"Поні Фіалку" вперше сіла читала зі своїм чотирирічним сином.

І на його прохання ми її прочитали двічі поспіль.

Пройнялися симпатією до буркотливої Жаби Квакуші – самотньої і сердитої. Кілька разів поверталися на сторінку, де Жаба впала в колодязь.

Від неї там не відірвати очей.

"Поні Фіалка" - це книжка, яку дитина може запам´ятати надовго. Саме завдяки малюнкам.

Розгортаєш її і ніби поринаєш у інший світ – яскравий, теплий, зелений і добрий.

Світ, у якому затишно, і в який захочеться повертатися навіть, коли виростеш. Знаєте, як стає тепло, коли згадуєш малюнки зі своєї улюбленої дитячої книжки?

Малюнки у "Поні" ніби не дають цій історії зіскочити на дорослу стежку.

Стає трошки ніяково, коли читаєш про конкурс краси або мрії мами Рози про королівського скакуна, з яким у неї не склалося, бо він виявився Нарцисом.

Я аж зраділа, що син мене не запитав, що ж то за Нарцис такий – довелося б довго пояснювати. Та й навіщо дитині таке знати?

В такі моменти дитяча історія ніби втрачає магію – відчуваєш, як у казковий світ вривається доросла буденність, якій там не місце.

Але врешті казка добігає хепі-енду, в якому навіть буркотлива Жаба стає щасливою, бо вона нарешті знаходить друзів.

Якщо ви йдете в гості, а там є маленькі дівчатка, ця книжка може стати гарним подарунком.

Бо для хлопчиків у ній, можливо, забагато бантиків, мрій про сукні та інших дівчачих сюсі-пусі.

Хоча ситуацію може врятувати Жаба. Шкода, правда, що її немає на обкладинці - вона цього варта.

І я б назвала її Ропушкою. Бо Квакуша якось надто передбачувано.

Марта Шокало