Можна по-різному ставитися до відомого твердження "мета виправдовує засоби", але фактом залишається те, що у випадку досягнення мети усі негуманні засоби забуваються. Переможців не судять. Але тільки тоді, коли метою стає досягнення свободи.

Свобода нікому не давалася легко й без крові. Кров рано чи пізно досягала, як досягнула і нас. Досягнула через понад двадцять років. Бо свобода 1991 року далася нам надто легко, а кров, пролита попередніми поколіннями, залишалася сакральною лише для певної частини населення. Решта українців різного національного походження жертовності попередніх поколінь не сприймали близько до серця. Для них не були святими жодні цінності навіть у вигляді прапора, герба чи гімну. Навіть на рівні вишиванки.

Майдан і російсько-українська війна поміняли усе.

На жаль, виклики, перед якими постала Україна, збіглися з дуже трагічними і в перспективі тривожними викликами, яким мусить протистояти Європа.

Засоби, які використовують ісламісти, ніколи не виправдають їхньої мети, бо мета ця – не завоювання свободи, а перетворення світу на тоталітарний заповідник, який мало чим відрізнятиметься від нацистського чи совєтського концтабору.

І ось уже бачимо, як на фоні атаки варварів Росія з агресора перетворюється на союзника. Далі може бути ще багато чого несподіваного. Наприклад, завершення агресії на Донбасі ціною Криму. І в цьому нас будуть щиро переконувати усі наші дотеперішні закордонні друзі. Бо що таке Крим перед лицем глобальної катастрофи?

Нам пообіцяють кошти для відновлення ватних територій, де ці кошти успішно роздерибанять місцеві вожді. Нас переконають не чинити блокади Криму і відновити усі дружні стосунки з Росією.

Можливо, це навіть не звучатиме привселюдно. Цього цілком можна досягнути таємними дипломатичними шляхами і щедрими обіцянками. Санкції з Росії знімуть теж тихо й без галасу.

Уже зараз на догоду Росії Австралію не запросили на переговори стосовно Сирії. А відразу в кількох країнах заговорили про залучення Росії до боротьби з ІДІЛ.

Бо знову ж таки "засоби виправдовують мету", і заради перемоги над ворогом можна піти на союз з іншим ворогом. І це нормально. Ніхто цього не осудить, бо йдеться про країни, які є світовими лідерами. Їм – можна. Вони великі країни.

Але так по-правді, то чим такий союз невинніший за союз із німецькими нацистами? Путін уже давно приміряв на себе лаври Адольфа. Поки що лише Адольфа періоду Мюнхенської змови. До першого вересня 1939-го року. Такого ще ввічливого, гостинного і з теплим потиском рук господаря ситуації.

У нього є певні умови, певні інтереси. Вони є у всіх. Але його інтереси доволі невинні перед лицем демографічної катастрофи. Чому б і не подружитися?

Українці теж мали свої ілюзії щодо визвольного походу Гітлера на Схід. І галичани, в тому числі й митрополит Андрей Шептицький, щиро вітали німецькі війська. Вітали після майже двох років жахливого терору, коли тисячі галичан помандрували на Сибір і в Казахстан, а другі тисячі були розстріляні й залиті вапном.

27 вересня 1939-го в Прилбичах Лева, брата Андрея Шептицького, разом із дружиною, всіма членами сім´ї й челяддю (всього 13 осіб), розстріляли працівники НКВС, а сімейний маєток розграбували, знищили цінний архів та бібліотеку.

Уся наступна діяльність митрополита не дає жодних підстав для сумнівів у його визначній ролі в обороні як українців, так і євреїв під час нацистської окупації, у його мужньому протистоянні і німцям, і росіянам. А однак оте привітання німецького війська не забулося й досі.

Забулося тільки те, що німців тоді вітали не тільки українці, але й росіяни, і кавказці, і ще багато різних європейських народів. Однак в кінцевому рахунку зрадниками залишилися лише українці. І сусіди нам час від часу про це нагадують. Навіть ті, які упродовж усієї Другої світової не спромоглися на жоден партизанський загін.

Нагадують, бо ми ніби й велика, а насправді маленька нація. На шальках світових терезів відіграємо не більшу роль, ніж Албанія. Нам ніхто просто так нічого не вибачить. І якщо наші засобі задля здобуття свободи і знищення ворога не на його, а на своїй землі, не були раніше гуманними, то ніхто нам цього не попустить.

Усім іншим – можна. Нам – ні. Бо ми маленькі.

Зате зараз наша гуманність постає у всій своїй непроминальній красі. Протягом усього так званого мирного періоду дії Мінських угод щодня гинуть наші вояки, гинуть і мирні люди. Наших кроків у відповідь не чути. Є лише якісь міфічні розповіді про таємничих "Тіней", що нагадують легенди про Зорро.

Можливо, теперішня наша гуманність затьмарить будь-яку нашу колишню негуманність? Можливо, вона стане яскравим прикладом для багатьох історичних підручників? Можливо, заради цього і варто співати щодня "Пливе кача"?

Та чи веде себе, скажімо, Ізраїль у такій ситуації так само гуманно? Чи ховає терпляче щодня своїх героїв і, зціпивши зуби, виконує угоди?

Ні. Він дає в зуби. Бо Ізраїль – велика країна. А ми – маленька.

Мусимо терпіти. За нас і так усе вирішать. Вони ж великі. Їм краще видно.