Вони не змінилися і не зміняться. З широким розмахом, ударними темпами проходять у Харкові громадські слухання з приводу закону про декомунізацію. Минулого тижня два дні поспіль просторе приміщення ККЗ "Україна" набивалось бюджетниками, і другий день активісти-небюджетники блокували роботу президії. Міська влада, у виконання означеного закону виступила з рядом сміливих пропозицій. Хоча пропозиції переважно зводяться до ідеї нічого не перейменовувати.

Виходячи з цього, було запропоновано кілька несподіваних ідей. Скажімо, Жовтневий район перейменувати так само на Жовтневий, але відтепер називати його просто на честь жовтня – місяця, коли Україну звільнили від нацистської окупації. Ключове слово тут, звісно, нацистської. Не хочеш аби Жовтневий далі лишався Жовтневим – виступаєш нацистським приспішником. Дзержинський район, наскільки розумію, теж вирішили залишити. Але називати його далі збираються на честь якогось іншого Дзержинського (ну а чого – поширене в Харкові прізвище, кожен другий як не Косіор, то Постишев). В лояльних міськраді теленовинах показують обурених харків´ян – всі як один виступають за конструктив, всі як один вимагають законності.

Про законність, до речі, говорять обидві сторони конфлікту: активісти стверджують, що примушувати бюджетників лизати владі задницю – незаконно. Бюджетники ображено заперечують, що незаконно їх цієї можливості позбавляти. Бюджетники загалом виглядають ображено, гнівно говорять, що їх ніхто ні до чого не змушував, що на слуханнях вони з власної волі, просто тому, що переймаються долею міста. Запам´яталась фраза виховательки одного дитсадочка: "Я просто хочу, щоб моє місто було чистим і затишним". "І щоб зарплатня була", - додала вона на всяк випадок. І я особисто схильний вірити, що більшість із них прийшли справді добровільно. Для них це все дійсно з доброї волі – відгукуватись на будь-які рекомендації влади, підтримуючи всі ці безумні ідеї перейменування одного Дзержинського на іншого. Головне – щоби чисто і затишно. Ось, скажімо, проспект Леніна – це, безперечно, затишно. А той таки проспект, але вже Науки – не затишно ні разу. Певен, що для більшості з них це норма поведінки – слухати господаря, не вважаючи себе при цьому в чомусь обмеженим. Просто така спайка, співпадіння ідеологічних векторів. Вони ж цю владу, за великим рахунком, і вибирали. Чого ж її тепер не любити.

Нехарків´яни, цікавлячись Харковом, часто питають – невже тут справді нічого не змінилось? Як не змінилось, - хочеться відповісти, - ясно що змінилось. Два роки тому ніхто цих чортових активістів і на поріг не пустив би. Навіть голосу їм ніхто не давав би. А ось тепер змушені принижуватись самі перед собою, вигадувати всю цю маячну про двох Дзержинських, робити видимість демократичних процедур. Уявляю, з яким задоволенням мер-господарник застосував би правоохоронні органи для наведення конструктивного діалогу. А ось, не може. А так справді – не змінилося нічого. Передусім у всіх цих бюджетників, клерків і місцевих політичних еліт. Жодною мірою не змінилось. Ні, вони зовсім не сепаратисти, не виготовляють вибухівку, не шиють удома у вільний від роботи час прапори народних республік. Ходять на роботу, у будівлі, над якими висять державні прапори, ставлять печатки з тризубами, виконують директиви, здають звіти. Хтось може навіть мобілізацію проводити. Хтось навіть переатестацією чиновників займатись. І всі вони, як і раніше, дивляться з острахом та нерозумінням на всю цю підозрілу державу, з її заплутаною історією, загрозливою мовою та невідомою культурою. Всі вони будуть до останнього триматися за створені спеціально для них політичні сили (навіть якщо вони, на відміну від вулиць та проспектів, будуть перейменовуватись), що апелюватимуть до їхнього щасливого безтурботного минулого, протиставляючи йому непевне й сповнене викликів майбутнє. Вони не змінилися і не зміняться. Вони далі будуть виховувати дітей, займатися педагогічною діяльністю, працювати з молоддю, створювати електоральні настрої. Совок лишився для них, перефразовуючи Ю.І.Андруховича, їхньою останньою територією. Останнім ідеологічним прихистком. І добровільно вони його не здадуть ніколи. Хоча й зі зброєю в руках теж захищати не будуть.

Ось такі демократичні процедури.