Сьогодні ми поговоримо про книжку, яка може претендувати на місце в п’ятірці головних українських перекладацьких подій 2015 року — «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї. Німецькомовна швейцарська письменниця, музикантка та перформерка, що походить із родини сербських угорців Воєводини, здається, своєю легкою та водночас драматичною оповіддю закохала в себе читачів: переклади майже двома десятками мов, кілька престижних світових премій, лише схвальні відгуки критиків... Чи так усе однозначно в цій історії «югославських» мігрантів, що подалися шукати кращого життя за кордон? Чи мультикультурність сучасної Європи живе тільки на папері? Про це та інше «День» розмовляв із перекладачкою та дослідницею літератури Роксоляною Свято.

— Роксоляно, чому ти обрала для перекладу саме цю книжку, яка передісторія?

— Це була спроба знайти таку книжку, яка була б актуальною і для тієї літератури, з якої її перекладено, і водночас щось промовляла українському читачеві. А тут усе ідеально збіглося. 2013 року часопис «Проstory» готував спеціальне число, присвячене сучасній швейцарській літературі (яка українському читачеві мало що говорить), і мені запропонували поглянути на цей роман і спробувати перекласти якийсь уривок. Тоді я й підготувала перший розділ. А процес так мені сподобався і затягнув, що виникла ідея перекласти його повністю, знайти видавця та ґрантову підтримку. Потім я ще переклала розділ для перекладацької майстерні, організованої Літературним колоквіумом Берліну (ця установа підтримує перекладачів німецькомовної літератури з усього світу). Мене тоді досить відчутно і предметно покритикували старші колеги. І маю визнати, що це почасти змінило мою подальшу оптику роботи над твором.

— Гаразд, можна сказати, що це був зовнішній стимул. А як щодо внутрішнього?

— Ця тема видається мені дуже для нас цікавою, навіть необхідною для прочитання в сучасному європейському контексті — тема міграції. Таке проговорення досвіду приживання бідних, невлаштованих людей у більш заможних і нібито безпечніших країнах сповнене нетривіальних та болючих аспектів і здатне висвітлити проблему з різних боків. Адже це не лише матеріальне вгрузання, це спроба знайти собі місце в іншій культурі, мові й не втратити себе. Це був перший стимул.

Але коли я сідала за переклад усього роману, це вже був жовтень 2014 року (саме тоді швейцарський фонд PRO HELVETIA дав згоду на грантову підтримку), і тоді історія набула вже іншого звучання, нового, приватного розуміння війни. І цей дискурс угорки, яка походить із Сербії, тодішньої частини Югославії, а живе у Швейцарії й має дуже суперечливі почуття як до ідентичності свого походження, так і до війни на Балканах, раптом став мені резонувати. Я відчула, що я, українка, в цьому стані війни, анексії Криму, подій на сході починаю глибше її розуміти: ти не можеш повністю змінити ситуацію, яка від тебе не залежить, ти можеш тільки повністю її прожити.

«У ШВЕЙЦАРІЇ ВИКРИСТАЛІЗУВАВСЯ МІГРАНТСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ «КАНОН»

— А як тобі працювалося з цим плетивом балканського контексту, адже автор перекладає не самі слова, він занурений у глибші реалії? Які були складнощі та несподіванки?

— Я б не відносила роман «Голуби злітають» до балканського літературного пласту. Так, звісно, він вписаний у балканський контекст бодай тематично, але я сприймаю його радше у світлі емігрантської швейцарської літератури. Це логічне явище для країни, в якої є давній досвід мультикультурності, де співіснують чотири основні мови, нащадки емігрантів у другому поколінні вже часто інтегровані, тож історії їхніх родин стають для них знахідкою, а не тягарем. Там, між іншим, вже існує окреме поняття «літератури, писаної мігрантами» і навіть викристалізувався такий собі мігрантський «канон», у якому є, приміром, франкомовна угорка Аґота Кріштоф, авторка румунського походження Аґлая Ветерані, хорватка Драґіца Райчич, яка пише «неграмотною» німецькою... І Мелінда Надь Абоньї — теж його частина.

Що ж стосується «балканської літератури», то не можу сказати, що я фахівець у цьому питанні. Читала я переважно те, що перекладено українською (одна з останніх моїх «любовей» — боснійсько-хорватський письменник Міленко Єрґович). На початку війни до України приїздила Славенка Дракуліч, десь тоді я читала і кілька її текстів, трохи зазирала в історію, — тобто процес перекладу був майже паралельним із читанням «балканців», особливо текстів на воєнну тематику.

А про складнощі перекладу... Цей роман вийшов уже сімнадцятьма мовами, і для мене це була велика підмога. Тим паче, той-таки Літературний колоквіум Берліна кілька років тому провів міжнародний семінар для перекладачів саме цього роману, і тоді учасники уклали своєрідний «протокол», де вони обговорювали різні аспекти роману, з’ясовували різні складні моменти, ділилися своїми  порадами, пропонували мовні ходи. Бо ж у різних мовах навіть назва роману звучить по-різному, і є чимало реалій, які потребують пояснень. Зрештою, навіть щодо написання прізвища авторки можна довго дискутувати.

— А що ти можеш сказати про сюжет, що там затягує?

— Спочатку ти, як і герої у творі, на своєму шоколадному «шевроле» ніби «в’їздиш» у цю історію. І після перших сторінок налаштовуєшся на складне письмо, але натрапляєш на ідеальне поєднання драми, лірики й гумору, і цей гумор у різних регістрах — від мало не раблезіанського, з усіма цими описами наїдків на весіллі сербських угорців, до дуже щемких моментів.

А є й якісь дуже показові моменти: скажімо, під час югославських подій знайомий просить головну героїню, яка на той час уже давно живе у Швейцарії, вчиться в університеті й працює у кав’ярні батьків, перекласти щось із сербської, допомогти у висвітленні подій. А вона не може, бо просто не знає мови, адже походить із Воєводини, з угорської меншини в Сербії, а крім того, її навіть трохи дратує, що її досі асоціюють із країною, яка вже «не зовсім» її. А з іншого боку, коли починається війна, всі ці покручені корені починають спрацьовувати дуже несподівано.

— Тобто мігранти вже не зобов’язані пам’ятати своєї батьківщини, хоч їм і постійно на це вказують?..

— У цій книжці добре показано подвійність міфу щасливої Європи, «раю багатих країн». Ніхто й нікого там не чекає (і чому, зрештою, мають чекати?). Зараз ми це дуже добре бачимо на практиці, в ситуації з сирійськими переселенцями. А на їхньому місці може опинитися насправді будь-хто. І там з’являються зовсім інші нотки: сила виживання та боротьби, непорозуміння, усе, що стоїть по той бік гарного слова «толерантність».

«Голуби злітають» — це емоційна біографія переселенця. І це при тому, що оповідачка — Ілді Кошич — не є емігранткою першого покоління, вибір еміграції за неї зробили батьки. Тут існує потрійна незручність: вона має батьків, свої корені, а живе вже у зовсім іншому суспільстві, тому повинна знайти себе як швейцарка, має дати раду своїм кореням, але передусім має відбутися як людина, особистість. Цей роман показує, так би мовити, універсальну модель досвіду переїзду в іншу культуру, коли людина не мусить більше відповідати за свою батьківщину, це не її обов’язок, бо передусім вона має відбутися індивідуально.

«УЯВЛЕННЯ, НІБИТО ЛІТЕРАТУРУ МОЖНА ПИСАТИ ТІЛЬКИ РІДНОЮ МОВОЮ, ПОСТУПОВО РОЗМИВАЄТЬСЯ»

Цікаво, що на цей роман мені не вдалося знайти якоїсь негативної рецензії, відгуки швейцарських та німецьких критиків були дуже схвальними. І тут виникає певна етична проблема: з одного боку, є рецепція літературного твору, а з іншого — реальність, яка часто не готова миритися з такими «персонажами».  Бо все ж таки ці люди — «в гостях».

— А як книжку сприйняли у самій Сербії, на батьківщині Абоньї?

— У Львові цю книжку представляли разом із романом «Саторі» Срджана Срдича, й інший гість — письменник Звонко Каранович — зауважив, що «Голуби злітають» він читав у перекладі сербською й опинився ніби по інший бік дзеркала: його предки з тих-таки країв, із Бечея, тільки його історія — із сербського боку, а в Мелінди Надь Абоньї — жіночий погляд із середовища іншої етнічної меншини — тонке шитво, яким вона поєднала, здавалося, непоєднуване.  Книжка мала певний успіх у Сербії. Але значно більший відгук вона отримала в німецькомовних країнах. По-перше, роман відзначили Швейцарською книжковою премією 2010 року, яку не так часто одержують письменники не швейцарського походження, а по-друге, того ж року одержала ще більш престижну Німецьку книжкову премію. До речі, принагідно зауважу, що уявлення, нібито літературу можна писати тільки рідною мовою, поступово розмивається. І тут можна згадати Мар’яну Гапоненко, авторку родом з Одеси, яка кілька років тому одержала премію Шаміссо за роман «Хто така Марта?», і, звісно, Катю Петровську, київську авторку роману «Мабуть Естер», що одержав нагороду Інґеборґ Бахман, а цьогоріч вийшов в українському перекладі. А повертаючись до Надь Абоньї, скажу, що в її тексті все зійшлося — політична актуальність, тематика і майстерність письма.

Розмовляла Юлія Стахівська