У давно вже каталогізованому світі тварин, друзів та інших представників сучасної літератури іноді все ж таки трапляються шпарки, куди варто встромити свої п’ять копійок про нічний кіоск. Без цього кіоску на Подолі не було б ані Львову на ранок, ані АТО підвечір. Не кажучи вже про цей огляд

У давно вже каталогізованому світі тварин, друзів та інших представників сучасної літератури іноді все ж таки трапляються шпарки, куди варто встромити свої п’ять копійок про нічний кіоск. Без цього кіоску на Подолі не було б ані Львову на ранок, ані АТО підвечір. Не кажучи вже про цей огляд.

Так само "Лексикон А.Г." Віктора Неборака (Івано-Франківськ: Лілея-НВ) – це своєрідний звіт, оформлений у вигляді енциклопедії сучасної української літератури. Ясна річ, приватної, як того прагнув її укладач, відомий учасник поетичного гурту "Бу-Ба-Бу". Утім, вже у першій з черги оповідки про неофіційні збіговиська поетів у Києві 80-х розумієш, що "приватною" може бути хіба авторська думка про це.

Бо які можуть бути "підпільні" читання в комсомольських поетів тієї доби, одні з яких (В.Неборак, О.Ірванець) приїхали вчитися в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, другі потрапили до столиці за спілчанським призовом (В.Герасим’юк), а треті (Т.Федюк, П.Мідянка, К.Москалець) приїздили туди за не менш офіційним відрядженням? Правильно, тільки не нонконформістські, як нині пишуть у Вікіпедії про діяльність автора відомої пісні "Вона". Коли це зрозумієш, читати бувальщини Неборака про "підпільну" синекуру стає набагато приємніше, наче бульварний роман-виховання, якщо такий, звісно, існує. "Бубабістів було запрошено в Херсон на поетичний фестиваль аванґардної поезії. Юрко (Андрухович) приїхав з Москви, де підвищував свою кваліфікацію на Вищих письменницьких курсах, до Києва, щоб разом зі мною і Олександром Ірванцем рушити на Херсон, де вже нас чекав Микола Григорович Жулинський" .

Далі у Неборака не набагато краще. Точніше, все гаразд з офіційної точки зору, на яку, признатися, вже не звертаєш уваги, бо яка вже різниця в яких радянських установах – університетах, редакціях чи видавництвах - працював той чи інший "поет-нонконформіст", якщо серед них такі майбутні зірки нашої літератури, як Тарас Малкович чи Аттила Могильний. Власне, про ставлення самого автора лексикону до такого зорепаду в очах наступних поколінь – у розділах "Відповіді Віктора Неборака на питання" – Катерині Щоткіній, Олександру Ірванцю, Сергію Жадану.

"За ці роки вам доводилося чути багато брутальної критики з приводу вашої шкідливої ролі для вітчизняної моральності та культури" , - закидає авторові зокрема Жадан. "Така вже доля і "роля" українського письменника , - відповідає той, - що його трактують спочатку як шкідника, а потім, очистивши від життєвих нашарувань, канонізують ". Але важко, мабуть, дійти до чистки себе самого, оскільки у збірці Неборака поки що канонізують той самий офіційний люд, з якого починався кінець української радянської літератури. І далі нам пропонують ностальгічні розповіді про Тараса Мельничука, Василя Герасим’юка, Юрія Покальчука, Костя Москальця, Олександра Ірванця, Андрія Содомору, а також інших "шкідників" літпроцесу на кшталт Назара Гончара, Володимира Яворського і Оксани Лучишин.

Трохи розріджується "офіціозна" атмосфера мемуарного лексикону Неборака лише тоді, коли радянський час у ньому закінчується, і безпритульні діти з радянського минулого починають тішити у відповідних розділах збірки своєю "автентичною" творчістю. Замішано це, як правило, або на регіональних (Т. Прохасько), або на суто неукраїнських концептах (Я. Дубинянська).

Шкода, що автор не згадує Володимира Єшкілєва, в якого позичає "галицький" антураж, описуючи хоча би й зустріч "бубабістів" із Тарасом Мельничуком під час читання Андруховичем його "Рекреацій". У збірці Неборака "йому не сиділося на місці, його не цікавили пригоди рекреаційних поетів у вигаданому Юрком гірському Чортополі. Він виходив, повертався, переконувався, що читання триває і рівень горілки не падає. Врешті-решт Тарас на правах старшого наполіг, щоб ми розлили у склянки все пійло і, переконавшись, що другої пляшки в нас нема, остаточно покинув зал читань" .

Пригадується, як в оригіналі в Єшкілєва ця характерна сцена була подана у більш аутентичному описі: "Навколо лауреатів сидять діди-алконавти в мазепинках та юні кривоногі поетеси з дебільними від галицького йододефіциту писками і терпляче слухають ґенія, лівим оком стежачи за рівнем рідини у пляшці. Після чергових ста ґрамів черговий дід (котрий вже десять років видає себе за ветерана УПА і отримує на цій підставі право нести прапора на параді) схоплюється і кричить: "Старий, ти ґеній!" Це незабутнє видовище".

Нині про це видовище можна прочитати також у "Лексиконі А.Г." Віктора Неборака.

І ось коли, значить, здебільшого галицькі монстри виїхали на підкорення столиці, у Місті Лева почалася любов. Включно, між іншим, із коханням. І ніяка не "підпільна", а цілком публічна, бо "Роман з містом" Світлани Горбань і Наталі Лапіної (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля), здається, навіть був відзначений премією "Коронації слова". Але тут не любов на продаж, як може, знов-таки, видатися з уваги на виробничий дует авторок з підкорення конкурсних монбланів сучасної літератури. Макулатуру, кажуть, на згаданому турнірі не відзначають, тому варто приглянутися ближче.

Отже, такий собі юний студент-музикант Матвій Свідзинський – не нащадок спаленого поета, але палати з сорому в галицькій столиці йому доведеться не раз – приїздить до Львова, а вже тут цих нащадків, м’яко кажучи, як мух у шинку "Під чашею". Утім, авторки твердо вирішили виховати не тільки свого героя, але також усіх можливих читачів цього пасторального чтива, і тому в романі щокроку перечіпаєшся через різноманітні примітки. "Ресторація – ресторан", "кнайпа - невеличкий ресторан", "маринарка – піджак". Поволі така наука затягує в глибші нетрі сюжету, в якому з’являються довжелезні відступи в екзотичну родинну історію. Власне, саме завдяки ним - не дуже вправно, але цілком надійно - у романі пов’язані цілі епохи.

Як саме, спитаєте, це відбувається? А ось уявіть собі, що в місті, в яке ви потрапили вперше, мешкає ціла західноукраїнська родина, з якої вас в силу історичної центрифуги викинуло на східний маргінес, а життя покотилося далі. Старе життя, справжнє, і що цікаво, із тими самими хідниками, якими гуляють ті самі панянки, що п’ють без вас ту саму каву, закусюючи тими самими – ні, ще кращими! – тістечками. Чи тарталетками, неважливо. І через те, що ось так чудово, а не в шахті, вони живуть, на іншому полюсі наської країни їхні недалекі східні родичі вважають цих двоюрідних людей ворогами, ясна річ, народу. А ті, як на зло, ще й скачуть під Шопена та співають: "Бо де ж іще людям так добре, як тут? / Тільки у Львові! / Де співом голублять і будять зі сну? / Тільки у Львові!"

Словом, у наступному романі нерви в людей не витримують, і вони, наче у славному 1944-му році, коли до Львова увійшли радянські війська, їдуть підкорювати західноукраїнські терени нашої Батьківщини. Точніше, не зовсім так. У збірці оповідань Маргарити Сурженко "АТО. Історії зі Сходу на Захід" (Брустурів: Дискурсус) взагалі б ніхто нікуди не їхав із самим рюкзаком за плечима, і ні з ким не братався, якби не діра. Чи то в голові у можновладців, а чи в народній пам’яті про "червоних" завойовників, а чи просто в квартирі в однієї з героїнь цієї книжки, що родом з Луганську, ще й зветься Ангеліна "Не знаю, хто її зробив: чи "терористи", чи армія, яка намагалася мудро вигнати їх з міста, - звіряється вона вже в поїзді, що несе її на Захід. - Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оцінила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку – романтично ловити сніжинки ротом …"

Утім, герої у цих оповіданнях трапляються різні, не такі інфантильні, хоч у Києві, куди вони проїздом до Галичини потрапляють, теж вистачає їхніх, відверто кажучи, братів. "Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки, - роззираються приїжджі. - Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди ". Проте, крім фашистів, які звичайнісінькими гіпстерами посміхаються у "Макдональдсі", у Києві чимало інших приваб. "Виявилося, що Київ тісний , - продовжуються відкриття. -Наступного дня я їхала в якийсь центр для реєстрації переселенців і зустріла в метро одногрупницю". Ну, і понеслося. Чи варто казати, що коли "її коханий випив на 300 гривень, це був епічний жіночий статевий орган "?

Хай там як, але про "клятих бандерівців" і "майданутих" мешканців Києва героям цієї збірки доводиться наслухатися чимало, перш ніж податися у самісіньке "бандерівське" пекло, де вони знайшли і чай, і гори,і любов.

Цікаво, що так само, як вищезгадана Ангеліна, наступний оповідач на ім’я Толік "відразу усвідомив, що луганчанин – це діагноз. Нас не сприймали за людей. Ми були пацюками, які втікають з корабля". Але перш ніж нам розповіли, як воно було далі у батальйоні "Айдар", у розмову вступає Оксана. А потім усі вони зустрілися наприкінці книжки у благословенному, ясна річ, Львові. І одразу зрозуміли, що "АТО – це чудова можливість відчути один одного й стати одним цілим".

І що з того, мовляв, що у серці кожного з них дірка завбільшки із розбомблену квартиру. Зате тепер їх видно наскрізь.

Ігор Бондар-Терещенко