Прошу всіх, кому ще не виповнилося 18, негайно вийти з цієї сторінки, і цю книгу також не читати. Ви там нічого не дізнаєтеся про секс.

Один із моїх колег, із яким ми говорили про книгу, вважає, що це якісна проза, попри провисання сюжету. Місцями я з ним згодна. А тепер про інші місця.

У книги Петра Яценка дві проблеми. Перша – це її намагання бути і водночас не бути коктейлем із Забужко, Винничука, Андруховича із сильним присмаком Жадана. Друга – це відсутність у книзі сильного сюжету.

Будь-хто, прочитавши назву книги, згадає "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко. Автор також згадує ім’я письменниці, разом із іменами всіх інших, кого головний герой і оповідець читав у спробах долучитися до сексу хоча б на письмі, бо в житті не вдавалося.

Але книга Яценка навряд чи увійде в канон сучасної української літератури, на відміну від книги Забужко, і навіть не через повну відсутність у житті головного героя вищезгаданого сексу, а через сумбурний сюжет, від якого до того ж постійно відволікають поетично-магічні відступи, то а-ля Винничук, то на кшталт Жаданових віршів у прозі.

Попри це, автор місцями демонструє письменницький талант, парадоксально – якраз не там, де він найбільше старається.

Він влучає в десятку там, де описує якийсь побутовий момент, галицький характер чи персонажа.

Головний герой – репортер жовтої газети, його друг Місько – інспектор доріг, і деталі їхнього професійного життя досить влучні. Стосунки друга головного героя, Міська, з його тестем – основний трагікомічний мотив книги. Тесть так строго виховав дружину Міська Оксану, що та не спроможна віддатися чоловікові і постійно сидить в асанах йоги, щоб там нарешті розтягнулося.

Ця ситуація також триває майже всю книгу, розв’язку цього конфлікту переповідати не буду, тим більше що вона нецікава.

Мені справді хотілося почитати більше про цього тирана-тестя і про те, як він психологічно скалічив свою доньку, але психологізму у книзі немає.

Є цікаві, місцями дотепні спостереження за галицьким характером. Персонаж провінційного чи то бібліотекаря, чи то божевільного, чи то дослідника пана Венгеля задуманий добре, описаний часом смішно – бо всі журналісти знають такого чоловічка, який шле і шле рукописи. Під кінець книги всі ці герої із реальних людей необґрунтовано стають якимись спірітами.

Але всі ці персонажі є другорядними: головний же мотив книги інший – галичанки не дають. А якщо попросити, захочуть, щоб ти оженився. Це у головного героя викликає фрустрацію.

Йому не дає абсолютно ніхто, як з’ясовується, навіть учителька фізики в таборовому наметі. (Одразу перепрошую, якщо в книзі хтось таки герою дав, а я не зауважила, бо в поетичних відступах, де рясно родять кабачки і тягнуться до рук коліна, інколи важко розібратися).

Деякі жінки, яких він зустрічає в своїй подорожі, описані як фантазійні, нереальні сирени, як у якогось плюгавенького галицького Одіссея (подібного описував Винничук у романі "Мальва Ланда").

Решта є закомплексованими галичанками, котрим треба заміж.

Але герой сам зізнається, що негарний і пузатий, цілком видно, що жінок він не розуміє, і в усій книзі не пролунало натяку на те, що він був у якусь із них щиро закоханий: то якого милого консервативні галицькі жінки повинні йому давати? Такому б ніде не дали.

В інтернеті пишеться, що книга, за словами автора, - про самотність. Справді, самотність тут присутня. Загалом книга – про нещасних, хоч і не обов’язково при цьому добрих, людей, обмежених соціальними нормами, традиційним укладом життя і власними страхами.

Світлана Пиркало