Хто ще зачепив бодай кілька років у своєму дорослому житті усі приваби Совєтського Союзу, то може пригадати одну з них, а саме: колективні листи. Писали їх з різних приводів. Часом "за", інколи "проти", але частіше "проти". Традиція цих листів сягала в темні роки чекістської сваволі, коли народ ділився своїм щирим "одобрямсом" з партією і підтримував не лише судові вироки, але й розстріли.

Колективні листи, які вимагали смертної кари для "зрадників" Батьківщини, стали дуже швидко нормою. Листів з закликом помилувати кого-небудь не було. Навіть якщо йшлося про зовсім молодих юнаків чи про жінок. Не було різниці.

А відтак уже й самі засуджені щиро каялися у своїх злочинах під час тих сфабрикованих судів і самі вже вимагали для себе смерті. В принципі, зрозуміти їх можна, довідавшись уже в наш час, яким чином вибивалися у них свідчення.

За доби Незалежності колективні листи пішли на спад, і вже стали переважати листи "за", а не "проти". Листи ж, які б засуджували якісь літературні чи наукові погляди, взагалі зникли. Стилістика "нє чітал, но осуждаю", яку застосовували на адресу Б. Пастернака, А. Солженіцина чи нашого І. Дзюби, зійшла геть на пси. Жанр, здавалося, безнадійно виродився/

Хоча на початку 90-тих він ще дав про себе знати, коли в газети сипонули листи проти правописної реформи з істеричним воланням: народ цього не сприйме! В ролі народу виступали пенсіонери з філологічною, ще сталінською, освітою і доярки без освіти. Свого успіху ці листи досягли, бо правописна реформа так і не відбулася. В результаті кожен пише, як йому на гадку спало.

Але ось колективний лист з закликом не відзначати Шевченківською премією відомого літературознавця Григорія Грабовича викликав неабиякий подив. Під листом, який виплекано було в осиному гнізді доморощених націоналістів, підписалося кілька доволі поважних людей. Немає сумніву, що більшість із них того листа в очі не бачили. Не вірю, що бодай половина з цих добродіїв читали самого Грабовича і зможуть чітко висловити, з чим вони не згодні.

Адже в листі повно несусвітньої брехні. А брехня, як відомо, найефективніший засіб задля досягнення поставленої мети. Що успішно довів товариш Геббельс. І прізвище мадам Фаріон під черговим листом протесту ставить усе на свої місця. Тому й не підкріплений цей донос жодними цитатами.

А однак хотілося б запитати у декого з відоміших підписантів, які прилучилися до паплюження вченого: де й коли Г. Грабович закликав відмовитися від викладання української літератури? Де у нього можна прочитати про гомосексуалізм Шевченка як про доведений факт? І де доноси Грабовича на "КОЛЕГ"? Мабуть, під "доносами" автор листа мав на увазі критику різних дубів від науки, на яку був завжди щедрий Г. Грабович.

Та і як не бути щедрим? Адже такі любителі-науковці, як талановитий письменник Валерій Шевчук, літературознавці В. Яременко та В. Дончик всю дорогу займалися примітивним міфологізуванням української історії та літератури. І це вони разом з іще цілою командою любителів покращити українське минуле притягнули за вуха в шкільні та вишівські підручники містифікаційну "Велесову книгу", що безперечно є ганьбою для науки.

Поважні учені, у тому числі й Г. Грабович, різко розкритикували цю божевільну затію. "Кричущим непрофесіоналізмом, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту", назвав учений ці вибрики псевдонаукового Пегаса.

Звісно, що звинувачення у непрофесіоналізмі боляче зачепило самодурство псевдонауковців. От вони й вирішили помститися. Як раніше дехто з них мстив Юрію Шевельову.

Дивує мене лише те, що під тим протестаційним листом я побачив і кілька знайомих цілком поважних прізвищ. Важко второпати їхню мотивацію. Хіба незрозуміло, що доки премією в ручному режимі керують порохняві мастодонти, то таким, як Г. Грабович, вона не світить? Навіщо було ганьбитися з тими підписами?

Та секрет Полішинеля відкрився дуже швидко, коли я одному з підписантів зателефонував і довідався, що справді: він не читав самого листа. Його зміст переказали йому по телефону і просили підписати. Коли ж я навів окремі цитати, підписант був щиро здивований. В усній формі йому цього не повідомляли.

На запитання, чи він тепер готовий відкликати свій підпис під брехливим доносом, ця гарна людина, шаріючись, промимрила, що не може цього зробити, бо просив його друг, а це буде не по-дружньому, і друга він підводити не може. А чи читав він Грабовича? – допитуюся я. Ні, не читав. Але йому пояснили, що це щось таке, як… Бузина.

Все. Клямка.