У Києві Старк презентував українським читачам дві свої книги, які цього року вийшли в перекладі на українську у "Видавництві Старого Лева", – "Чи вмієш ти свистати, Йоганно" та "Диваки і зануди".

– Пане Ульфе, вас називають продовжувачем традиції письма Астрід Ліндґрен. Ким, на вашу думку, є ця письменниця для шведської літератури й особисто для вас?

–  Я народився того самого року, коли було написано й опубліковано "Пеппі Довгупанчоху", тому Астрід Ліндґрен у певному сенсі переслідує мене все життя.

Спершу, коли був малим, я читав її книжки сам, а згодом, коли вже сам став батьком, читав ці книжки своїм дітям. І весь цей час Астрід писала. Тому в певному сенсі ми поєднані все життя.

Коли Ліндґрен виповнилося 80 років, мене запросили прочитати урочисту промову з нагоди її ювілею, але сама письменниця відмовилася взяти участь у цьому вшануванні, тому прийшов тільки я і впродовж години читав перед публікою свою заготовлену наперед промову.

Коли перед цим цю промову тестували, я прийшов до Астрід Ліндґрен, сів на дивані біля неї, як оце ми зараз із вами сидимо й розмовляємо, і почав читати їй написане.

За якийсь час Астрід просто заснула в мене на плечі. По-своєму це було страшенно приємно – розуміти, що ти хоч на трохи своїм читання приспав королеву казок. Врешті, вона прокинулась і сказала:  "Все прекрасно, все чудесно, продовжуйте" .

Отже, на мене вона мала безпосередній вплив: і на мою творчість, і на моє життя.

Наприклад, у неї є історія про хлопчика, який утік із дитячого притулку ( повість "Расмус-волоцюга".  –   УП). Власне, прочитавши цю історію, я теж утік із дому й перепитував людей на вулиці, як дійти до будинку для літніх людей – мені просто хотілося принести їм пива. Тобто ось так література іноді впливає насправді.

Буває, коли мене запитають, звідки я черпаю натхнення, то, переглядаючи свої книжки, я розумію, що те чи те речення я буквально витягнув із Астрід Ліндґрен. І саме в цьому  –  магія книжки, коли розумієш, що певні тексти ти прочитуєш настільки глибоко, що насправді сприймаєш їх за власні. У цьому й полягає вся краса.

– Скандинавська література найбільш відома своїми детективами, а також дуже потужною дитячою літературою. На вашу думку, в чому полягає цей феномен дитячої літератури і що сприяло її якісному зростанню?

–  Окрім згаданої вже Астрід Ліндґрен, я ще хочу сказати про іншу відому дитячу шведську письменницю  –  Анну Галлінґ, яка писала вірші в той самий час, коли Астрід вигадувала свої історії.

Власне, обидві вони творили в післявоєнному часі, добре розуміючи, що для становлення дитячої літератури найважливішим є мир. Це є най-найперше, чого потребують діти.

У кожної з письменниць був свій спосіб говорити про мир, тому, скажімо, Пеппі Довгапанчоха – справжня бунтарка проти системи освіти, але, водночас, дуже мирна. І це працює. Астрід Ліндґрен у своїх текстах завжди на все дивилася з позиції дитини. Вона ніколи не намагаласядітей повчати, натомість обирала дитячий погляд на життя.

Я так само, як і вона, намагаюся дивитися на світ очима дитини й використовувати в письмі ощадливу дитячу мову. 

– Література для дітей часто впадає у дві крайності: моралізаторство або розваги. На вашу думку, де є ота золота середина в письмі для дітей?

–  Думаю, бути просто собі смішним дядечком, який пише книжки тільки для розваги,  –  це не література. Бо література – це справжні почуття. Це також і смуток, і роздуми, і якісь серйозні речі, тобто все те, що ми зустрічаємо в житті.

Як батько я казав своєму синові, доньці або пізніше онукам:  "Не роби цього, це небезпечно". Я навіть міг кричати, щоб вони не робили чогось, але, пишучи, я перевтілююся в того самого онука й дивлюся на ситуацію з абсолютно іншої перспективи.

Важливо, щоб дитина, коли читатиме книжку, не бачила в ній дорослого, який їй про щось говорить, а бачила тільки себе і свій світ.

– Скандинавській дитячій літературі, й вашим книгам зокрема, притаманне дуже уважне ставлення до дідусів і бабусь. Навіть більше: батьки часто є причиною конфлікту в тексті. Чому, на вашу думку, саме цей зв´язок через покоління такий сильний?

–  Думаю, основною причиною, чому в моїх книжках оприявлюється такий зв´язок через покоління, є те, що я сам мав дуже хороші стосунки з обома своїми дідусями, які на мене сильно вплинули. Батьків тато був дуже холеричним, владним, а іноді навіть агресивним, натомість мамин – із тих, кого називають "хорошим хлопцем", але вони обоє давали мені дуже багато.

Мабуть, теплі стосунки з бабусями й дідусями складаються насамперед тому, що батьки не мають стільки часу на дітей, як старше покоління. Не встигають із дітьми щось обговорити, пояснити, показати.

–  Власне, насправді у світі є дуже багато реальних проблем: катастрофи, військові конфлікти тощо. Навіть нинішня ситуація зі світовим інформаційним простором потребує, щоб про неї писали.

Проте я не можу про це писати, на жаль. Натомість мені цікаво, як розв’язати проблему, коли стається стільки всього і стається настільки близько до людини. Якщо в моєму дитинстві щось і відбувалося, то все одно була витримана якась відстань і дистанція між мною і подією – і все здавалося далеким.

Те, що відбувається нині, воно фактично поруч. Катастроф, бід і воєн нині стільки, що дитина до них просто звикає. Інформаційний потік натомість висловлює ці проблеми так, щоб не давати дитині емоції, а навпаки – глушити їх.

Ось про варто говорити: про те, як уберегти дитину від браку емоцій в нинішньому інформаційному просторі.

Іншою великою проблемою є втрата зв’язку або потреба індивідуалізації цього зв’язку. Нині навіть просто вийшовши на прогулянку із дітьми, батьки не вилазять із різних модних ґаджетів. Вони працюють із ґаджетом, а не з дитиною – і вже на такому рівні втрачається контакт.

Тому основне питання – як зберегти цей контакт? Бо ж дитина виросте й так самісінько одразу сховається в ґаджети, навіть не спробувавши налаштуватися якось інакше на світ довкола. Отже, як зберегти живий контакт між живою людиною і людиною – це теж величезна проблема.

Ще одна дуже важлива проблема – це втрата батьківського авторитету перед дітьми. Сучасні діти мають доступ до величезної кількості інформації, вони подеколи володіють інформацією більше й краще за батьків, тому з різними питаннями йдуть не до них, а в інтернет. Це теж губить зв´язок між поколіннями, а також зв´язок між дуже близькими людьми.

Тому перед новими молодими письменниками постає дуже багато складних проблем і питань, про які їм доведеться написати не одну книжку.

– Як ви знаєте, в Україні нині триває війна. Є багато дітей, які постраждали від неї безпосередньо, а також тих, хто втратив на війні батьків чи інших родичів. Як із цими дітьми, а також із їхніми однолітками, які поруч, говорити про війну?

Чи можете ви щось порадити українським письменникам, які писатимуть для дітей про війну?

–  Це дуже складне питання. В такій ситуації дуже важко давати якусь пораду, бо тема розмови дуже залежить від особистості того, хто говорить, і того, з ким говорять.

Але в будь-якому разі, читання – це завжди можливість розширення горизонтів, завжди можливість сприйняти інший досвід. Тому саме читання як таке – дуже хороша терапія для дітей в тій ситуації, в якій вони перебувають.

Якщо ж говорити з позиції авторів, то єдина порада – просто не боятися і не оминати болючої теми, бо відкладання на потім чи відсторонення проблему не вирішать.

Свого часу я, власне, написав книжку, яка називається "Сестра із моря" ( найновіша книга письменника, яка з’явилася 2015 року. – УП), бо зараз шведські діти теж стикаються із темою війни. Адже Швеція постає перед проблемою появи дуже великої кількості сирійських біженців. А отже, й сирійських дітей, які несуть із собою досвід війни, який треба якось прийняти і їм самим, і шведським дітям, які з ними комунікують.

Отже, моя книжка, власне, написана про те, як фінські діти під час війни у Фінляндії перебиралися до Швеції. Але в моєму випадку тут витримано певну часову дистанцію, через яку теперішнім дітям легше сприйняти книжку.

Сирійським дітям теж легше екстраполювати свої відчуття, бо в їхньому досвіді присутня відстань, що хоч трохи знеболює. За книжкою "Сестра з моря" було поставлено п’єсу, і коли її ставили, то багато хто казав, що вона надто болюча, надто сумна і взагалі таке не можна показувати. А інші казали, що насправді реальність куди гірша, куди важча за цю п’єсу.

І секрет у тому, щоб знайти баланс між болючою реальністю і болючими словами, які б лікували після реальності.

– Чи читають маленькі шведи? Наскільки гострою є проблема популяризації читання в Швеції?

–  Проблема з читанням, коли дорослі думають, що діти читають набагато менше, ніж читали вони,  –  не унікальна: вона поширена в усьому світі, зокрема у й Швеції.

 Свого часу я брав участь у русі з популяризації читання, бо мені дуже сподобалася ідея, коли в "МакДоналдзі" раз на місяць із набором їжі видавали не ті дурнуваті дрібнички, які ми всі знаємо, а книжки. Так дітям роздали 16 мільйонів книжок. Власне, приємно думати, що аж стільки дітей принаймні отримали й потримали в руках книжку.

Тому, якщо говорити про популяризацію читання, насамперед треба виховувати доступність до книжок. Попри те, що багато хто критикував нашу затію, мовляв, навіщо "МакДоналдз" займається популяризацією книжки?

Насправді ж ідеться не про те, що гамбургери й книжку не варто пропонувати в одному комплекті, а про те, що нехай краще мою книжку популяризує "МакДоналдз", аніж вона стоїть бозна-де на якійсь дальній поличці, до якої діти не матимуть доступу.

Ірина Троскот, головний редактор порталу "ЛітАкцент"