Цікаво, що взагалі може називатися поезією? Упорядкований набір слів, який чомусь луною відгукується у вашому мозку, і, потрапляючи із кров’ю до кожної клітинки тіла, змушує відчути щось незвичне, глибоке, про що жодній іншій людині ви ніколи не зможете розповісти. (У тому випадку, звичайно, коли самі не пишете віршів.) Але навіть якщо й так, зрозуміти, чому саме ці слова в такому самому порядку викликали конкретно у вас певні почуття, здається майже неможливим.

Ось наприклад, нова збірка поезій Юлії Стахівської – молодої ліричної «двотисячниці», ілюстраторки, лауреатки декількох українських літературних премій. Що саме в її поезії змушує так калатати ваше серце?

Здавалося б, верлібр – дуже слизька субстанція, що дозволяє писати будь-яким способом про будь-що на світі. Ні тобі рими, ні розміру, ані такту: віршуй як хочеш, ніхто не стане тобі на заваді. Але чомусь саме ці коротенькі вірші Стахівської мають величезну проникну здатність до людських душ. Бо не дивлячись на їхню видиму простоту, вони переповнені різноманітними образами та алегоріями, незримо пов’язуючи минуле й майбутнє, фантастичне й реальне, темінь та світло.

слова – безіменні діти – послушники,

що підносять чашу нареченим,

сплять у сиротинцях словників

і прокидаються мокрими від снів про маму

з поезії «Часослов»

Слова – це безіменні діти, німі буквосполучення. В них немає сенсу, допоки вони «сплять у сиротинцях словників», бо для того, щоб прокинутися, їм треба втілитись у чиємусь реченні, набути певного кольору та смаку. Так само як і рослини, слова можуть довго спати, очікуючи на своє сонячне диво, свою поетесу, що змусить їх розквітнути в темпі весняного вальсу. Стахівська якраз і є таким дивом. Закулісним диригентом, що керує цілим словесним кордебалетом, при цьому залишаючись у тіні.

І не було ні статі, ні ім’я

дитині серця, що в мені тремтіла.

Лиш тільки промінь – ніжно і навскіс –

в середину чогось, що мною є, проліг…

з поезії «І чорний атлас книжкової закладки…»

Лірика Юлії Стахівської взагалі має якийсь дуже оригінальний вплив на людську підсвідомість. Особисто в мене вона викликала стан, подібний до магічного трансу: я ніби розчинилася в її розміреному темпі, замислившись над несподіваним продовженням теорії Джона Грея, згідно з якою чоловіки потрапили на Землю з Марсу, а жінки – з Венери. Узявши її за основу, мені спало на думку, що якби десь у безкінечному Всесвіті існувала галактика, звідки беруться всі поети й інші земні митці, напевно, однією «поетичною» планетою там не вдалося б обійтися. Найімовірніше там існувала би ціла планетна система, заповнена виключно майстрами Рими.

Якщо б така система могла мати місце, я впевнена, що своєю батьківщиною Стахівська обрала би ту планету, де панувала Флора в найповнішому сенсі цього слова. Адже саме Verde  – вегетативна сила рослинності – є основним компонентом її віршових образів.

Зелений бутильок червня зі спорохнявілим корком спеки

Стоїть на самому вершечку гори і блищить: панцирами дахів,

Вікнами осель, шелесткими закладами дерев між сторінок вулиць.

з поезії «Імено»

Як авторці вдалося сховати стільки сенсу у декілька рядків? На це здатна лише людина, яка може дивитися на одну й ту саму річ з декількох різних кутів. І мені здається дуже символічним, що Юлія Стахівська поєднує в собі одразу кілька талантів: писання й малювання. Це означає, що її уява може втілюватися щонайменше у двох різних формах. А коли б вона усе це ще й почала комбінувати… Ммм… Але до того ще, мабуть, дуже далеко. Наразі вийшла лише тільки друга повна збірка її віршів. Яка в жодному разі не програє ні попередній, ані наступним збіркам Стахівської, на які – а я в цьому впевнена – ми ще можемо з вами очікувати.

Аліса Кузьменко