..Чи думав колись донеччанин Олег Соловей, що змушений буде улюблену річку Кальміус змінити на береги Південного Бугу? Чи думав, що місце його праці — Донецький університет — опиниться у Вінниці? Тим часом «переселенські настрої» перекриваються безнастанною роботою.

— Особисто ви, народившись на Донеччині, зробили чимало для українського Донбасу: надрукували низку поетичних збірок і книжок літературної критики рідною мовою, викладали її студентам Донецького університету, видавали альманах «Кальміюс»... Що нині думаєте про цей свій досвід?

— Насправді, видавати книжки рідною мовою — це не подвиг, це так само нормально, як дихати. Іноді мені здається, що мої 44 роки, прожиті на Донеччині та в Донецьку — втрачений час. Зрозуміло, що дещо відбулося (освіта, початок трудового й творчого шляху), але коли оцінювати в сенсі реалізації, то в Донецьку українській людині повноцінно реалізуватися неможливо. Саме тому звідти свого часу виїхали І.Дзюба, В.Стус, Л.Талалай, В.Діброва, І. Роздобудько, Н. Неждана, О. Росич й багато інших. Для прикладу, «Кальміюс» і його редактора значно ліпше знали в Івано-Франківську, Львові, Києві, Харкові, ніж у Донецьку.

— Ще раніше критик Анна Біла писала про образ Донецька у вашій творчості: «Як би не хотілося герою відбити своє мислення в житті цього Міста, він є безнадійно самотній — як українець, степовик і чоловік». Що на це скажете?

— Коли я читав ці слова в 2000 році, не зовсім їм повірив. Певно, мій ліричний суб’єкт зі сторони проглядався чіткіше, ніж для мене самого. Наразі погоджуюся. Доволі точний діагноз. Хоча ніби із забіганням уперед, бо правдива космічна самотність почалася року приблизно з 2004-го.

— Відомо, слово часто стає попередженням. 2013-го вийшла ваша збірка під назвою «Час убивць», тоді ж — книжка критики «Оборонні бої». А про Донецьк писали: «Я знаю — це місто прагне крові...» Це — передчуття, пророцтво?

— Знаю, зі словами бавитися не можна. Хочеться думати, що ніколи й не бавився, та інших назв для цих книжок у мене не було. До речі, ці назви виникли не в 2013-му, а значно раніше... Перша добірка з книги віршів «Час убивць» була надрукована в журналі «Київська Русь» 2008 року, а наступна — в «Кур’єрі Кривбасу» 2009-го. Хоча я вкладав у цю назву приблизно той самий зміст і сенси, що й Артюр Рембо. Мені йшлося не про конкретних убивць, а про масштабну нівеляцію гуманізму, про щоденну фальш і найрізноманітніші імітації. Те саме з «Оборонними боями». Мав на увазі оборону культури, яка не лише у нас, а й у всьому світі виглядає відверто загроженою.

— Ще перед нападом Росії ви говорили, що Донбасу як чогось особливого немає — він помер разом із СРСР. Яке майбутнє він має, на вашу думку?

—  Давно обстоюю думку, що Донбасу немає, він відійшов разом із СРСР, який його й породив у далеку індустріальну добу. Але я, в певному сенсі, помилився. Виявляється, можна оживити труп і принаймні в гротескному образі підкинути живим людям у вигляді не лише ареалу мешкання, але майже як мрію. Росія викликала Донбас із задзеркалля, хоча це був уже зовсім не той Донбас, у якому я народився і виріс. Теперішній не має майбутнього.

— Що нового для вас відкрила Вінниця, де нині живете й працюєте?

— Про Вінницю можна говорити довго. Якщо коротко, то відкрив для себе комфорт маленького затишного містечка з красивою архітектурою в центрі, до того ж оточеного мальовничою річкою Південний Буг.

— Досліджуєте творчість Миколи Хвильового, Ігоря Костецького, Василя Стуса, Емми Андієвської. Що спільного бачите в цих творчих особистостях?

— Так, згадані письменники — моя особлива читацька й дослідницька пристрасть. До них іще варто додати вітчизняного Володимира Свідзінського і француза Мішеля Уельбека. Як на мене, їх об’єднує особливе пристрасне ставлення до світу мистецтва і непідробна увага до людини. Говорячи науково, їх об’єднує поетика експресіонізму, в основі якої лежить особлива етика. Не знаю навіть, чи християнська...

— Стилістика експресіонізму для вас особливо близька. Чим саме вона є актуальною?

— Актуальність поетики експресіонізму, перепрошую за тавтологію, полягає у її етичній і мистецькій актуальності. Якщо подивитися на історію української літератури ХХ століття, то це фактично і є історія експресіонізму. Лише поодинокі феномени не вписуються в цю парадигму або рухаються паралельно, але ці явища з історичної перспективи доволі маргінальні й одіозні (на кшталт соціалістичного реалізму).

— Чи є серед ваших студентів ті, на кого покладаєте особливі надії?

— Декілька людей, справді, є. У певному сенсі причетний до їхніх перших спроб. Ну, а далі вони попливли самостійно і, що приємно, не без відчутного успіху. Це — Барбара Редінґ, авторка шести книжок прози, і Олексій Чупа, поет, перекладач і прозаїк. Ще назву Сіру Арутюнян-Бозоян, яка наприкінці минулого року дебютувала невеличкою, але симпатичною книжечкою новел «Світлячки». Було ще декілька студентів у різні роки, які писали цікаві вірші, та більшість із них до літератури так і не дійшли, віддавши перевагу більш прагматичним заняттям. Є й сьогодні одна студентка (не буду називати її імені, бо вона через особисті обставини перебуває на окупованій території), яка показала мені цікавий рукопис прози. Тож процес триває. Приблизно раз на п’ять років на моєму овиді виникає молода людина, яка є потенційно цікавим письменником або науковцем.

— Яким бачите своє творче життя в найближчі п’ять років?

— Колись хотів написати роман. Нічого глобального, нічого пафосного, дрібний побут, звичайні люди, алкоголь, метафізика непомітних людських страждань, стосунки чоловіків і жінок (як на мене, це єдина тема, що стосується абсолютно всіх). Власне, маю три незавершені романи («Абортарій», «Каучукова піхва», «Перемикаючи канали»), але вже не впевнений, що колись захочу до них повернутися. Можливо, після моєї смерти хтось їх оприлюднить у розділі «Незавершене»... (Жартую). Тепер своє призначення на найближчі роки я бачу в написанні розвідки про Ігоря Костецького, позаяк цей, один із найбільших українських письменників ХХ століття, досі майже нікому не відомий. Ще хочу написати давно задуману книжку «Мій товариш Мішель Уельбек». Залишається і літературна критика, котра мене вже нікуди не відпустить. Як і мій фах літературознавця, що передбачає перманентне читання та наукове осмислення прочитаного. Крім того, не можу жити тривалий час без участі в якомусь культуртрегерстві (назвімо це так). Тому з початком цього року є співзасновником Проекту актуальних дискурсів «Простір Літератури». За певний (дещо віддалений) взірець беремо видавничу діяльність І. Костецького та Елізабет Котмаєр у Мюнхені. Готуємо й друкуємо актуальні, на наш погляд, книжки — невеличкими накладами, але вони артистичні за виконанням і корисні для культури нації. Перші чотири — уже в друкарні. Наступним буде том І. Костецького «Оповідання про переможців», які дотепер видавалися лише один раз — у Фюрті 1946 року. Збірка новел Костецького буде оздоблена літературно-критичними текстами В. Державина, Гр. Шевчука, В. Петрова й моєю післямовою. Приблизно у травні нарешті піде в друк перший зошит «Стусознавчих зошитів» — єдиний досі фаховий майданчик для стусознавців. Це видання задумував іще в Донецьку наприкінці 2000-х років, але не склалося. Сподіваюся також видати наступний том своїх літературно-критичних есеїв «Утрачений погляд», який мав вийти у Донецьку ще в червні 2014-го. Вже готові до макетування збірки моїх рецензій та есеїв «Бич Божий» (про О.Ульяненка) та «Оргазм і відчай» (про С. Процюка). Словом, задуми є, а як воно буде — побачимо...

ДОВІДКА «Дня»

Олег Соловей — український письменник, критик, літературознавець. Народився на Донеччині, в м. Шахтарську. Автор 16 книжок поезії, прози, літературно-критичних статей. Засновник і головний редактор літературно-художнього альманаху «Кальміюс». Співзасновник Проекту актуальних дискурсів «Простір Літератури» (2016). Засновник і головний редактор наукового альманаху «Стусознавчі зошити» (2016). Автор численних статей з історії української літератури XX століття та проблематики сучасного літпроцесу. Лауреат літературної премії ім. Бориса Нечерди. Викладач Донецького університету. Наразі живе у Вінниці, куди переїхав з університетом.

Людмила Таран