Присвячується усім хлопцям, які поклали життя за Україну, полягли у нерівному бою, навіки залишилися у Іловайському котлі…

“Іловайськ” – перша художньо-документальна книжка в сучасній українській літературі про трагедію українсько-російської війни 2014–2015 років. У Іловайському котлі (серпень 2014 року), за різними підрахунками, загинули й були поранені сотні бійців ЗСУ та добровольців, знищено українську військову техніку на десятки мільйонів гривень. Цей епізод став цілковитою ганьбою для тодішнього вищого військового керівництва, яке активно протидіяло розслідуванню трагедії. Війна принесла горе в українські сім’ї: жінки вмить стали вдовами, діти – сиротами, а в душах батьків навічно залишився рубець. Винуватців Іловайської трагедії ніколи не покарають, і такий стан речей вигідний ворогові.

Майже рік журналіст, письменник, громадський діяч Євген Положій збирав документальні свідчення в учасників подій, бійців батальйонів “Донбас”, “Дніпро-1”, “Херсон”, “Кривбас”; солдатів та офіцерів 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ та інших. “Іловайськ” написано українською та російською  мовами, й присвячено всім, хто назавжди залишився лежати в Донецькій землі.

Документальний матеріал, який зібрав письменник, набув художньої форми. Інтерв’ю з бійцями АТО переросли в документальний роман у новелах. У 17 новелах – уся чоловіча мужність, сміливість, витривалість, сила духу й водночас біль і трагізм. Долі персонажів перемелені воєнною м’ясорубкою, кожен відчуває екзистенційний страх перед ворогом… Але вони нескорені, мужньо витримують усі напади долі й протистоять агресору. Трагічне світосприйняття воїнів підсилюється відчуттям того, що їх здали, “злили”, зрадили свої ж воєначальники. Та для автора головне – показати цілісну, справжню людину в межовій ситуації, розповісти про її долю та вибір у екстремальному стані збройного протистояння, розкрити справжні мотиви героїв, їхню вольову міць.

Часто персонажі кочують із новели в новелу. Це виглядає так, неначе автор складає пазл, і не завжди в одному творові-пазлі вдається зібрати картинку докупи. Себто, коли персонаж або сюжетна лінія, пов’язана з ним, не вкладаються в письменницьку модель у рамках одного твору, вони виринають у іншому в новій якості чи ситуації. Це створює ефект нелінійності, дискретності, перерваності художнього задуму. На це є об’єктивні причини, адже боєць, із яким спілкувався журналіст і який є учасником бою (-їв), не може бачити повної картини.

Цілісний з художньої точки зору пазл в автора складається тоді, коли він оповідає про долю окремого бійця (“Життя та смерть Сергія Кабана”, “Якби мурахи були великими”, “Записки старшини Романа”), розказує задокументовану й зафільмовану історію про роботу журналістів у Іловайському котлі (“Сашко Гармаш”) або трагедію сім’ї у цій війні (“Дядя Ваня”, “1396. Повернення” ).

Разюче відрізняються “Записки старшини Романа”. Не художня, а радше документальна, й не новела, а просто оповідь-спогад старшини Романа із 92-ої бригади. У сухих записках, майже статистичному звіті на сім сторінок є один важливий висновок бійця: “Ми просто заїхали в тир, де мішенями були ми і наша техніка” (с. 229). Ця рефлексія притаманна усім, хто пройшов Іловайськ. Побічно автор пише про інші проблеми ЗСУ: стара спрацьована техніка, яка на кожному кілометрі ламається, непрофесійне й бездіяльне командування, яке зазвичай складається із совків чи халтурників.  Ці записки – чиста документалка, позбавлена письменницької фантазії та художньої обробки.

У центрі новели “Життя та смерть Сергія Кабана” –  моторошна й сюрреалістична історія прикордонника,  добровольця-кулеметника Сергія Кабана. У одному з найбільших за кількістю сторінок творів оповідається про Амвросіївську лікарню, де опинився після поранення боєць АТО. Щоби не потрапити в полон ворога, Кабан був змушений ховатися від сепаратистів під горою трупів у моргу, під який обладнали залізничний вагон, наполовину закопаний у землю. До цієї сюрреалістично-кінематографічної деталі додаються строкаті портрети працівників і пацієнтів лікарні: головний лікар Олексій Іванович, який лікує укропа й “фашиста” Кабана, а сам із прапором “денеер” на площі скаче; патріотки-медсестри Нюся й Женя, які переховували Кабана в морзі й підбадьорювали його гімном України й піснею “Все буде добре”. Майже ідеальна “кіноісторія” сповнена несподіваних сюжетних поворотів, ситуацій на грані фолу й хепі-енду.

Вражає історія бійця під псевдо Санітар (“Якби мурахи були великими”), якого тяжко поранило в ногу й він залишився один у лісопосадці, де навколо – шматки тіл його побратимів. Щоб вижити, героєві довелося їсти мурах, хробаків, жирних мух, пити дощову воду з каски. Аби не збожеволіти, знайшов у своїй сумці записник і почав писати. Ось перші слова: “…Воюють політики, а ми – м’ясо, скрізь на мені – м’ясо, хлопців розірвало…”. Коментарі зайві… Володимир Донос залишився живий, але з ампутованою ногою.

“Іловайськ” – знакова книжка для нашого часу. Євгенові Положію вдалося створити низку документальних і фактографічних персонажів, перенести читача в гнітючу й моторошну атмосферу війни, поставити багато запитань владі й суспільству. Чому стався Іловайський котел? Чому не покарані винні? Чому загиблих добровольців не вшановують, не шукають, щоби перепоховати? Чому про тих, хто вижив під Іловайськом, держава не дбає? Ці “чому” можна продовжувати й далі. “Іловайськ” –  це сторінки мужності й витривалості, жорстока й неприкрашена правда про війну та Іловайське пекло, часом непроста для психіки, але потрібна.

Яр Левчук