Кажуть, що прочитавши будь-який художній твір — чи то лише невеликий за обсягом вірш, чи грубий роман на три томи — людина змінюється. Кожна прочитана книжка змінює свого читача — розширює обрії сподівань, утверджує чи перевертає світогляд. І звісно, ми вважаємо, що це МИ читаємо книжки… а насправді? Може, це КНИЖКИ читають нас?

Поміркувати над цим питанням у казковій формі пропонує Конор Костик. Спочатку він переказує давню середземноморську легенду: колись давно дволиций бог Янус створив дві чарівні книги; перша допомагала своєму власнику здійснити всі його мрії, друга ж — руйнувала життя, обсипаючи людину прокляттями… Обидві на вигляд геть однакові: червона шкіряна палітурка, золоті літери й цупкі сторінки. Найцікавішим же є те, що написав Янус у тих книжках. Поему? Сагу? Науковий трактат? Ні, лише одне речення: “То чого ти бажаєш?” І ось такий короткий текст робив зі своїми читачами щонайхимерніші речі… Книжка читала в серці людини — і змінювала її.

“Книга проклять” –  історія звчайного собі ірландського хлопчика Алекса, що мешкає з бабусею, бо батьки весь час мандрують світом. Алекс вчиться у молодшій школі… ну як вчиться — то принесе хробаків і запхне в парту, то тістечками на перерві об’їсться, то у вчительку влучить гумкою, то просто зірве уроки. “Перше слово цієї дитини було слово “ні”, і воно й досі улюблене!” – сміються на те все Алексові батьки. Їм ніколи виховувати сина — вони подорожують Китаєм. Саме такому шкільному збитошнику потрапляє в руки чарівна книга… І починається справжній жахайстик: зомбі, отруйні павуки, ходячі садові гноми. Пригоди сипляться на головного героя, як із рогу достатку. У цьому плані “Книга проклять” може бути ідеальним читвом на Геловін.

Але врешті Алекс розуміє, що якщо всі його захицянки здійсняться — буде геть не весело. Доводиться вчитися бажати правильно. Хоча рятує його з халепи, звісно ж, вірний друг.

За настроєм і смислом повість найбільше схожа на “Алю в країні Недоладії” Г. Малик і  “Подарунок святого Миколая” Г. Манів. Вона повчальна, але ненав’язливо — простий моральний висновок надійно сховано за карколомними пригодами, дитина має дійти до розуміння тих речей сама, прочитавши історію. Жодних підсумків від себе автор не пропонує — в цьому його повага до маленького читача.

Таким чином повість чудово надається для бібліотерапії. Читач може спочатку осудити Алекса за “жахливу поведінку в школі”, або ж навпаки — подумати і згадати власні капості, впізнати себе в цьому образі. Потім поміркувати над запитанням від чарівної книги: “То чого ти бажаєш?”. А далі через вервичку пригод дитина бачить, до чого призводить здійснення всіх “хочу” – і може поміркувати, як врятуватися із пастки, яку розставила чарівна книга і її лиховісний творець.

До речі, стає зрозуміло, чому найгірший хуліган класу так поводиться — зокрема, хлопчик сумує за батьками, які не мають за роботою на нього часу.  Це важливий елемент оповіді — автор не просто подає нам класичний образ шкільного хулігана, щоб “перевиховати” його в кінці повісті. Перед читачем кількома реченнями змальована маленька драма дитини: у батьків нема для сина часу й уваги, хлопцю самотньо, він намагається привернути увагу рідних своїми капостями, але марно. Варто звернути увагу на таку деталь: єдине бажання, яке Алекс не записав у чарівну книгу, – це щоб його батьки повернулися додому й родина жила разом… і саме воно здійснилося в кінці, опісля того, як лиховісні чари було скасовано.

“Книга бажань” – абсолютно інакша. Повість схожа і на класичну чарівну казку європейської літератури, і на середньовічну легенду, і на повість-мораліте християнської традиції. Помітно, що за фахом автор є істориком-мідієвістом. Стилізація настільки блискуча, що важко повірити, ніби вона написана 2013 року — цей текст міг належати і до 19 ст., і до початку 20 ст..

Її добре читати осінньо-зимового вечора, напередодні Миколая, Нового року чи Різдва, бо є геть святочною за настроєм, хоча події розгортаються в умовному “колись давно”. Серед персонажів цієї історії: пастух-горянин, мудрий старий панотець, марнославна красуня, зарозумілий жадібний принц, шляхетний дракон.

Автор пропонує поміркувати, що сталося б, якби ціле місто могло здійснити “всі свої бажання” – чи стали б люди щасливіші, добріші, мудріші? Чи є різниця між “Книгою бажань” і “Книгою проклять” – чи все ж хитрий Янус надурив людей і насправді є лише одна книга-пастка?

Обидві повісті потрапили під одну палітурку, хоча є геть різними за жанром. До певної міри, це зрозумілий крок з боку видавництва — твори невеликі за обсягом, мають однакове обрамлення. Проте жанрова різниця обох творів надто помітна. Відрізняються вони й за читацькою аудторією. “Теза” рекомендує їх, як читання для вікової групи 9+ (серія “Пригодницька бібліотека”), проте насправді “Книга бажань” чудово надається для читання з 5-річками, а “Книга проклять” буде актуальною та зрозумілою вже першокласникам-другокласникам.

Конор Костик (1964) — сучасний  ірландський письменник, за фахом — історик. Його найбільш відомим худжнім твором є трилогія “Хроніки Аватара”(The Avatar Chronicles) — своєрідне поєднання фентезі, антиутопії та кіберпанку, адресоване підліткам. Українською мовою перекладалася перша частина: Конор Костик. Епік: роман / Петро Таращук (пер.з англ.). — К.: Махаон-Україна, 2009. — 416с. А 2015 року у видавництві “Теза” вийшли друком в українському перекладі дві повісті Конора Костика із серії “Книга бажань. Книга проклять”.