Кожен у цій книжці, швидше за все, побачить своє. Письменник на зразок Юрія Іздрика, який склав передмову до "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної, зауважить психологічні девіації, емпатію і марення. Телеведучий кшталту Юрія Макарова, що залишив відгук на обкладинці, нагадає про ту саму емпатію і модну психоделіку. Сама авторка взагалі вважає, що це текст "про смерть і воскресіння бога, де бог - пересічний, анітрохи не героїчний, "диванний" українець".

Загалом, якщо згадати новітню традицію переводити письменницьке слово у візуальний формат, зразком чого слугує злука двох вищезгаданих авторів у передмові й на обкладинці, то на гадку одразу приходить ще одна "диванна" історія наших часів. Звісно, вона має стосунок до сюжету Амеліної, в романі якої пунктирна лінія революцій у всьому світі зав´язується міцним вузликом довкола Майдану. Так, фільм "Оранжлав" про "помаранчеві" події в нашій історії – по суті, так само "диванна" історія про замкнених у квартирі героїв, які у шпарину спостерігають за подіями, що змінюють світ. 
 

До чого тут помаранчеве кохання, спитаймося? Тим паче, якщо в "Синдромі листопаду" юність героя минає у дитбудинку, де уночі б´ють, накривши простирадлом, а вдень цього намагаються не помічати вихователі, "над якими ви ж ніколи не влаштовуватимете Нюрнберзький процес". Ну, по-перше, кохання тут все-таки існує, особливо коли "Лізка підвела на мене свої непропорційно великі очі, як в якоїсь чарівної риби - щось таке я бачив у далекому дитинстві, у якійсь дитячий розмальовці: - Я гарна чи ні?" По-друге, так само, як замкнений простір у дитбудинку, герметичність ситуації 90-х, в якій опиняється герой роману, не дуже відрізняється від "майданної" квадратури кола, що вчувається замкненим героям "Оранжлав". "Світ забув про нас, виріс і змінився за парканом дитбудинку, як і ми, обнесені парканом, виросли і змінилися, але по-іншому", - зауважують в "Синдромі листопаду", і наразі вже мова про іншу любов з Історією.

Точніше, навіть не Історією, а із способом укладати за нею підручники. Можете бути певні, що всі три визгадані персонажі – письменник, телеведучий, автор роману – написали би свій власний. І це аж ніяк не змінило би ані світу, ані нашої любові до нього. При чому будь-якого кольору. І не лише тому, що любов – до Бога, Батьківщини чи Революції – незмінна, натомість міняються лише партнери, що пишуть передмови і відгуки на обкладинку. Гірше з тим, що вона часто-густо змінюється на нелюбов, нехіть, ба навіть ненависть.
Ну, і зовсім кепсько для цієї самої Історії, що деяких диваків, як-от, наприклад, авторку "Синдрому листопаду", вона взагалі не обходить. У романі герой недаремно наділений особливими здібностями, завдяки чому нам розповідають про революції у всьому світі, не лише в Україні. Тутешні заворушення спочатку взагалі не були присутні в сюжеті. "На мою думку, світ змінюють не революції, а історії, розказані про них, - зауважує вищезгадана авторка. - Зрештою, якби четверо дебютантів-репортажистів не розповіли світові про жертву Христа, як би ця історія, навіть ця велика історія, врятувала нас?" І в цьому найголовніша думка роману, адже без її розуміння "Синдром листопаду" - попри "психологічні" моменти і "фантасмагоричну" сюжетність – можна було б сприйняти за чергову агітку. Тож хоч би за яким парканом "малої" чи "великої" зони знаходився оповідач (немов той лимонівський хлопчик на харківському ставку), але як не гляне він, пишучи своє Задзеркалля - чи то на "революцію", "історію", а чи на нас із вами, то й нема усього цього на світі. Наче й не було.

Вікторія Амеліна. Синдром листопаду, або Homo Compatiens. – Х.: Віват, 2015. – 288 с.

Ігор Бондар-Терещенко