Є книги, вчитуючись у рядки яких, неначе чітко чуєш неповторний голос автора. То стримано-спокійний, то ліричний, м’який, то вдумливий, загублений, то гірко-саркастичний, ба навіть гнівний... Кожен, хто знайомий із творчістю постійного автора «Дня», знаного українського вченого-філолога, громадського й політичного діяча, професора Володимира Євгеновича Панченка, — неодмінно погодиться, що його нова книга «Кільця на древі» наповнена неповторним голосом того, хто її писав. Що робить це видання, щойно випущене видавництвом «Кліо» (його презентація відбулася 29 жовтня у Національному музеї літератури в Києві), не лише змістовним, навдивовижу цікавим (а Володимир Євгенович наділений рідкісним даром доступно, точно й цікаво розповідати про скарби української літератури й водночас про загадки та несподівані повороти нашої історії), а й по-людськи теплим, внутрішньо надзвичайно привабливим.

Епіграфом до книги Володимир Панченко узяв поетичні рядки Леоніда Первомайського (з вірша «Уроки поезії», 1968 р.): «Виростання душі має певні прикмети — наче кільця на древі, одклався в ній час...» Тут, схоже, і слід шукати ключі до творчого задуму автора, і сам пан Володимир говорив про це на презентації. Книга, як її замислював професор Панченко, складається із семи кілець (про час, про людей — видатних українських письменників — у цьому часі). Вони присвячені духовним пошукам і творчому шляху Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Леоніда Первомайського, Ліни Костенко, Миколи Холодного, Юрія Андруховича, а також сторінкам літературної Мазепіани; епізодам історії української літератури 1970-х р.; повісті Василя Гроссмана «Все тече»; і, нарешті, таємниці зародження генія Тараса Шевченка — на думку автора цих рядків, можливо, найцікавіше «кільце» книги.

«Я ніколи не належав до дослідників лише однієї теми, ніколи, образно кажучи, не «скакав на одному коні», — зазначив автор, відкриваючи презентацію. Володимир Євгенович (можливо, напівжартома-напівсерйозно) зізнався, що нова книга має «один недолік» (це — певна її строкатість), «одну ваду» (незавершеність: її розділи так і «напрошуються» на продовження, і пан Володимир обіцяв, що таке продовження буде!), а також «один гандж» (книга написана аж ніяк не в академічному стилі). Проте всі промовці (академік Віталій Дончик, вчені-філологи Раїса Мовчан, Леся Мазуляк, добрий друг автора Олександр Нечипоренко, знаний фахівець, головний редактор видавництва «Ярославів Вал» Павло Щириця) в один голос стверджували, що всі оті «недоліки», «вади» та «ганджі» книги насправді є, безумовно, її достоїнствами. Бо кому цікаво (крім «вузьких спеціалістів») читати «правильні», «відточені», «не строкаті», «систематизовані», проте цілком нудні книги... А тут перед нами — захоплива, глибока й драматична книга про час і людей в цьому часі. Про дивовижні прозріння геніїв (особливо зацікавить читача розвідка про драму «Руфін і Прісцилла» Лесі Українки — свіжо, гостро актуально, несподівано!). Про трагедії людей, що є зараз гордістю й славою української літератури (Зеров, Хвильовий, Яновський). Про те, що людина ніколи не буває рівною самій собі — вона виростає, змінюється, бо тягнеться до неба...

«Цей процес «виростання душі» і цікавить мене найбільше», — наголосив Володимир Панченко. Тому й на певну строкатість, незавершеність, «мозаїчність» сторінок книги автор йшов цілком свідомо. Цього вимагали творчі завдання, що їх він поставив перед собою. Так само професор Панченко цілком свідомо прагнув уникати сухого академізму, бо, за власним зізнанням, «прочитав у житті безліч наукоподібних дисертацій, що згодом виробило глибоку алергію до такого роду писань». Як зазначив академік Віталій Дончик, ми маємо зараз, на жаль, достатню кількість книг (і не тільки літературознавчих, а й з інших галузей гуманітарного знання), автори яких «оперують не живим матеріалом, не конкретними творами, а термінами. І цим обмежуються. Причому для таких людей характерне постулювання своєї правоти      — без жодної тіні сумніву». Натомість Володимир Панченко яскраво відтворює у своєму творі саме змінюваність часу і людей. Йому як досліднику, на думку пана Дончика, притаманні мудрість і рівність у ставленні до життя, до літератури. І ще: як нагадав Павло Щириця, «Володимир Панченко, окрім усього іншого, — невтомний і затятий мандрівник, який об’їздив і дослідив усю Україну, аж до найменших містечок, вивчаючи творчість наших видатних письменників та діячів культури». І це правда. До того ж Володимир Євгенович — дивовижний життєлюб; на презентації він видав таку прецікаву формулу щастя: «Щастя — це безпричинна радість».

І, нарешті, ми зараз багато говоримо про громадську позицію українців. Ось зразок такої громадянської позиції професора Володимира Панченка (на завершення «сьомого кільця» книги, присвяченого Шевченку): «У проміжку часу від 16 до 29 січня 2014 р. невиправний бунтар Тарас Шевченко (якби йому через 155 років, коли діяли «драконівські закони» В. Януковича, раптом випало потрапити до Києва) знову опинився б у казематі! Цього разу як «екстреміст». Історія полюбляє повторюватися. Правителі, які уявили себе диктаторами, в усі часи бояться імперативів свободи. Надто ж якщо ці імперативи осяяні силою благословення: «Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». Це — рік 1845-й, Переяслав. Але в тім-то й річ, що Шевченкові імперативи не прив’язані до конкретного часу. Вони — для довгих історичних дистанцій. Адже воля, свобода потребують вічного припливу енергії, тієї енергії дії, що її на особливо відповідальних крутозламах історії небезпідставно називають боротьбою».

Написано мужньо і влучно. І показово, що талановита книга пана Володимира «Кільця на древі» завершується саме на такій ноті.

Ігор СЮНДЮКОВ