Серед них опинилися три книжки київської художниці Віолетти Борігард. До того ж, в одній з книг вона стала не тільки ілюстраторкою, але й авторкою. Видання «Принцеса-кухарка» здобуло прихильність критиків, дітей та їхніх батьків. Блогери у своїх рецензіях особливо відзначали смішні імена та чудернацькі ситуації.

Читомо поспілкувалося з ілюстраторкою та дізналось про ідею створення образу вередливої принцеси-кухарки, розпитало про секрети випуску унікальних для українського ринку видань та про те, як художникам-авторам уникати графоманії.

– Як узагалі з‘явилась «Принцеса-кухарка»? Це була власна ідея чи замовлення від видавництва?

– Це моя власна ідея. Колись я приїхала до подруги показувати свою попередню книжку про Чудовисько. І випадково на столі побачила намальовану дитячою рукою принцесу. А вже дорогою додому, поки їхала в метро, вигадала сюжет для цієї принцеси. Потім це все тиждень редагувала, довго малювала. Але написала я дуже швидко – все від одного візуального образу.

– А як у принцеси з’явилась така професія – кухарка?

– Той дитячий малюнок був підписаний «Іра Кухар». І в мене якось це склалося: принцеса – Іра Кухар, принцеса – Кухар. Так головна героїня отримала цю професію.

– У книжці принцеса трохи вередлива – від неї тікають навіть тістечка. Чи існує в реальному житті прототип такої принцеси?

– Як такого реального прототипу немає. Ця книга – скоріше, мій дитячий протест проти правильності, красивості, ідеальності. Я ще з дитинства не люблю думку, що всі принцеси повинні бути правильними та обточеними з усіх сторін. Бо це нудно, це вже набридло.

Мені просто в голові не вкладається якось з дитинства, що людина може бути однозначно такою позитивною: білою, пухнастою, такою хорошою. А моя Нісоль – ось їй було нудно, їй всього-на-всього було нудно. Як принцеса, вона змушена була нічого не робити, а це важко. Так, дуже важко нічого не робити (сміється – Читомо).

– Ваша книга – домальовка. А не хотілось все ж закінчити, довершити свої малюнки? Показати, якими хочете бачити їх саме ви?

– Моя племінниця зробила це за мене. Ось вона віддала мені два свої екземпляри. І там все домальовано так як треба. У племінниці мама й бабуся малювати не вміють, але, попри це, в неї дуже оригінальні малюнки. Напевно тому, що їй ніхто не показує. Уявіть, у неї тільки видів котів десь 50. Я не можу стільки зробити, а в неї виходить. Я взагалі хотіла, щоб це була спільна творчість батьків і дітей. Тому зробила в книжці малюнки й завдання простіші й складніші — щоб батьки теж могли долучитись.

– Тобто це – розмальовка ще й для батьків? Читацька аудиторія – не лише діти?

– Можна сказати, що так. Справа в тому, що батьки теж хочуть малювати. Я колись вела курси з малювання для маленьких діток. Батьки, які приводили дітей, не могли всидіти на місці, тому починали відразу підказувати. Так, мовляв, сонце – жовте, стовбур дерева – коричневий, трава й дерево у нас зелені, а будинки – теж коричневі. Мене почало дратувати: для чого вони підказують? Для чого встановлюють дітям рамки?

Але потім я почала вигадувати заняття, щоб залучати ще й батьків. На жаль, багато дорослих чомусь не можуть собі дозволити малювати, пояснюючи це тим, що вони –  не художники. Тому ось ця книга – саме для спільних занять.

– Зараз на ринку, здається, навіть забагато розмальовок. Антистресові, інтерактивні, з наклейками. Не боялись, що ваша «загубиться» серед інших видань?

– Коли ми видавали цю книгу, подібних на ринку ще не існувало. Це було три роки тому. Через це конкуренції особливо теж не було. Багато видавців, коли я їм показувала книгу, казали: «Тут треба домалювати, тут щось доробити, а давай ти нам краще намалюй узагалі наклейки – вони зараз популярні». Але наклейки – це не розвиток дитини. Це – нудно.

Аналогічно як і звичайні розмальовки. Це – нереальна нудьга. Тим більше, в такій кількості, як їх зараз випускають. Для розвитку якихось творчих навичок у дітей це взагалі не спрацьовує. Якщо для дорослих робити тематичні розмальовки, скажімо, про Гаррі Поттера, то це – вже зовсім інша тема. Бо це – окремий світ, в якому людина щось малює, ліпить, клеїть. У кожного за цим стоїть власна історія. Але для дітей такі розмальовки не несуть ніякої користі. Особливо там, де багато контурів, маленькі деталі.

– Як ви обираєте «ваші» проекти? Наприклад, ваш тандем з Оксаною Лущевською – поза сумнівом, дуже плідний. Спрацьовує «чуття» класних книжок?

– Це неможливо логічно пояснити. Коли я працювала над нашою першою спільною книжкою «Авіа, пташиний диспетчер», ми з Оксаною не були знайомі. Запустилося два незалежних один від одного паралельні процеси: я захоплено малювала картинки на тему подорожі на море, а Оксана писала вірші про морських мешканців. Їй сподобалися картинки, мені – вірші. І ми вирішили робити книжку.

Така паралельність у нас відбувається постійно – і в роботі, і в особистому житті. Чомусь. Ми живемо по різні боки планети й зустрічаємося один-два рази на рік на кілька годин, не більше. Може бути, саме тому я так глибоко відчуваю тексти Оксани.

Коли я читаю з екрана її рукопис, ніби дивлюся фільм. Дуже крутий і яскравий. Відразу ж роблю начерк – відправляю Оксані. А сама дивуюся – навіщо тут взагалі ілюстрації? Як можна позбавляти читача його власного фільму? Але Оксана пише щось на зразок: «О, так! Це воно! Саме таке я бачила, коли писала!». Що тут поробиш, доводиться домальовувати.

– А як у вас проходить процес створення ілюстрацій до книг інших авторів?

– Коли я читаю рукопис, то вже бачу приблизні ілюстрації до нього. Якщо нічого не бачу — не беруся за проект. Навіщо видавлювати малюнки з себе, якщо хтось це зможе зробити краще? Після прочитання книжки роблю невеликі замальовки, ескізи. Потім розкадровую все видання. Для мене дуже важливо бачити всю книгу вцілому. Потім від загального я переходжу до детальніших малюнків.

Іноді додатково продумую дизайн книги. Якщо видавництво каже: «Ось, текст – і даємо тобі в руки карт-бланш», тоді потрібно більше моментів передбачити. Потрібно зрозуміти, яку концепцію ти обираєш для себе: будеш паралельно дотримуватися тексту автора або буквально.

Буквально – трохи нудний підхід. І підходить, швидше за все, дуже маленьким читачам. Наприклад, якщо написано, що дівчинка плакала в парку, і ти малюєш, що ось вона сидить на лавочці й плаче – це дуже нудно. А якщо ти малюєш коліна, на яких лежить книга, і вона мокра від сліз – це вже зовсім інший підхід. Бо немає сенсу малювати те, що читачі й так прочитають – побачать з тексту.

Крім того, я дуже глибоко досліджую теми, які мені подобаються. Одна з останніх – «Живі трави». Щоб показати дітям, що це цікавий світ, який не розмовляє, не такий інтерактивний, як собачка, але не менш прекрасний. Але до цього я ще не готова. Зараз шукаю фахівців у цій темі, щоб це не було поверхово. Мої книги – всі різні. У мене ще немає якогось промислового підходу. І все виходить з ідей, а не комерційного підґрунтя. У цьому, звичайно, є мінус в контексті заробляння грошей, але що поробиш: поки так.

– Зараз ілюстратори рідко працюють тільки з книжковою ілюстрацією, бо видавці часто не можуть собі дозволити високі гонорари й регулярність замовлень. Усе більше ілюстраторів високого рівня прагнуть працювати на закордон, в рекламі тощо. Працюєте на інші сфери, чи це для вас нецікаво?

– Мені б хотілося зосередитись на книжках, паперових іграх. Так, гонорари поки не дозволяють розслабитися і просто малювати ілюстрації. Додаткове застосування своїх талантів необхідно шукати постійно. Мої колеги розбавляють ілюстраторські будні керамікою, створенням прикрас, викладанням, роботою з фотобанками, шиттям, живописом… і ще купою всього. Але в якийсь момент мені захотілося трохи перепочити й просто спокійно помалювати.

– Здається, не можна не звернути увагу, що все більше художників не ілюструють чужі тексти, а створюють свої. Це пов’язано з низькою якістю чужих текстів, небажання співпрацювати чи бажанням втілити власну ідею від а до я?

– Скоріше останнє. Я, наприклад, писала сама собі казки, і сама їх ілюструвала, коли навчалася. Тому що не хотілося брати щось занадто відоме, а на пошук унікальних історій часу не було.

– Очевидно, що тексти художників дуже часто програють текстам письменників. Вам цією книжкою, можна сказати, вдалося встановити рекорд. Як художникам уникнути поширених помилок і графоманії?

– Велике щастя для художника – професійний редактор або арт-директор. Людина, яка зможе делікатно вказати на помилки чи підказати напрямок. У мене такої людини не було, на жаль. Тому я дуже довго сумнівалася. Про те, що книга «Принцеса-кухарка» справді хороша, я дізналася на церемонії «Рейтингу критика». Графоманії уникати не потрібно. Хочеться писати – пиши! Тільки не треба видавати все підряд у паперовому вигляді! У пошуках слави можна використовувати віртуальні майданчики – блоги, соцмережі. Адже книги – це дерева в минулому. Їх шкода переводити на дурниці.

– Над чим працюєте зараз? Яких книжок варто очікувати від вас найближчим часом?

– Під Новий рік повинна з’явитися цікава новорічна історія мого авторства у видавництві «Братське». Зараз у мене є багато друзів, з якими плануються проекти. Один них – інтерактивна книжка-путівник про музеї. Моя подруга-екскурсовод схоже бачила у Франції: для того, щоб діти ходили в музеї, їм дають цікаві путівники. Ну, от ми зробили щось схоже, тільки українське.

– Як материнство вплинуло на вашу роботу та підхід до ілюстрування? Чи додало нових можливостей, вражень, ідей?

– Якщо чесно, то материнство забирає досить багато часу. Це може здаватися зі сторони, що я багато працюю, тому що торік вийшло кілька моїх книжок. Але над ними я працювала раніше. Минулого року я намалювала тільки «Міру і море». Ось скоро вийдуть «Засинай. Прокидайся» – історії на спокійний сон та бадьоре прикидання авторства Галини Вдовиченко.

Щоб малювати, мені треба години 3-4 на день. Бо треба вникнути в процес і щось створити. Малювання – теж навик, який з часом забувається, і його потрібно постійно відточувати.

Один з величезних плюсів від материнства – я зрозуміла, якими повинні бути книжки-картонки. У нас ті, які видаються, – переважно всі, – не підходять дітям. Усе надто деталізоване. Дитина це бачить як копицю сіна. Цей набір ліній, квітів.

Усе повинно бути більш лаконічним, плямистим, з меншою кількістю всіляких деталей і контурів. Менше занадто яскравих емоцій: «усміхається жучок» – і намальована усмішка. Цього не треба. Дитина сама повинна здогадатися, яка в конкретному випадку має бути емоція. Вона таким чином стає співучасником тексту. А коли все розмалювали, та ще й дрібними деталями, то це повністю вбиває мислення.

– Чи можна буде зустрітися на Книжковому Арсеналі з Нісоль?

– Я думаю, що можна буде побачити святкову сукню Нісоль. І в ній сфотографуватися. У принцеси термінове відрядження на цей день. Але про це вона ще не знає  (сміється – Читомо) .

 Катерина Кундельська