Вона вже давно пише у різних жанрах, це і вірші, і дитячі казки, і оповідання для дорослих. Але казка, яка увійшла до Довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС-2015 стала першим надрукованим доробком Анастасії.

Це, як описує сама письменниця, казка про поні, яка святкує свій день народження. Її головне завдання - загадати бажання, адже у свій другий день народження кожна поні загадує бажання, і воно обов´язково збувається. Навколо цього бажання і закручується сюжет.

Анастасія Альошичева: Я харків´янка, журналіст за фахом. Працюю літературним редактором у видавництві. Робота зі словом для мене - найважливіше в житті. Що стосується письменницьких спроб, то, скільки я себе пам´ятаю, це були якісь віршики, спочатку - дитячі, потім казочки, потім - міні-п´єси для шкільного театру. Мені завжди це було цікаво.

Потім я пішла в поезію, а в дорослому свідомому віці знову спробувала писати дорослі невеличкі розповіді, психологічні, і нарешті повернулася до казок.

Що стосується казки про поні, то це був експеримент. Була пропозиція від видавництва: чи не хочете ви спробувати написати? Ми обговорили головного героя, визначилися, що це має бути поні, що це має бути дитяча рожева-рожева казочка для найменших. І у мене в голові з´явився сюжет. Я сказала, що, звичайно, спробую, не обіцяю, але має щось вийти. І, здається, щось вийшло.

ВВС Україна: А ви з самого початку писали українською мовою чи були твори і російською?

Анастасія Альошичева: Звичайно, оскільки я перебуваю в російськомовному середовищі, мені зручніше писати російською.

Я б сказала, що російською це були здебільшого дитячі спроби. Потім вже коли я почала працювати з українськими текстами, почала вивчати українську мову, її побудову, конструкції, речення, синонімічні ряди, то я зрозуміла, що можна писати красиві тексти національною мовою і розширювати аудиторію. Намагатися достукатися не лише до російськомовного, але й до україномовного читача.

ВВС Україна: Наскільки, на вашу думку, в Харкові великий попит на україномовну літературу, зокрема дитячу?

Анастасія Альошичева: Я думаю, що в Харкові більше російськомовної аудиторії через специфіку розташування. Але мені хотілося вийти за межі Харкова, оскільки видавництво достатньо відоме в Україні, і я знала, що книга буде поширюватися в Україні, а не тільки в нашому місті, тому вирішили видавати україномовну казку.

Це моя перша видана книга, авторський дебют. У мене вже написана наступна казка про шапки, вже продані права улюбленому видавництву "Віват", написана масштабна енциклопедія для дівчаток, теж продані права. Тому сподіваюся побачити їх виданими найближчим часом.

Ще хотілося б створити серію казок, які б змалечку вчили дітей доброті, вірі в дива. Щоб це були не якісь екшн-історії, яких зараз дуже багато, а щоб було якесь внутрішнє наповнення, щоб говорити з дітьми зрозумілою їм мовою про дорослі речі.

ВВС Україна: Що, на Вашу думку, важливіше для дитячої книги - мораль чи цікавий сюжет, який захопить з першої сторінки?

Анастасія Альошичева: Я думаю, що дитяча книга має бути конгломератом цікавого сюжету і легкого, наголошую, легкого, дидактизму, який би не був на поверхні. Мені хотілося створити історію, яка б включала в себе пригоди, але щоб у кожного героя був свій внутрішній світ. Якщо ми, наприклад, говоримо про жабу, яка всіх не любить і дуже зла, а в казці така є, то вона зла не тому, що вона така з народження, а тому що в неї немає друзів.

І кожен герой повинен в процесі історії, навіть якщо це дитяча казка, розвиватися і розкривати свої внутрішні якості.

ВВС Україна: У вашій казці попри дитячий сюжет трапляються вкраплення дорослого життя, наприклад, історія мами поні...

Анастасія Альошичева: Це автобіографічне. Хоча це була дитяча казка, я не змогла до кінця відсторонитися, тому подекуди люди, які мене знають, мої друзі, впізнали мене.

У кожного героя є свій прототип, хоча би в загальних рисах. Але коли поні загадує бажання, то там всі мої бажання, особливо шафа, в якій постійно з´являються нові речі.

ВВС Україна: Мені здалося, що у вашій книзі немає справді поганих героїв. Навіть Квакуша не поводиться як лиходій, а більше нагадує похмуру дитину, яка ні з ким не грається, а під кінець розкривається. Як ви вважаєте, чи повинні в казках для найменших бути справжні лиходії? Чи вони не потрібні маленьким дітям?

Анастасія Альошичева: Та вони і дорослим насправді не потрібні. Я чогось згадала сюжет з Булгакова: коли Ієшуа говорить, що всі люди добрі. Я вважаю, що не буває поганих чи хороших людей, у кожному з нас є і вади, і чесноти. Питання в тому, які риси ми хочемо, щоб домінували для оточення. Тому треба дітям пояснювати, що не можна когось не любити. Треба шукати корінь поганих рис.

З Анастасією Альошичевою говорила Дар´я Тарадай.