Поняття «clash», яке має досить широкий спектр тлумачень, у новому українському дослідженні перетворилося на «battlefront», у якому увиразнено воєнний підтекст.

Для Гантінґтона у його працях 1993-96 рр. війна всередині однієї макроцивілізаційної групи на кшталт слов’ян видавалась малоймовірною. Радше, дослідникові йшлося про те, що кордон двох цивілізацій проходить по Дніпру, проте «лівий берег» у інтерпретації американського політолога та політичного філософа постає уже не слов’янським. Сьогодні ми бачимо зіткнення, яке може нагадувати братовбивчу бійку, «громадянську війну», принаймні часом західні історики воліють інтерпретувати нашу трагедію саме у таких категоріях. Така інтерпретаційна сітка небезпечна, оскільки вона викривляє справжній стан речей. В Україні не громадянська війна, а війна двох цивілізацій, замаскована у різні гібридні вияви, які і спантеличують західних дослідників. Безперечно, загони кадирівських головорізів, кинутих на Донбас, — ілюстрації до тези Гантінґтона, проте все-таки йдеться і про протистояння, у якому беруть участь представники слов’янського етносу, а про зіткнення тих, хто усвідомлюють Україну як державу майбутнього, яка функціонуватиме в координатах права та за допомогою механізмів громадянського суспільства; й тих, хто стали жертвами ідеологічних перекручень минулого або відвертої антиукраїнської позиції сьогодення, прищеплюваної і утриваленої в путінському медіасвіті. Одна частина українських громадян не прийняла пропагандистської ідеології, розуміючи, що майбутнє — за країною, яка прагне реінртегруватися до Європи, зберігаючи власну самобутність. Друга ж частина породжена особливим поєднанням російського православ’я та комуністичної ідеології, до якої після 1990-х рр. було домішано «ідеологію» донецького криміналітету. Зрештою, не лише донецького.

Книжка С. Квіта має і загальнокультурогічне значення (зокрема, перший розділ «Ідеологія», а також почасти і четвертий розділ «Герменевтика й масові комунікації»). Причини сьогоднішньої війни — у свідомості, яка була сформована в повоєнний комуністичний час. Ця свідомість — результат, по суті, нацистської пропаганди Геббельса тільки в радянській версії. Людина в СРСР стала заручником не менш небезпечної ідеології, яка перетворювала суб’єкта історії на безвідповідального виконавця.

У вступі до книжки, що складається з чотирьох розділів — «Ідеологія», «Світові університетські новини», «Значення університету» та «Герменевтика й масові комунікації» — С. Квіт зупиняється на аналізі поняття «гібридність», яке останнім часом стало поширеним через тип війни на сході країни. Світ ХХ і почасти ХХІ століть — це світ мультикультуралізму і транскультурності, толерантності і відкритості. Проте часом — без належно окресленої фундаментальної концепції змін — навіть ці устремління можуть мати негативний характер. Ситуація на Донбасі з ДНР-ЛНР може бути потрактована і як поразку регіоналізації. Без чітко сформованої гуманітарної політики, у якій мають переважати центр обіжні сили, один регіон прочинає віддалятися від тіла країни, спричиняючись до національного колапсу. Згодом вихідці з цього, по суті, люмпенізованого світу (маю на увазі тих, хто керував донбаським регіоном), прагнули силоміць нав’язати свої правила гри усій країні. Це нав’язування було елементом у великій стратегії, яку максимально докладно прописали творці ідеї «русского мира». Політика регіоналізації передбачає певну гібридність, проте в умовах національної нестабільності, слабкої гуманітарної політики, мовної політики вона може завершитись загальнодержавною трагедією, що, зрештою, і сталося.

Для С. Квіта «гібридність» — це особливе поняття, пов’язане з геббельсівськими стратегіями пропаганди, «коли на чорне може бути білим, а біле — чорним» (с. 6), коли когось звинувачують у злочині не тому, що він справді його вчинив, а тому, що вчинив його супроти людини, суспільства або культури «неправильного ґатунку» (с. 6). С. Квіт пов’язує зазначене поняття з постмодерною культурою, яка іманентно пов’язана зі стратегіями гібридизації (культурної, соціально-політичної, естетичної та ін.). Проте постмодерна гібридність у площині культури — одне, а гібридизація у війні — інше. Світ після Другої світової війни утверджує різні вияви гібридності. Проте С. Квіт говорить іще про один феномен гібридності, який, на жаль, не є предметом серйозних культуролологічних, філософських або політологічних досліджень. Ідеться про кірілло-путінську «Російську православну цивілізацію».

Традиції комунізму на теренах України  — небезпечний фундамент для створення гібридних, по суті, антиукраїнських явищ, які водночас постають антицивілізаційними. Якщо називати речі своїми іменами, потрібно бути відвертими і стосовно того, що на Заході можливі різні форми іронічного, «постмодерного», пастишизованого обігравання радянських явищ (ресторани-вереничні «Катюша», «Back to the USSR» тощо), проте навряд чи в офіційному просторі можна натрапити на публічні заклади, в яких були б репрезентовані нацистські реалії. Навпаки, відкриття кав’ярні «Mein Kampf » може завершитися численними судовими позовами та штрафами для її власника. Така позиція — результат своєрідного західного ресентименту, в основі якого — приховано болюче сприйняття подій минулого, прагнення показати звільнення часу теперішнього від нестерпно болючої пам’яті про жахливе минуле. На масовому публічному рівні дозволено говорити про культурно ошляхетнені вияви «червоної чуми» та заборонено згадувати про будь-що, пов’язане з «коричневою чумою». С. Квіт гостро ставить питання про подвійні стандарти і західної свідомості, яка, забороняючи нацизм, виправдовує себе дозволом «комуністичної пам’яті». Можливо, в американському світі назви, у яких наявні алюзії на радянський світ, — лише гра. Проте не ля країни, де й досі значна частина людей вірить у позитивні ідеали комунізму, відмовляючись визнавати його страшні наслідки, наприклад, такі, як Голодомор 1933 року.

Часто в західному світі про Україну згадували у зв’язку з корупцією, газовими скандалами, проституцією. Нарешті потрібно це змінити, а для того, щоб вийти на рівень «глобальної розмови», потрібно зібрати достатньо фактів на підтвердження того, що Україна — це не апендикс до пострадянського російського православного світу. Попри те, що Майдан 2013-2014 рр. постав, зокрема, і через не підписання Угоди про асоціацію з ЄС, сьогодні важливо переконати Захід у тому, що Україна таки має право на реінтеграцію. І Європа не може не брати до уваги реформ у країні, яка двадцять років перебувала в орбіті анти європейської цивілізації, проте сьогодні чітко визначила своє природне право повернутися до Європи. Майдан 2013-2014 рр. був силою, яка об’єднала на перший погляд надзвичайно різні суспільні сегменти та соціальні групи. Тому сама по собі ця подія є апріорі виявом відкритого демократичного суспільства. С. Квіт згадує значну роль Центру досліджень східноєвропейського єврейства при НаУКМА, який виступив проти антиукраїнських провокацій тих російських сил, які прагнуть розсварити українців між собою, а також саму Україну із Заходом, спекулюючи на темі «націоналізму»). Навпаки, вся мілітарна риторика Революції Гідності і сучасної України глибоко закорінена в історії українських національно-визвольних рухів, у т.ч. українського націоналістичного резистансу ХХ ст. Тепер гасло «Слава Україні! – Героям слава!» символічно набуло не лише широкого суспільного, але також цивілізаційного, глобального значення.+

 «The Battlefront of Civilizations» — документ доби, книжка про те, що вдалося зробити всупереч державній політиці і у співпраці із західним світом. Важливо, аби ті принципи, які один конкретно взятий  університет зміг втілити на своїй території, з часом стали загальнодержавними, оскільки Могилянка — це модель відкритого громадянського суспільства, заснованого на принципах демократії, толерантності, але також і повазі до своєї мови, історії та культури.

Kvit S. The Battlefront of Civilizations: Education in Ukraine. — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2015. — 207 c.

Дмитро Дроздовський, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України