До книжки ввійшли три щоденникові блоки. У першому — записи 1948–1949 років. Герой і автор у цій частині ще зовсім молодий. Він випадково потрапив до в’язниці, а точніше не так випадково, як через безкомпромісну ворожнечу різних українських угруповань у середовищі так званих «переміщених осіб», тобто людей, котрі після Другої світової війни опинилися на території західних союзників і не хотіли репатріюватися до Радянського Союзу. Тут можна прочитати про побут у німецькій тюрмі, про міжнаціональні відносини серед в’язнів. Про те, як молода людина в геть несприятливих умовах з усіх сил прагне самоосвіти, культурної праці. Надалі ж сюжет щоденника дістає авантюрного розвитку: з таємним перетином кордонів, підпільними українськими організаціями, тяжкою працею, заснуванням часопису та іншими пригодами.

Другий блок щоденників припадає на шістдесяті роки — час потужного українського руху як в УРСР, так і в діаспорі. Осип Зінкевич описує свою діяльність із поширення творчості шістдесятників, трансформацію часопису у видавництво «Смолоскип»; активність, покликану звернути увагу світових засобів масової інформації до факту, що на Олімпійських іграх Україна не мала окремої команди. Особливо цікавий момент — розходження з націоналістичним рухом. Її причиною, вочевидь, стало небажання підпорядковувати всю свою діяльність партійній цензурі та вузькопартійним резонам. Зрештою, розуміння, що література не повинна в усьому улягати тактичним політичним цілям.

Нарешті, третя частина — як казав інший мемуарист, — «кляті сімдесяті», період «закручування гайок» у Радянській Україні. Арешти, рішуча русифікація, радикальне поширення цензури, зміцнення Залізної завіси. Як велося у такий час людям, що прагнули розповідати світові про Україну і водночас з тим максимально зберігати явища рідної культури? Пересилання самвидавних матеріалів з України на Захід і поширення їх у західних медіа. А тоді «повернення» в Україну у вигляді книжок, журналів, радіотрансляцій. Вагання, як зробити, аби якомога менше зашкодити таємним і явним українським дисидентам і опозиціонерам. Радянське КҐБ боролося з такою начебто «невинно культурницькою» активністю оскаженіло і невпинно, розуміючи вагу цієї «м’якої сили».

Добрим додатком до щоденників є статті Осипа Зінкевича тих самих років, які дають відчуття контексту. Пояснюють ті чи інші авторські позиції, часом надто стисло означені в самому щоденникові.

Супроводжують матеріал і коментарі, примітки, покажчик імен. Вони полегшать знайомство з книжкою тим читачам, які не надто глибоко занурені в еміграційні реалії. Відтоді багато що змінилося. А втім… перегорнувши останню сторінку «Щоденника» Осипа Зінкевича, ви зауважите, як багато тодішніх питань і тепер потребують нових відповідей, а чимало колишніх завдань залишаються актуальними донині.

Микола Третяк