Ця книга, як і перше українське видання 1988 року, вийшла в перекладі письменниці Оксани Забужко.
"Чорнобильська молитва" - монологи постраждалих під час аварії на ЧАЕС, їхніх рідних та близьких. Крім цієї книги українською мовою також видані такі книги Алексієвич як "У війни не жіноче обличчя", "Цинкові хлопчики" та "Час second-hand (кінець червоної людини)". 
Gazeta.ua.підібрала найяскравіші слова Алексієвич із київської презентації її книги. 
Якщо Флобер говорив про себе, що він людина-перо, то я можу про себе сказати, що я людина-вухо. Я дуже довго вислуховую людей, довго вглядаюся в наше життя, як люди говорять на ринку, як вони ходять, сваряться, сміються.
Чорнобиль багато що перевернув у нашому житті, і це поки що до кінця не усвідомлено. Це глобальна подія космічного масштабу, бо саме тоді люди вперше зрозуміли, що можуть самі себе знищити. Чорнобиль — це розплата людства за те відношення до природи, яке панує у нашій культурі. Ми думаємо, що ми господарі Землі. Виявилося, що це неправда. Коли я відвідала індіанські села у Мексиці, я була вражена. Одного разу я побачила, як з полювання приходять мисливці, стають на коліна і моляться. Виявляється, вони просять пробачення у тварин, яких убили, і кажуть, що вбили рівно стільки, скільки їм треба, щоб прожити. Я раптом потрапила в зовсім іншу культуру і зрозуміла, які ми монстри і як далеко ми зайшли.
Більше тридцяти років я писала історію червоної цивілізації. Мене цікавило, чому ця утопія, цей рай закінчився кров´ю. Цим я займалася більше 30 років, про це я написала 5 книг, для яких провела 2-3 тисячі розмов. 
У 90-ті роки люди ніби хотіли свободи. Як потім з´ясувалось, вони не знали, що таке свобода, і не були до неї готові. Вони просто хотіли хорошого життя. Сьогодні ми живемо з відчуттям поразки. І як ніколи хочеться зрозуміти, що це за поразка та чому ми її зазнали.
Революцію зробив Горбачов і невеличка група його однодумців, в основному інтелігенції, а народ, напевно, просто в один прекрасний ранок прокинувся в незнайомій країні. І тому став можливим той повний відкат, який зараз відбувається. І цього ж хоче сам народ, це не влада змушує музеї Сталіна відкривати. В Пермі був великий музей жертв ГУЛАГу. Нещодавно там швидко зняли директора і майже всіх робітників, і тепер цей музей називається музеєм працівників ГУЛАГу. Тобто це музей не жертв, а катів. Іде повільна, але чітка робота із повернення навіть не до Радянського Союзу, а швидше до царської імперії.
Всі говорять "Путін, Путін". Справа не просто в Путіні, а в колективному Путіні. Він живе в бажаннях мільйонів людей, принижених, обманутих, ображених, невдоволених життям. Путін просто вгадав, чого вони хочуть - Великої Росії. Так, бідні, так, пустий холодильник, але нас бояться. Коли я їздила Росією, мені здавалося, що справа більше в самому народі, ніж у владі. Як виїдеш за межі великих міст, то починається якась зовсім темна і нерухома Росія. Зайдеш в церкву, ці хустинки, цей фанатизм в очах — мені навіть стало якось не по собі. За перебудови ми мали справу з ідеєю народу, а не з реальним народом. Ми говорили: чому народ мовчить? Іде перебудова, стільки всього відбувається, а люди походили по площам, а потім розбіглися. Але коли народ заговорив, стало страшно.
Людина не може вийти з табору і стати вільною. Свобода — це довгий шлях.
Я не люблю слова "совок", я не люблю, коли люди зневажливо говорять про радянські роки. Мій батько дожив до 90, і до кінця своїх днів він був комуністом. Ще в 19 років він покинув навчання на факультеті журналістики і пішов на фронт, а в 20, коли був під Сталінградом, вступив у комуністи. До кінця життя він вірив у комунізм, казав, що його просто зіпсували. І коли я з ним сперечалася, коли я приїхала з Афганістану і сказала: "Тату, ми вбивці, а ти віриш в інше", - у нього не було аргументів, він просто заплакав. Більше я ніколи з ним так жорстко не розмовляла. Я знала, що мій батько хороший чоловік, що він красиво жив і любив життя. І комуністи — це не згуртовані ряди, а дуже різні люди. Серед них я зустрічала дуже багато хороший та щирих людей. Тому я думаю, що до них треба ставитися як до трагічних фігур. Їм випав такий час, ними заволоділа ця ідея, яка спочатку здавалася гарною.
Зараз Лукашенко заграє з Європою, тому мої книги навіть з´явилися у книжкових крамнциях, але на них просто божевільна ціна. Я була на ярмарку, і в багатьох людей було по п´ять книжок під пахвою. Люди підходили, обіймали мене, фотографувалися, навіть плакали. Для них так важливо, що про Білорусь дізналися. Це ж перший Нобель в історії Білорусі.
Росія сьогодні заручник того, що їй завжди потрібна якась надідея, надцінність. У протестантській етиці ти повинен побудувати дім, виростити дітей. Росія так не може. Тут завжди або російська ідея, або "русский мир", тут і світова революція, і бажання справедливості. Соціалізм давав людині відчуття, що вона належить до чогось великого, що вона причасна до якоїсь ідеї, що всі рівні. І в цьому є якийсь ідеалізм. З одного боку, сталінські табори, несправедливість, а з іншого — ось такий ідеалізм. 
Зараз стосунки України і Росії, інакше, ніж станом війни не назвеш. Але скільки я знаю білорусів — усі на вашій стороні, багато навіть воювали у вас на сході. Білоруси маленький народ, і у них немає цього виклику великого народу. Ось ця географія, напевно, і породжує у росіян відчуття, що вони великі, а значить, вони сильні. Що у них багато ракет, а значить, у них велика країна. Відбувається підміна понять. Я думаю, що зараз час історичних образ, і він триватиме дуже довго. Звичайно, російське телебачення теж дуже сильно розкачало людей. Ця жахлива пропаганда, ці розп´яті хлопчики, зґвалтовані дівчатка... Я сама дивуюся, звідки така ненависть, навіть у простих людей. Але я думаю, що це все минається. От навіть німці, що вони на нашій землі зробили? А моя українська бабуся мені розповідала, що коли їх вели полонених, а у наших домах було по дві картоплини, то жінка могла витягнути одну і дати німцю. Людське серце складніше влаштовано, ніж телевізор. І саме в цьому вся надія.

Яна Степанюк