Якщо ми уважно вивчатимемо теорію розвитку Систем, то швидко дійдемо цікавого висновку. А саме: найперша і найголовніша мета будь-якої Системи, політичної чи релігійної, — це збереження самої себе. Тобто, будь-який уряд передусім піклується про власну безпеку. І зазвичай він робить це настільки завзято, що інтерес до життя всередині країни і її населення зникає сам по собі. Залишається лише відданість своїм справам і контроль тих, які й самі не проти стати Новою Системою, але зі старими правилами. І чим більше уряд собою опікується, тим жорстокішим стає по відношенню до людей, адже ті є прямою загрозою його існування. Таким чином розрекламована і багатообіцяюча демократія доволі швидко перетворюються на монократію або, як у новому романі алжирця-скандаліста Буалема Сансаля, на теократію, себто абсолютну владу духовенства. Прикладів зі світової історії безліч. Хоча і з сучасності теж, адже мета будь-якої Системи залишається незмінною в усі часи: влада і контроль.

«У світі, народженому з релігії, кожен посланець — пророк, кожен супутник — апостол, що повертається здалеку, а той, хто запитує і дискутує, — єретик».

Свіжоспечений «Видавництвом Жупанського» роман Сансаля «2084: Кінець світу» витриманий у тонах подібної перестороги. Вже на перших сторінках книжки складається враження, що письменник добре проаналізував тенденції глобалізації і вирішив шокувати — і, шокуючи, попередити — європейців своїм одкровенням. В принципі, результати спостережень автора навряд чи можна вважати новими, бо вони й без нього в усіх на вустах: світле майбутнє ваших дітей під загрозою, бо їхнє сонце над головою вже затуляє великий «Йолах і Абі його Делегат». Отакі або подібні твердження пошепки переказують один одному давно. Толерантні європейці стидалися визнати себе дикунами, адже нехороше освіченому люду показувати власну вищість. Коли країна або нація зауважує перед іншими свою перевагу — це називають фашизмом. Спогади про нього знову і знову воскрешають біль і сором за минуле. І коли постала тема толерантності, речники модерної цивілізації, яка пустила на самоплив фундаментальні цінності, вважаючи їх спадщиною брудного середньовіччя, радо розкрили обійми перед країнами третього світу. Та чи була мешканцям тих країн аж такою потрібною дружба з тими, хто відверто нехтує історією і її спадщиною, граючись у надто сумнівний саморозвиток і свободу вибору? Це одне з питань, які починають хвилювати європейське суспільство. І пан Сансаль належить до авторів, які намагаються дати на нього відповідь.

До роману «2084: Кінець світу» у мене особисто з’явився подвійний інтерес. По-перше, написане можна вважати неформальним продовженням не менш гучної і скандальної «Покори» Мішеля Уельбека. У своїй крайній книжці він вказав шляхи здобуття мусульманами влади у Європі. А ще на сторінках роману письменник прирівняв новий уряд до націонал-соціалістичної партії Германії 1930-х років, бо фашисти і жах Європи № 1 прийшли до влади теж завдяки демократичним виборам. А по друге, Буалем Сансаль зізнається, що його нова історія є прямим продовженням найголовнішого і найважливішого роману 20-го сторіччя. Мова, звісно, про «1984» Джорджа Орвелла. У своїй книзі автор міркує над природою влади і методами контролю населення, які заохочували б до смирення. Паралелі з М. Уельбеком і Дж. Орвеллом стали першою причиною того, що роман «2084: Кінець світу» вважається чи не головним книжковим мастхевом року. Друга причина — це майстерність письменника, з якою він змоделював далеку і водночас цілком наближену реальність, яка лякає європейців місяцем і зіркою.

«Немає Бога, крім Йолаха, і Абі його Делегат»

Герой історії Сансаля Аті живе у тому ж світі, у якому бозна скільки років тому жив Сміт, центральний персонаж Орвеллівської антиутопії. Колишній сухотник і простолюдин, він багато часу провів у високогірному санаторії, де лікувався від хвороби. Перебуваючи у жахливих умовах, Аті знайшов собі розвагу: спілкування з паломниками. Вони з дозволу влади подорожують до святих місць і використовують санаторій як одну з кількох зупинок по дорозі. Слухаючи, чоловік починає цікавитися історією їхнього світу і тим, що відбувається наразі. Повертаючись додому він знайомиться з археологом Насом. Той шокований новим відкриттям і ненароком зауважує, що воно здатне зруйнувати догмати і вірування, які керують Абістаном — єдиною на увесь світ країною, народ якої створений великим Йолахом і керований Абі, його Делегатом. Вже вдома Аті розуміє: він ніколи не буде таким як раніше. Почуте змінило базові налаштування, які абістанцям прививають змалечку. У вирі післясанаторного життя чоловік зустрічає однодумця Коа. Удвох вони намагаються з’ясувати правду про світ навколо.

Написане, звісно, є надто спрощеним переказом сюжетної лінії роману. Але якщо розписувати усе повністю, який тоді сенс долучатися до зображеного автором світу? До згаданого треба додати: як і Орвелл у культовому «1984», так і Сансаль у своєму романі нічого не вигадував. Абістан і його покірних мешканців письменник змалював з відомих імперій, диктатори яких марили захопленням світу, а також з людей, які корилися в усьому. Отож, як жителі Германії нічого не знали про Аушвіц, а совєтський пролетаріат про ГУЛАГ, так і Сансалеві абістанці впевнені, що живуть у раю, і що їхнє життя поліпшується з кожним роком.

Йдучи по слідах попередника, алжирець вже на перших сторінках розписав безпорадність, у якій опинився світ. Побутовий Абістан жахливий. Країною панують злидні і абсолютна занедбаність. Люди поневіряються по смітниках серед смороду і гнилля, і при цьому почуваються щасливими, адже ними опікується Делегат великого і справедливого Йолаха. Мабуть, це найбільший жах, який охоплює під час прочитання роману, бо одна справа уявляти усі кошмари як продукт фантазії автора, і зовсім інша усвідомлювати, що такі світи існують насправді. Вони поруч: у підручниках з історії, у документах, у щоденних новинах. А ще на вустах у друзів, сусідів і свідків, яким довелося зазнати пекла ще за життя.

Разом з буттям соціальних низів, письменник також показує у романі життя і інтереси представників різних рівнів влади. Звісно, вони завжди залишаються незмінними. Живучи, мов павуки у глечику, клани багатіїв керують плебсом на власний розсуд. Негаразди між собою вони часто вирішують збройними конфліктами, а іноді навіть і локальними війнами, які подають підлеглим у вигляді боротьби з запеклими ворогами Абістану. Цілком можливо, цим пан Сансаль хотів показати гіркоту світлої і геть безневинної мети, яку зазвичай несе релігія. Відомо, навіть найщиріші ідеї добра і розвитку зазвичай псують їхні найпалкіші послідовники.

Окремої уваги заслуговує і образ головного героя. Письменник описує Аті як представника європеоїдної раси. Тим самим він натякає на покору, до якої колись вдалися європейці. До всього, уважний читач обов’язково помітить паралелі з Вінстоном Смітом Орвелла. Як і Сміт, Аті одного разу прокинувся і почав обережно мріяти про бунт і боротьбу. Він розуміє, що на тому кінці на нього чекає лише смерть. Але піддавшись одного разу паросткам сумніву, чоловік потайки виростив у свідомості дерево інакомислення, тому Аті знає: ховатися за чужою віднині личиною немає сил. Та якби й були, викриття — це всього-на-всього питання часу. Настане мить, і на нього обов’язково вкажуть пальцем. Це може бути хто завгодно: колеги, сусіди, друзі або родичі. Таким є соціум навколо, тому краще тут і зараз обрати інший шлях, шлях боротьби і смерті за свої переконання. Отож чоловік добре розуміє, чим ризикує, але це його аж ніяк не зупиняє.

Попри цікавість і захоплюючий сюжет, роман «2084: Кінець світу» належить до категорії книжок, які не варто «ковтати» за вечір чи два. Працюючи над текстом, Буалем Сансаль заклав у написане чимало поживи для роздумів, яка через поспіх може залишитися поза увагою. І навряд чи автор схвалив би це, адже подібні романи пишуться не задля рейтингів, автографів і оплесків. Такі історії спонукають озирнутися і усвідомити або навіть заново обдумати вже побачене і почуте. Це роман-пересторога, книжка-акцент, яка насправді може виявитися невдалим жартом літнього письменника-скандаліста. А так було б направду добре, адже якщо вона стане хоч і художнім, але пророцтвом, тоді допоможи, Боже, усім нам.

Сашко Завара