Юрій Іздрик народився в Калуші. Тут письменник живе й пише до сьогодні.

При вході до помешкання помічаю, що номер квартири не відповідає поверху. "Це я так шифруюся", – віджартовується Іздрик.

У невеликому, скромному помешканні затишно. Письменник зізнається, що багато книг роздав у бібліотеки та близьким людям, залишивши собі найцінніше. На полицях  – Гемінґвей, Ремарк, перекладений англійською, у кількох примірниках "Воццек" та акуратно складені випуски "Четверга".

У кімнаті, де письменник працює за комп’ютером, на стелажах помічаю словники. "Ось це те, чим я і досі активно користуюся",  –  відповідає письменник, уважно вивчаючи вміст книжкових шаф.

У певні моменти зауважую, як Іздрик близько підносить книгу, щоб прочитати її назву. За останні роки зір у письменника різко погіршився. Більша частина коштів іде на лікування. "Окрім втрати зору, я ще й не дочуваю на одне вухо. Але інше залишив собі, щоб вас чути",  –  не втрачаючи оптимізму, жартує письменник.

Пан Юрій пригощає кавою, несміливо запалює цигарку, щоб не створювати дискомфорту гостям, і розповідає про сприйняття книг, представників "магічного реалізму", які значним чином вплинули на його письмо, і про те, чому вже багато років нічого не читає.

ЕВОЛЮЦІЯ ЧИТАННЯ

Я навчився читати десь у чотири роки. І навіть не можу уявити, яку першу книгу прочитав. Але пам’ятаю, що в шкільному віці найбільше любив татові енциклопедії.

У нас була Велика радянська і Українська (цінна тим, що вийшла в період хрущовської "відлиги") енциклопедії. Мені, вочевидь, подобалося те, що історії там короткі, багато ілюстрацій – гарно виданих дитячих книжок тоді було дуже мало.

Окрім того, репродукції класичного живопису були єдиним джерелом легітимної еротики – історія світового мистецтва по-радянськи закінчувалася на імпресіонізмі.

В юнацькі роки першим культовим автором, як сьогодні сказали б, був Ремарк. "Чорний обеліск", "Три товариші" – книга, можливо, слабша в літературному сенсі, але атракційніша в сенсі екзистенційному: ті три товариші постійно пиячили, і це якось принаджувало нашу підліткову компанію до літератури. Цитуючи книжку, ми намагалися пити в таких же кількостях і в такому ж ритмі, як і її герої.

У сімнадцять я прочитав чотиритомник Гемінґвея. Завдяки прекрасним перекладам, саме Гему завдячую першим по-справжньому важливим уроком української мови. Саме тоді – вже в доволі осмисленому віці – я відчув, що мова ця придатна не лише для комсомольських зборів і газетних передовиць, а й для висловлювання почуттів, писання віршів, слів кохання.

М´який, але неуникний диктат російської був такий, що навіть у моїй цілком україноцентричній галицькій родині розмовлялося не так справжньою українською, як тодішнім радянським "новоязом".

Другим улюбленим автором, після Гемінґвея, був Кортасар. І взагалі весь латиноамериканський "магічний реалізм", що тоді якось обійшов цензурну стіну і почав достатньо активно друкуватися – Маркес, Борхес, Фуентес, Біой Касарес.

Потім був Селінджер, який вийшов українською, коли на російську публікацію ще була накладена заборона. Книга "Над прірвою в житі" так вразила мене, що, коли я писав за нею інсценізацію для Чернігівського молодіжного театру, це мені завадило.

Я надто любив цей текст і мені шкода було викидати із нього будь-які фрази. Тобто я не мислив категоріями сценічної доречності. Бідний актор, який грав Голдена Колфілда, мав такі довжелезні монологи, що, цілком імовірно, в душі проклинав і мене, і Селінджера, і выкопомних качок у Центральному парку.

МЕТОДИ ЧИТАННЯ

Усім була відома система цінностей радянського інженера:  "Ми делаем вид, что работаем – они делают вид, что нам платят" . Тому, коли я працював у науково-дослідному інституті в Калуші, то, сховавшись за кульманом, читав усе, що можна було дістати.

На ту пору вже почалася перебудова, лібералізація, тож мало не щодня з´являлися якісь нові книжки з раніше заборонених. Саме там, у затінку креслярської дошки, я прочитав майже всю доступну світову класику.

Коли вийшла друком книга Маркеса "Стро років самотності", мені довелося здобувати її хитрими обмінами. Навпроти мого будинку в Калуші колись був великий книжковий магазин, і туди раз на місяць завозили новинки чи, як це називалося, "викидали товар".

Збиралася велика юрба книголюбів, вривалася у цей магазин і змітала всі – передовсім зарубіжні – новинки. Найбільшим попитом, як і зараз, користувалася жанрова література, проте, маючи в запасі яку-небудь фантастику, детектив чи історичний роман, можна було шляхом непростих обмінів, здобути Маркеса, Кафку чи Пруста.

Це був просто вал літератури (здебільшого західний модернізм і заборонені раніше вітчизняні автори), що впав на зголоднілих за вільним словом мешканців СРСР – опиратися спокусі читання було неможливо.

"НАЙВАЖЛИВІШИМ Є ТЕ, ПРО ЩО НЕ ГОВОРИТЬСЯ"

Є різні типи сприйняття книг, різні конвенції читання. Талант читача не менш важливий, ніж талант письменника, – адже саме у свідомості читача відбувається інтерпретація авторського тексту, виникають образи, емоції та генеруються сенси.

Авторський текст – це лише матриця, за якою кожен читач самостійно відтворює авторський задум. І тому слух читача – так само рідкісний, як і музичний слух – дуже важливий аспект художньої комунікації.

Людина, позбавлена слуху до мови, до її фонетичного, ритмічного, графічного, врешті, синестетичного потенціалу, сприйматиме текст щонайбільше як переказ якоїсь історії, тобто відчитає лише сюжетну канву книжки, всі стилістичні особливості залишаючи зігнорованими.

Це, до речі, пояснює популярність жанрової літератури: пересічний читач, у масі своїй позбавлений відчуття художнього слова, цікавиться переважно історіями й афоризмами. Структурно і стилістично складні, сюжетно неочевидні тексти здатні дарувати насолоду небагатьом.

Щоправда, трапляються рідкісні зразки успішного поєднання жанровості й літературної вартості. Як от, скажімо, в улюбленого мого Станіслава Лема. Я почав читати його українською, а потім перечитав усе в оригіналі. У науковій бібліотеці згаданого вже інституту я натрапив на його докторат з історії науки Summa Technologiae. Фантастична — в якісному, а не жанровому сенсі – річ.

Близько півроку я тримав її вдома, читаючи, перечитуючи. Усвідомлюючи, як послідовно й уперто письменник – книжка за книжкою – реалізує викладені в Summa Technologiae ідеї, в той же час залишаючись абсолютно вільним митцем, трактуючи письмо насамперед як гру, я переконувався, що Лем – не просто фантаст. Це виразно постмодерна література, про що рідко хто згадує.

Цікаво й те, що, втілюючи в романах свої наукові й футуристичні ідеї із Summa Technologiae, завдяки художньому таланту й винахідливості письменник вдало уникає дидактичності. Його романи – це не переказ ідей (як це часто трапляється з письменниками-інтелектуалами), а повнокровні художні твори, з живими персонажами, переконливими емоціями, з виразними та яскравими деталями.

Лем до того ж – віртуоз мовних ігор. Коротше кажучи – на всі руки майстер, і кожен читач, незалежно від ступеня читацької обдарованості, знайде щось для себе.

Текст, повторюся, – це лише матриця. І якщо це правильна матриця, що відповідає твоїм нейролінгвістичним особливостям, то ти включаєшся, живеш у ній, комунікуєш у ній і з нею. І самостійно добудовуєш те, що можна там добудувати.

ЗМІНА ПАРОЛІВ

Читачі в Україні змінюються. Я це радше помічаю на лекціях, аніж на творчих виступах. Для двадцятирічних, тридцятирічних моя інтертекстуальна компетентність уже не актуальна. Якщо я посилатимусь на тих таки ж Кортасара чи Борхеса, це можуть виявитися, по-перше, прізвища, які нічого не говорять, а по-друге, цитати, які абсолютно не прочитуються.

У моєї генерації свій набір базових, "сакральних" у певному сенсі текстів, у молодої генерації – свій. Не кращий, не гірший, а просто інший. Отже, у спілкуванні з юними читачами доводиться потрохи позбуватися постмодерної звички прикривати відсутність власних думок цитатами.

Пригадую, як хтось із слухачів сприйняв рядок із мого вірша "живи повільно, не вмирай молодим" як певний діалог із Жаданом, саме йому приписавши авторство відомого слогана Live fast, die young. Щоб спростувати помилку, довелося б читати лекцію з історії рок-музики та породжених нею мемів. Навіть Біблію доводиться цитувати обережно.

КНИГА ЯК ТАКТИЛЬНИЙ КАЙФ

Електронна книга ніколи не витіснить повністю паперову. Хоча б тому, що паперова книга – це матеріальне, намацальне, видиме. Настрій після прочитання залежить не тільки від тексту, а й від видання чи оформлення: формат, кольорова гама, шрифт, фактура, запах паперу – все це має значення.

У мене є прекрасний збірник латиноамериканської прози із чудесною назвою "Книга піщинок". Але виданий він у такий спосіб, що ти його відкриваєш і відразу ж закриваєш – фізичне враження, ніби провалюєшся в сипучі піски. Саме видання згубило текст. Я навіть не знаю, що там поганого – формат, папір, чи ілюстрації, чи, може, все одразу.

З моїми книжками те саме. От збірка AB OUT вийшла класна, а "Календар любові" тактильно й візуально мені неприємний – попри те, що вірші в обидвох збірках приблизно однакової якості. В чому секрет — невідомо. Проте AB OUT я гортаю із задоволенням, а "Календар..." розгортаю і, як "Книгу піщинок", тут же закриваю. Таких супутніх ефектів електронна книга позбавлена – це щоразу просто набір друкарських символів у обрамленні одного й того ж девайса.

А як може електронна книга, скажімо, витіснити паперову книгу, яка, в принципі, існує лише в одному примірнику? Моє писання віршів розпочалося з того, що я закохався. І це було так круто, що для коханої жінки я власноруч зверстав і зшив книжку. З її фотками і з віршами про неї ж. І ця книжка, попри те, що її і в інтернеті можна знайти, фізично існує в одному-єдиному примірнику. Хіба це не кайф? І цей кайф ніяк не оцифруєш.

КНИГИ, ДО ЯКИХ ПОВЕРТАЄШСЯ

Я віддавна вже не читаю нічого нового, зате перечитую. Улюблених Пєлєвіна з Набоковим. Чехова. Іноді – книжки друзів (ті, які вже знаю, нових читати не беруся – боюся розчарувань, а друзі для мене важливіші, ніж їхні тексти).

Але це дуже дозоване, дуже специфічне читання. Два-три абзаци Набокова – цього достатньо і для читацької насолоди, і для рефлексії. Сторінка Чехова – це вже забагато: я не вміщаю стільки образів і емоцій. Я споживаю улюблені твори гомеопатичними порціями.Мабуть, аби передчасно не вмерти від передозу краси.

А нових історій я не потребую. Я ситий по горло чужими історіями. Своїми, зрештою, теж. Можу, звісно, щось почитати із професійного, так би мовити, інтересу, та зазвичай мені вистачає кількох абзаців, аби знати, читатиму я текст далі чи ні. І найчастіше я його таки не читаю.

"Я ПЕРЕДОВСІМ ЛЮДИНА, А НЕ ПИСЬМЕННИК"

Боже збав перечитувати власні твори. Але от нещодавно, коли я впорядковував для "Видавництва Старого Лева" повну збірку своєї прози, то з’ясувалося, що я не зберіг жодного свого тексту у вордівських файлах. Тому довелося стягувати всі свої романи з інтернету, по ходу виправляючи порушену авторську графіку чи втрачені діакритичні знаки.

Лише через це мені довелося все це перечитати. Я був вражений. У сенсі – дуже прикро вражений. Подумалося: "Хто і коли вирішив, що я нормальний письменник і мене варто видавати, купувати, читати?"

Потім згадав, що це я сам перший так вирішив, для чого й був заснований журнал "Четвер" – аби друкувати там свої шедеври. Так от, окрім кількох юнацьких оповідань, "Острова КРК" і, можливо, "Воццека", весь мій творчий доробок видався мені пісним, пласким і нецікавим.

У кожному разі як читач я себе-автора в улюблені не записав би. І гадаю, добре, що це прозріння сталося зараз, а не десь перед самою смертю. Бо, якби на старість з’ясувалося, що письменник я ніякий, то, мабуть, це могло би стати поважною травмою. А так,  подумалося, нема чим особливо перейматися. Ще купа всього попереду.

Зрештою, я – передовсім людина. А письменник чи не письменник – це другорядне. Ну, з’ясувалося, що такий собі письменник. Ну то й фіг з ним!

Юлія Кушнір, Чілла Палош, спеціально для УП.Культура