Днями парламент України ухвалив рішення, відповідно до якого Дніпропетровськ став Дніпром. Частина мешканців міста сприйняла цю новину як перемогу, але є люди, котрі втрату"Петровська" сприйняли не як планове суспільно-політичне обрізання, а як кустарну кастрацію.

Основним аргументом такого несприйняття було: "Мені так було зручно жити, для мене це було звично". У парадигмі "зручності та звичності" воліє жити більша частина громадян України. Відтак ці люди не мають особливих сентиментів до комуністичних діячів, але продовжують плекати власні звички. Топонімічні, корупційні, пісенні, тарифні тощо.

Колись ми родиною з київського бульвару імені Лесі Українки переселилися на проспект Олександра Корнійчука. Один із наших знайомих прокоментував це так: "Денисенки перемістилися з вулиці імені геніальної поетки та гідної людини на проспект примітивного драматурга та негідника". Чесно вам скажу, творчість пана Корнейчука мене так і не зачепила, ідеологічно він ніколи не був мені симпатичним. Утім, не через це я раділа, що незабаром проспект став Оболонським, просто ця назва сприймалася мною як милозвучна.

Не пам´ятаю, щоб тоді збиралися мітинги прихильників та прихильниць творчості та особистості Олександра Корнійчука та відстоювали його ім´я для проспекту. Можливо, це пояснюється тим, що Оболонь формували не "корінні кияни" (котрі й зараз випромінюють скепсис стосовно київськості Оболоні), а різна навколокиївська сільська публіка.

"Фу, що за прізвище?

Натомість "справжні кияни" із важкістю сприймали перейменування бульвару Олексія Давидова на бульвар Ігоря Шама. При цьому демонстрували невігласне, як для "вкорінених киян", "хтокання". Соромно не знати та й не пишатися геніальним композитором, автором музики офіційного київського гімну: "Як тебе не любити, Києве мій!".

Але велися запеклі бої, багато хто казав: "Фу, що це за прізвище? Таке негарне…" Не могли порозумітися не через історичну цінність товариша Давидова, багато хто взагалі романтизував бульвар і сприймав цю назву через призму поетичного гусара Дениса Давидова, який немає нічого спільного ані з Києвом, ані з бульваром, ані з партійним функціонером радянської закваски Олексієм Давидовим.

Утім, вся ця ситуація подарувала можливість тим, хто хотів, познайомитися з непересічним киянином, музично обдарованим фельдшером, що пройшов усю Другу світову війну, повернувся в рідне місто, творив і жив Києвом, залишився на цій землі, похований на Байковому цвинтарі.

Коротка історична пам´ять

На жаль, більшості людей нецікава правда, вони чіпляються за звичку. У всіх нас надзвичайно коротка історична пам´ять, така сама вибіркова, як більшість підручників із історії.

"Хто такий Вацлав Гавел, і що він для Києва?" - обурюється один відомий бізнесмен, який категорично проти того, щоб з мапи Києва зник бульвар Івана Лепсе. Сумніваюся, що така категоричність пов´язана із вшануванням пам´яті більшовика та профспілкового діяча Лепсе, якого, до речі звати Яніс. Між іншим, у Ризі, де Яніс Лепсе народився, бульвару та й навіть вулички для нього не знайшлося.

Для згаданого бізнесмена бульвар Лепсе - спогади юності, коли говорили: "пойдем на Лепу", і це дійсно - звичка, ностальгія, можливість ототожнювати себе зі старим киянином, який пам´ятає велич каштанів, масштабність міста, але не воліє думати про те, що навряд побудував би (і не отримав би дозвіл на будівництво) велетенський ТРЦ прямо над метро.

Молодь узагалі запросто плутає революціонера з Григорієм Лепсом з його "рюмкой водки на столе".

Вже згадані оболонці важко сприйняли перейменування вулиці Лайоша Гавро на Йорданську. "Ми взагалі - православні люди, для чого нам ця Африка?" - чула я і такий аргумент. Дивно, що ніхто не замислювався, а для чого "православним людям" католик-атеїст угорській інтернаціоналіст Лайош Гавро? В дитинстві я цю вулицю впевнено називала "Лавра-Шагавра" і уявляла, як ціла вулиця-лавра крокує у світле майбутнє разом із нами, людьми майбутнього, радянськими людьми!

До речі, старі назви, назви вулиць нашого дитинства і залишаться жити в нашій пам´яті, ніхто не викорчовує і не намагається вичистити їх зі спогадів. Декомунізація, зміна назв, враховуючи думки громадськості, із обговоренням, суперечками, заглибленням в історію - процес утворення топоніміки здорового міста та держави. Це - ціннісно для наших дітей, які не застали процесу жертовності покладання червоних гвоздичок до бюстів "дідуся" Леніна.

Тоталітарні режими вважали, що історії до них не було. Демократія ціннісна й тим, що бачить життя і до, і після. Головне, не давати нікому маніпулювати пам´яттю, використовувати концепт "звичного життя" як інструмент постійного шантажу. Головне, шукати людей, явища та події, котрі об´єднують і мають загальнолюдську цінність, а не зручність та звичність.