На Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» як почесний гість дитячої програми завітав видатний шведський письменник Ульф Старк. Самого автора називають спадкоємцем Астрід Ліндгрен, а його книжки перекладено більш ніж двома десятками мов. У Києві Старк представив українські переклади своїх книжок «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» та «Диваки і зануди», що вийшли у «Видавництві Старого Лева». Для цього інтерв’ю ми присіли на лаві навпроти картини Аліни Максименко з серії «Оркестрова яма» у найменш гучній залі «Мистецького Арсеналу» з експозицією «Щербенко Арт Центру». Розмовляли про заборонене та дозволене в літературі.

— Переклади ваших книжок потрапили в дещо оновлену українську дитячу літературу, ніж вона була раніше. Ще десять років тому в ній було багато табу, зокрема табу на тему смерті. Наскільки іншою була ситуація в Швеції десять років тому і як вона змінилася?

— Якщо порівнювати із ситуацією десятирічної давнини, зараз у Швеції пишуть більше про смерть, ніж тоді. Тоді батьки хотіли захистити дітей від чогось страшного або тяжкого, але тепер це змінюється. Окремим питанням є те, як можна писати про смерть, бо й це можна робити по-різному. Раніше в книжках шведських авторів помирали переважно тварини або далекі родичі дитини, і сам похоронний ритуал показували інакше, ніж тепер. Зараз говорять не лише про ритуал, а й про почуття. Тому підхід до зображання смерті ускладнився.

— Я згадала лише тему смерті, яка була табуйована, але були й інші непопулярні теми. Наприклад, насильство. А книжки про війну з’явилися лише протягом останніх двох років, зрозуміло, чому. І досі не можна в українській дитячій літературі уявити тексти на ЛГБТ-тематику.

— Зараз у нашому суспільстві стало більше насильства, ніж було раніше. Його побільшало й у новинах, і на вулицях. Тому необхідно про це писати, розказувати і показувати, що це таке з нами відбувається і як цьому зарадити. І щодо ЛГБТ — то про це теж треба писати, бо це є, це факт.

— Ваші книжки здебільшого соціально спрямовані. Як ви вважаєте, чи може література змінити світ, вплинути на громади?

— Я знаю, що ті книжки, які читав у дитинстві, дуже сильно впливали на мене. Гадаю, література може чинити вплив, принаймні так мені здається завдяки власному досвіду. Як можна подіяти на колектив, на соціум — це інше питання. Вплив на те, що відбувається у світі, — під сумнівом. Але, з другого боку, якщо думати, що книжки розвивають уяву людини, то, звісно, вони ще й як впливають на неї. Адже якщо дивитися на людську діяльність, на те, як людина будує світ, то все це базується на уяві. Людина щось вигадує, і потім це стає реальністю. Якщо книжки на це впливають, то, без сумніву, вони можуть впливати  й на те, що відбувається у світі.

— Такий погляд на світ, можливо, пов’язаний з тим, що в Швеції, на щастя, давно не було війни. Коли війна почалася в Україні, наші письменники, зокрема Сергій Жадан, висловили своє розчарування в тому, що література може змінити реальне життя. Це тривало майже рік, поки автори шукали нову мову, щоб говорити про нові реалії. І, мабуть, відсутність війни теж якось відбивається на літературі.

— Мабуть, так. Але також існує думка, що після Другої світової війни, тобто від 1945 року, народилася сучасна шведська дитяча література (Швеція дотримувалася нейтралітету в Другій світовій війні. — Авт.). Тоді з’явилася книжка «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен та книжки Туве Янсон. Сучасна шведська дитяча література народилася через страх війни. Тоді говорили, що ми маємо створити дитячу літературу, яка б не виховувала солдатів, бо нам потрібен мир, а не війна. Це означає, що не треба бути слухняною дитиною, а слід бути трохи революціонером та  йти проти авторитетів. Це потрібно також для того, щоб діти не поводилися надто добре, а були просто дітьми.

— Ви говорите про дуже важливі речі, і, мабуть, тут також ідеться про відповідальність письменника. Чи є у вас правила, які не можете порушити, і правила, яких дотримуєтеся, пишучи тексти?

— Головне правило — це повага до дитини, до свого читача. Бувають книжки, які прагнуть насмішити, й для цього зображають дитину недолугою. Вони насправді й роблять дитину, яка їх читає, дурником. Це несправедливо. Також дуже важливо, щоб дитячі книжки показували, чим є природа. Природа — це не тільки сировина, з якої можна щось виробляти або будувати, природа цінна та має значення сама по собі. І ще одне — для мене дуже важливо читати свій текст не лише самому, своїми очима, а й бачити його очима дитини — це теж дуже важливо. І я чесний у тому, що пишу.

— Ви прийшли в дитячу літературу з поезії. А в поезії дуже важить, як звучить текст. Також у своїх інтерв’ю ви говорите, що любите читати свої неопубліковані тексти читачам. Чи важливо для вас, як звучить ваша проза на слух?

— Так, дуже часто люди забувають, що література має музикальні якості. Те саме стосується й тиші. Ти повинен уміти дихати, поки читаєш, щоби дихання йшло, як має іти. Також повинен бути ритм: якісь речення довші, за ними якісь коротші. Щоб не було монотонності. Я читаю вголос усі свої тексти своїй собаці. Собака сам приходить, коли я починаю читання. Коли це звучить вголос, одразу чути, якщо в тексті щось не так. І це може бути непомітним, коли пишеш. І тут теж виникає питання — наскільки зрозумілий має бути текст для дітей. Чи треба, щоб там було все зрозуміло, чи там може бути щось незрозуміле. Багато хто думає, що дитяча література має бути ясною. Але якщо згадати літературу для дорослих, то в ній дуже багато незрозумілого, неясного, особливо в поезії, саме так і має бути. Тому я вважаю, що й у дитячій літературі повинні завжди бути незрозумілі місця.

— Тобто це незрозуміле допоможе твору довше тривати, спровокує розмову з дорослими?

— Так. І щоб діти не думали, що всі люди розуміють однаково те, що є в тексті. От зараз я сиджу і дивлюся на цю картину і не можу сказати, що я в ній усе розумію. Також інші люди, які на неї дивляться, можуть розуміти зовсім інше. І з книжками так само.

— Якщо говорити про нові сучасні види книжок, зокрема аудіокнижки, мультимедійні книжки, які можна читати на гаджетах. Як ви ставитися до таких книжок, особливо якщо врахувати, що у ваших текстах зовсім немає гаджетів як явища?

— Для мене всі ці інтерактивні книжки — просто книжки. Завжди є з десяток варіантів для читання навіть інтерактивної книжки. Звісно, у порівнянні зі звичайною книжкою кількість варіацій тут обмежена, бо хтось вирішив, що має бути саме так. Тому це нібито й свобода, але це — і несвобода. Але якщо подумати про звичайну книжку, то вона у парі з читачем створює справжній діалог, і через те існує безліч інтерпретацій. Звісно, всі ці нові книжки — це добре, бо це прогрес. Та чомусь я дуже не люблю комп’ютерних ігор за книжками. Інтерактивні книжки часто побудовані на інтризі, за якою швидше рухаєшся. Але справжнє читання — це дуже повільний процес. Бувають батьки, які вважають, що чим більше дитина читає книжок, тим краще, але це не завжди так. Читання має бути повільним. Я пам’ятаю у дитинстві, коли ми відпочивали на дачі, у нас було лише п’ять книжок. І щоліта це були ті самі п’ять книжок, і ми їх читали. Хоча ми й знали, про що ці книжки, вони щоразу змінювалися, бо вони жили.

— А які це були книжки?

— По-перше, це була Біблія моєї бабусі. Така товста книга з ілюстраціями Ґюстава Доре. І ще була дитяча книжка під назвою «Синій равлик» — я читав її з такою ж швидкістю, як равлик (сміється. — Авт.). І ще була книжка, яку б, мабуть, сьогодні заборонили б у Швеції. Вона — про чоловіка, в якого було три сини — один жовтий, інший чорний, третій червоний. І ще був старий етимологічний словник, який ми читали. Згадав лише чотири...

— А можна спитати, як приблизно минає ваш робочий день?

— Я прокидаюся дуже рано, приблизно о четвертій ранку. Далі лежу та уявляю собі різні речі, бо мені здається, що я знову засну. Ці пограничні стани, коли ти спиш, а ніби й не спиш, дуже творчі, і дуже багато чого в голові відбувається. Це така суміш страху і бажання творити. Потім ми снідаємо. Далі я гуляю з собакою приблизно півтори години. І це — теж робочий час, бо тоді дуже добре думається. Ти кажеш: «Не можна! Не можна!» — собаці. Гуляєш, ходиш — і це теж прекрасне відчуття. А потім — сяду і починаю писати. А згодом уже час обіду, й після обіду лягаю трохи поспати — хвилин двадцять. А потім знову час роботи. І все-таки це дуже дивний процес, ви, мабуть, це знаєте. Сядеш — і якось порожньо в голові, й нічого конкретного немає, і треба себе змушувати. Таке відчуття, як у дитини. Ти кажеш: «Думай». А мозок каже: «Ні, не буду». Невідомо, як цей процес починається, звідки. Трохи легшає, якщо думати, що все, що я роблю, це все для того, щоб писати. І якщо я слухаю музику, це не означає, що я лінуюся, а просто це — теж частина мого творчого процесу. Часто в мене буває дві-три ідеї для книжок, які я ще не написав. Коли одну пишу, то думаю про наступну.+

— Чи з’явилися у вас у Києві якісь сюжети, пов’язані з цим простором?

— Після відвідин Дому-музею Булгакова я хочу все в себе вдома пофарбувати в біле. (Сміється.)

Розмовляла Любов Якимчук