Були схвальні рецензії у провідних міжнародних виданнях, переклади на основні європейські мови. Цьогоріч справа дійшла до України

Складність перекладу підкреслила сама Катерина в нашій з нею розмові (див. «День» від 14 березня 2014 р.): «Опинившись у Німеччині і почавши писати, я приблизно уявляла собі, з ким хотіла говорити: німець одного зі мною віку, що виріс там-то тощо. У цьому сенсі незрозуміло, як книжку перекладати, тому що там мовна гра, внутрішня напруга, внутрішня, м’яко скажемо, боязкість людини перед німецькою мовою, яку вона вивчила дуже пізно... Я щось робила всередині німецької, такі дивні штуки, які може написати тільки людина з іншої культури».

Зусилля цілковито виправдалися. Перед нами — блискуча робота двох обдарованих літераторів. Рівень майстерності Прохаська можна оцінити вже на перших сторінках хоча б по цьому віртуозному каскаду алітерацій: «Я пускалась усе далі й далі, без найменшого страху зірватись, зарватись, я дедалі швидше вирувала у віражах цього ніколи не винесеного вироку, бо хто не лукавить, той не літає».

Мова — найбільша пригода книжки. Вона визначає моральні, буттєві, історичні координати в мандрах героїні, початок яким, що важливо, покладено ще за межами оповіді (у відкриваючій сцені на вокзалі: «Я надто часто тут, подумала коротко, може, я і є той стрілочник, який завжди винен, стрелочник винен тільки російською, подумала я»). І це не прустівський пошук втраченого часу, йдеться про пошук втрачених/страчених людей, відповідно, проблема інакша, знов-таки мовна: створюючи факт мистецтва з фактів життя — що ми втрачаємо, що набуваємо? У кульмінаційній главі, яка й називається «Мабуть Естер», коли родина Петровських евакуюється з Києва 1941-го, через те, що діжку з фікусом (назва якого німецькою дуже схожа до слова «фікція») виставили з вантажівки, батько Катерини, тоді ще дитина, виїхав з усіма і врятувався; але це надто гарний образ, щоб бути правдою, про фікус то пам’ятають, то ні, зрештою сам Мирон Семенович каже: «Навіть якщо його й не існувало, такі похибки промовляють іноді більше, ніж ретельна фіксація подій. Іноді саме дрібка поезії робить спогад правдивим».

Але: «Не минуло й тижня, як батько сказав мені: знаєш, здається, я пригадую той фікус. Мабуть. Чи він у мене вже від тебе? /.../ Тобто виявилось, чи могло б виявитися, що ми завдячуємо життя фікції».

Тож як розказати про реальні події — правдиво чи більш ніж правдиво — з дрібкою поезії?

Відповіддю є книжка: ми набуваємо правди мистецтва, безумовної за своєю природою. Мабуть Естер — одна з бабусь, імені якої ніхто точно не пам’ятає, однак авторка не просто наповнює життям цей неясний силует, вона вписує його в поле літературних знаків, які зв’язують Естер з усіма закатованими, з усім обсягом травми Винищення. Шість сторінок поспіль стара жінка нестерпно повільно прямує до перехрестя, де її застрелять. Поки йде — багато чого встигає відбутися одразу в кількох паралельних часовимірах; виникають образи Ахілла, що ніяк не дожене черепаху в знаменитій апорії Зенона, вразливої п’яти античного героя, «душы в п’ятах», п’ят, що зближують Ахілла й черепаху, черепаху і приречену жінку — віртуозна низка метафор спричиняє катартичне напруження, а наближення Естер до загибелі відбувається на справді планетарних підмостках, бо смерть одного — це смерть усіх:

«На розі внизу вигиналися вулиці, заокруглювалися вдалині, й було відчутно, що Земля таки крутиться».

Своє коло в особистому пеклі проходить і оповідачка. Вона знайшла тих, кого хотіла чи навіть не сподівалася знайти, але головне — переродилася в письменника завдяки дуже непростій подорожі. Мотив регулярного повернення завершує книжку так само, як і починає її; коли Катерина опиняється біля будинку, який вважає своїм, незнайома пані каже їй: «Щось останнім часом я надто часто вас тут зустрічаю! А я здивовано відповіла, мене не було тут уже багато років. Це не має жодного значення, сказала вона. /.../ Я була така ошелешена, що стояла, як вкопана... Коли роззирнулася... пані ніде не було, мов у повітрі розчинилася, і я подумала, що вона має рацію, щось я надто часто сюди повертаюся, справді, подумала я, трохи зачасто».

Це — суть оповідача, звернена до нас: текст, який житиме й повертатиметься кожного разу новим і водночас незмінним посланням. Справжня література.

Дмитро Десятерик