Другий роман Оксани Луцишиної «Любовне життя» на перший погляд видається звичайною любовною жіночою історією, в якій, звісно, як у справжньому житті, вистачає всього. Ця книжка ―  гордієвий вузол дивовижних переплетінь: з непроговорених (міжособистісних, міжнаціональних) історій,  руйнувань стосунків у сучасному розвиненому світі (дія відбувається в США), страждань молодого Вертера (головної героїні роману ― Йори) та багато іншого.

Вже від початку перед читачами постає екзотичний для українців антураж Флориди, з незвичним для нас кліматом, що надає тексту пригодницького забарвлення:

«Над вулицями тут, біля затоки, висів ріденький туман, і було прохолодніше, ніж на сході, біля вологих пальм заповідника, які чіпко і міцно трималися за ґрунт корінням. … У тропіках дерева мають інший ритм і живуть за іншими законами, не за тими, що дерева на півночі».

Попри ненав’язливий акцент на еміграційних аспектах — в тексті вони наскрізно відчуваються. Трапляються вони в спогадах важкої долі східноєвропейських жінок, з класичних вже буремних дев’яностих:  «Просунутим дівчаткам добре, якщо було що попоїсти, бо на прилавках у крамницях стояв сам лише оцет. А потім дівчатка трохи підросли і захотіли виїхати за кордон».

Хоч ім’я головної героїні албанське, а батьківщина виразно не окреслена, нею легко може бути будь-яка із країн «залізної завіси», та у спогадах героїні про дім і своє рідне місто постає образ містечка Центральної або Східної Європи з його особливостями та водночас схожістю з такими ж залюдненими просторами.

Ця книжка, мов своєрідна енциклопедія сучасного життя, насичена цікавим багажем особистісного досвіду авторки, пізнавальними розповідями ─ вигаданими чи реальними ─ неважливо, адже вони апелюють саме до загальнолюдського в нас, співзвучного кожному, незалежно від місця проживання.

З одного боку, книжка про необізнаність емігранток з новими тенденціями пікаперства американських чоловіків, а ширше ─ гендерних та соціальних проблематик (стосунки статей, виживання в справді ринковій економіці: бізнес ─ медстрах ─ автополіс ─ оренда). З іншого боку, тут постає ілюзорність міфу американської мрії й тому подібного,  усвідомлення своєї чужинності в цьому світі (спроби суїциду) й серед іншого менталітету та водночас втратою спроможності повернення додому (як приклад, неможливість поділитися наболілими почуттями, переживаннями з рідними, близькими ─ мамою, сестрою, ─ щоб не обтяжувати їх своїми проблемами, бо вони віддалені вже не стільки кілометровою відстанню, як різним досвідом, спричиненим таки власними реаліями існування), чи зрештою відкритися по-справжньому подрузі, знайомій (Вороні або Інзі):

«І з того вечора розмови між ними припинилися. Більше Інга не розповідала Йорі історії зі свого життя. Вони обидві, не змовляючись, не договорювали речення, покидали їх на півдорозі; їх, оті речення, по суті, й починати було не варто, але вони починали, бо звикли. Уривки ці були наче обірвані дороги цього міста, які неминуче закінчувалися біля моря. І море глушило мову».

Цікавим є  жіночий погляд  на дружбу, позбавлену чоловічої стереотипності, важливими є феміністичні нотки та усвідомлення любові, й в цьому ключі різні моделі сприйняття себе та кохання персонажами роману.

Не залишить байдужою (принаймні чоловіків) тема чоловіків-негероїв, що служать переважно тлом. Вони кволо-стагнаційні, не еволюціонують та здебільшого є другорядними персонажами загалом. Простежується алюзія з твором Валерія Шевчука «Дім на горі» в багаторазових образах чоловіка-птаха, що приходить виконати певну місію і надовго не затримується. У «Любовному житті» таким центральним перелесником постає Себастьян, який «оживлює» головну героїню до справжніх почуттів, спокушає та запліднює «стражденною любов’ю», зі псевдосмертю на плечі (тобто в грудях). А в завершальному акорді, вірші-епілозі, власне художньо-сюжетної частини, образ птаха-чоловіка Себастьяна (чоловічий напрям на маскульт жіночого тіла) розростається-трансформується вже в біблійного Йова з пташиним криком.

Це й роман-притча, про пошук місця під сонцем, звичайного людського щастя, переходить в біблійні лейтмотивні образи втраченого едему (сон про Індонезію, символ янгола-Гавриїла), «Вавилону» (в растафаріанському трактуванні світу-як-великого-ринку) і прагненні повернення до себе гармонійного блудного сина (доньки), вічного пошуку вдосконалення та гартування болем, як фізичним так й емоційним (переосмислені образи Ісуса та Йова).

Важливе місце в романі посідають сни: хворобливі, фантасмагоричні, апокаліптичні. Не менше в романі й смерті ─ іграшкової, яка плекається, мов дитя, та справжньої, застиглої в міжчассі.

Письменниця навмисно подає кілька підходів прочитання-сприйняття твору: як любовної історії, звичайної любовно-стражденної оповіді, схеми чи інтелектуальної гри (бісерівське апелювання до Таро-ключа ─ для літературознавців та любителів несподіваного).

Насолоджуватись комплексністю теми можна й без аналізів та дешифрування, а як є бажання, то варто пірнути, заглибившись без вагань у цей атлантично-літературний океан, бо чомусь більшість із нас таки прагне покопирсатися в інших, хоч декотрі більш делікатні люблять розібратися для початку бодай у собі та зі своїми власними почуттями, як і героїня книжки «Любовне життя», зазвичай щоб просто дійти до висновку що:

«…любов була і є по той бік незрозуміло чого, а більше про неї нікому нічого не відомо».

• Якщо у Вас любов до Таро та інших життєвих схем;
• Поціновувачам екзотично-емігрантської прози;
• Психологам, літературознавцям, феміністам і не тільки.

• Якщо Ви чекали на ванільно-любовну книжку;
• Любите культ Героя.

Віктор Коврей