Щедро ілюстрована книга з перших сторінок захоплює читача, вона написана простою і виразною мовою, повна образних знахідок та гумору. Особливо цікавими є особисті спостереження автора, епізоди з власної дипломатичної практики. Незайвим буде зауважити, що «Дипломатическая кухня» завершує своєрідне «дипломатичне п’ятикнижжя» («От имени страны» (2009 р.), «Служба царская и комиссарская» (2009 р.), «И был им всякий почет» (2011 р.), «Это было недавно» (2013 р.), яке Олександр Сліпченко присвятив далекій і близькій історії своєї професії.

...Якщо вірити «Іліаді» Гомера, перед посольством Одіссея стояло майже нерозв’язне завдання: примирити царя Агамемнона з героєм Ахіллом. Стримавши образу, господар привітно приймає послів, відповідно до дипломатичного етикету, який передбачає спільну трапезу. Цій зустрічі ми зобов’язані першим в історії описом приготування шашлику. Засмажений на вугіллі самим господарем з найкращого козячого, баранячого та свинячого м’яса, він формує сприятливу атмосферу для переговорів, і сторони домовляються.

Через 2500 років, 1454 року, відзначаючи факт укладення Лодійського миру, що поклав край багаторічній ворожнечі північноіталійських міст, пармський дипломат підносить жорстокому міланському кондотьєру герцогові Сфорца ніжний торт. За умовами миру, між основними суперниками, Міланом і Венецією, Сфорца отримав під свій протекторат розташовану між ними Парму. Мабуть, там і народилася ідея торта, яка «кулінарним натяком» мала утримати герцога від зайвих претензій на це прикордонне місто. Два коржі з листкового тіста — це і є Мілан і Венеція, а м’який бісквіт між ними — прекрасна Парма. Цей солодкий «меморандум» так і називається: «торт дипломатика».

Ще через 400 років прем’єр-міністр Сардинського королівства граф Камілло Бенсо ді Кавур, палкий прибічник об’єднання Італії і не менш визнаний гастроном, так писав своєму послу до Парижа про успіхи армії Джузеппе Гаррібальді, яка щойно звільнила Сицилію і наближалася до Неаполя: «Апельсини вже на столі, макарони трохи почекають, оскільки вони ще не повністю зварилися». Імператор Франції Наполеон III після довгих вагань все ж наважився підтримати справу Рісорджименто і таємно зустрівся з Кавуром у французькому містечку Пломб’єр-ле-Бен. Вони уклали військовий договір, і за допомогу в боротьбі з Габсбургами французи отримали Ніццу і Савойю. 1861 року Італія об’єдналася під скіпетром сардинського короля Віктора-Еммануїла, і Кавур став першим прем’єр-міністром незалежної держави. А пам’ять про ту знаменну італо-французьку зустріч збережено в рецепті морозива «пломб’єр» («пломбір»), яким тоді місцевий ресторатор пригощав політиків...

Урочиста трапеза споконвіку була неодмінним атрибутом посольської справи. Недаремно приховані від стороннього погляду переговорні подробиці і не дуже зрозумілі необізнаним протокольні ритуали прийнято називати «дипломатичною кухнею». Щось десь вариться, булькає і пахне, поки готову «страву» не запропонують суспільній увазі у вигляді важливого міжнародного документа.

Але 500-сторінковий том (Олександр Сліпченко «Дипломатическая кухня», Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв. К., 2015 р.), який щойно вийшов з-під пера Надзвичайного і Повноважного посла України, оповідає про дипломатичну кухню не в переносному, а в найпрямішому значенні, переконливо ілюструючи слова знаменитого Моріса Шарля де Талейрана, звернені до імператора Франції Наполеона I: «Дайте мені хорошого кухаря, і я вам забезпечу потрібні договори». Такий кухар, треба віддати належне Франції, у нього знайшовся. Марі Антуан (Антонен) Карем служив в Талейрана упродовж довгих 12 років, не лише створивши високу репутацію обідньому столу великого дипломата, але й неабияк посприявши його професійним успіхам. Побував він і в Росії, але залишив Санкт-Петербург вже через декілька місяців, не витримавши палацових інтриг і казнокрадства. З тих часів залишився унікальний рецепт «борщу а ля Карем», який приголомшує і багатством кухарської фантазії, і майже недоступним сьогодні марнотратством. Хоча, можливо, комусь із читачів все ж таки захочеться виконати вказівки цього «кухаря королів і короля кухарів».

Утім, на сторінках книги ми зустрічаємося і з багатьма іншими творцями «кулінарної дипломатії», які вплинули на результат історичних подій. Наприклад, з улюбленим кухарем запорізького гетьмана Самійла Зборовського, який своєю пропозицією «покуштувати свіжої рибки» змусив господаря перенести від’їзд на переговори з кримським ханом про спільний похід на Персію, що загрожувало великою бідою для Січі.

Автор з легкою іронією розкриває роль кулінарії як потужного засобу дипломатичного впливу, що нерідко забезпечує успіх переговорів. На численних прикладах О. Сліпченко показує, як склалися звичаї дипломатичних прийомів, як у сучасній практиці «гастродипломатії» втілено національні особливості країн та особисті пристрасті їх лідерів. А в обідніх меню і застільних «розміщеннях» передаються нюанси політичних стосунків. Давні традиції, поступово видозмінюючись за формою, зберегли свою значущість і в наші дні, про що свідчать запроваджені багатьма країнами державні програми пропаганди своєї національної кухні, поява в Списку всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО французької та інших гастрономічних шкіл.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ