Тепер ось у видавництві Братів Капранових «Зелений Пес» вийшов детектив Тараса Бонда «Вічність на продаж». Цей твір був нагороджений спеціальною відзнакою «Коронації слова», тож має усі шанси викликати інтерес серед читачів. Особливо тих, хто любить заплутані сюжети, динамічні пригоди та добрий гумор…

Після попередніх ваших книг «Корпорація гоблінів» та «Запискибезробітного менеджера», які були присвячені більш соціальним темам, раптом ви написали детектив. Що підштовхнуло вас до цього жанру? Чи вам просто захотілось поекспериментувати?

Експериментувати завжди корисно. А між соціальним реалізмом і детективом насправді тонка грань. У детективі головне – сюжет, а от наповнення може бути різним, це як костюм, який ти одягаєш на тіло. Зрештою різновидів детективів є багато: від класичного до історичного чи навіть фантастичного. У «Вічності на продаж» присутні і динамічний сюжет, і соціальне тло, і науковий бек-граунд. Тому стиль може бути який завгодно, головне – щоб текст легко читався. А детектив, в моєму уявленні, це лише засіб, інструмент, а не самоціль.

Читаючи вашу книгу, ловиш себе на думці, що вона дуже кінематографічна і побудована за законами екрану. Початок із активного розгортання подій, динамічний сюжет, любовна лінія, закордонні локації… Ви спеціально думали над структурою твору?

Я сповідую простий принцип – книга повинна бути цікавою і затягувати з першої сторінки. Це єдиний критерій, за яким я сам вибираю книги в книгарні, як і більшість читачів. Твір може містити цікаві думки, хтось може сказати, що він геніальний, але якщо його не цікаво читати, то читач повинен мати добру мотивацію, аби хотіти цю геніальність розгледіти десь там, серед сотень сторінок тексту. Це можливо, коли автор має ім’я. Як у випадку з торговою маркою – ви довіряєте їй, бо вже спробували її продукти (в даному випадку прочитали твори), і вони вам сподобались. Якщо ж ваше ім’я нічого не говорить потенційному читачу, вас не рекламують і не промують, то момент, коли потенційний читач, можливо цілком випадково, бере вашу книгу в руки – і є тим моментом істини. Це буквально кілька секунд, за які ви повинні переконати його купити книжку. Якщо вона не затягує з перших сторінок, навіть з першого речення, шанси, що її куплять, рівні нулю. Ось і вся філософія.

Щодо побудови структури твору – то процес виглядає так. Спершу виникає ідея, задум, певна модель, котру треба перетравити, переосмислити, переспати з нею, перш ніж взятися до побудови схеми, фабули. На цьому етапі як правило виникає генеральна сюжетна лінія, основні персонажі, навіть якісь епізоди чи діалоги. Наступний етап – деталізація, поділ на розділи, шліфування сюжету, стикування і хронологізація. Часом розуміння сюжету приходить пізніше, і для того аби розписати план по розділах, треба почати писати. Іноді кілька розділів, іноді половину тексту, аби прийшло остаточне бачення. Після того як чорновий варіант готовий – я перечитую його кілька разів. Спершу як звичайний читач – чи не має нестиковок у сюжеті, чи цікаво читати, потім як редактор (чи все граматично правильно), потім як науковець – підправляю різні технічні речі, звіряю місця і вулиці, події, терміни, історичні посилання та ін.

Наскільки те, що ви науковець допомагало вам у написанні книги, яка містить наукові елементи, а наскільки заважало?

Наука дозволяє зрозуміти процеси, за якими збудовано весь наш Всесвіт. І наукове тло, на мою думку, завжди збагачує твір. Без розуміння природи процесів, про які пишеш, не можливо збудувати якісний твір. Я захоплююсь Майклом Крайтоном, погляньте, які шедеври можуть повстати, якщо поєднати динамічний сюжет і наукову фантастику, що міститься у точці стику реальних та потенційних наукових відкриттів. Тому мені науковий досвід, звісно, допомагав. З іншого боку, науковці часом мають схильність все ускладнювати, вживати «неперетравні» формулювання, сипати незрозумілими термінами, заплутувати елементарні речі. І це власне те, чого я всіляко намагався уникнути.

«Вічність на продаж» – детектив. А кого з представників цього жанру ви запросили би на каву?

О, гадаю на каву я хотів би запросити багатьох видатних детективістів. Наприклад Агату Крісті, Едгара Алана По, Артура Конан Дойла, Богомила Райнова, якби вони жили. А також Хенінга Менкеля, Бориса Акуніна, Марека Краєвського.

Хто перший критик ваших творів або, іншими словами, рецензент?

По-різному буває. Іноді даю прочитати дружині, іноді – друзям, іноді кавалки розміщаю на форумах, щоб дізнатись, як на твір реагують. Написаний роман іноді варто відкласти у сторону. З часом, коли охолонеш від процесу написання, починаєш по-іншому дивитись на текст, бачиш слабкі місця, помилки чи нестиковки. Можеш щось підправити чи змінити.

У процентному співвідношенні скільки у ваших книгах – із реального життя, а скільки – вигаданого? Чи це варіант – 50 на 50?

Творчість завжди, більшою чи меншою мірою, автобіографічна. Якщо письменник пише про те, що знає найкраще, що перетравлено і проштовхнуто через власний стравохід, що пережито, зрештою, то  завжди матиме ефект – яскравий і помітний. Візьміть «99 франків» Фредеріка Беґбедера, «Диявол носить Прада» Лорен Вайсбергер, «Мартен Іден» Джека Лондона – бестселери, у які автори заклали багато автобіографічних елементів. Тобто, зрозуміло, якщо пишеш фантастику чи детектив, то більшість подій вигадуєш, малюєш їх у своїй голові, а потім переносиш на папір. Але персонажі, міста, вулиці, споруди, вони існують насправді. Прототипи літературних героїв малюються з відомих тобі людей, так вони виходять правдивішими. А на виході часто виходить такий собі мікс: персонаж може містити риси реального прототипу, але також і вигадані, місто може бути реальним, а завулок, де відбувається подія – фікційним та ін. Часто автор наділяє головного героя рисами, яких йому самому в житті бракує.

Що для вас означає бути письменником. Це професія чи може хобі?

Я сповідую принцип Григорія Сковороди про «зріднену працю». Людина повинна займатись тим, що їй подобається, в чому вона найкраща. Безумовно, писати тексти – приносить мені задоволення. Викладеш свої тривоги на папері, поринеш у створений світ і якось уся навколишня сірість зникає, тане, відступає на другий план.

Сам процес написання є добрим стимулятором, заспокійливим, може, навіть наркотиком. Я люблю дивитись на списані листки, чи знаки у файлі, що наростають, групуються хаотично, проходять усі стадії від гусениці до метелика і трансформуються у готовий твір. Це певна таїна, священнодійство.

Інша справа, що прожити з письменницького ремесла складно і це вдається не багатьом. Тому доводиться ще чимось займатись, чимось, що, можливо, тяжче дається і менше подобається. Іноді, дивлячись збоку, це схоже на просте витрачання часу, але, принаймні, приносить якісь гроші. Такий собі обмін часу на грошові знаки. Сьогодні ми вбиваємо час, а завтра він помститься нам тим, що поглине нас.

У письменників часто запитують, звідки вони черпають теми для своїх творів. Як відповідь звучала би у вашому варіанті?

Знаєте, коли я в 20 років написав цикл своїх перших оповідань, за котрі отримав літературну премію від «Смолоскипа», а пізніше їх надрукували в журналі «Дзвін», я думав приблизно так: ну от, тепер я готовий на щось більше, зараз я сяду і напишу хороший роман, про який завжди мріяв. Звісно, ідей було багато, спроб, замальовок, початків, перших розділів, візій. Але нічого не вийшло. Треба було, як кажуть письменники, «піти в життя», здобути життєвий досвід, щось побачити, пережити. І перший свій роман я написав лише через сім років після цього. А перша книжка вийшла, коли мені було за тридцять. Тобто тоді, коли мені було що сказати, і вистачало майстерності, щоб викласти свої думки на папері.

Тому, життєвий досвід є напрочуд важливий, насправді з нього все починається і ним закінчується. А якщо це різноплановий досвід – тим краще, тим ширший кругозір. Я працював кореспондентом, менеджером з продажу, з постачання, директором торгової мережі, заступником голови правління на виробництві, помічником депутата, науковцем, таксистом і підприємцем. І ні про що не шкодую. Я черпаю свої сюжети, замальовки, прототипи з життя, решту домальовує підсвідомість.

Ви людина натхнення чи щоденної наполегливої праці? Що для Вас важливіше?

Я люблю натхнення. Це щось від бога. Сила, яка невідомо де береться і куди зникає. Коли текст сам кладеться на папері без жодних зусиль з твого боку. Ідеальний тип обдарованого письменника. На жаль, до мене натхнення приходить не завжди і якщо сидіти і чекати на нього – нічого не вийде. Працювати треба за будь-якого настрою чи погоди. Тому, працелюбність, на мою думку, набагато важливіша. Треба заставляти себе щодня сідати і писати. Як у відомому девізі: «ні дня без рядка». А вже в процесі самого написання приходить легкість. Для мене найтяжчий момент – це почати писати, ввійти в тему, відкинути всі сторонні скреготи, стукоти, відголоси і тривоги. Заглибитись у світ написання, зростись з головним героєм, переживати як він, стати ним, зрештою. Головне, щоб в процесі, коли всі гвинтики закрутились, тебе ніщо не відволікало.

Ви уже знаєте, як відповісти на питання: що треба насамперед, аби стати письменником?

Для того, щоб стати письменником, треба мати талант, ерудицію, життєвий досвід та мотивацію. Якщо забракне бодай однієї складової – нічого не вийде. Я часто чую від людей – подумаєш, я от теж можу написати книжку, запросто, тільки часу бракує, щоб за це взятися, може, якось потім, пізніше. Людям бракує мотивації і трудолюбства. Звісно, це перепони які можна подолати, але треба прикласти значних зусиль.

Чи існує рецепт написання хорошої книжки? Якщо так, то, на ваш погляд, у чому він полягає?

Не існує жодних рецептів. Важливо тільки бути правдивим зі своїм читачем. Читач тонко вловлює фальш. Книга – це певною мірою сповідь, стриптиз. Письменник оголює свої думки, вкладаючи їх в уста своїх персонажів, чи виражає своє ставлення до подій і людей, описуючи якісь процеси.

А чи бувало, що хтось з описаних вами персонажів, впізнавав себе і ображався?

Люди часом читають книжки, аби побачити в них себе самих. А побачивши, не ретушованими і без прикрас, не лише хорошими і пухнастими, а часом – пихатими, зарозумілими, зверхніми зрештою, тобто такими, якими вони є насправді, з усіма чеснотами та вадами, перестають сприймати написане, ображаються та приймають у штики. А ще не проминуть обізвати автора мізантропом. Зрештою, в тому, що світ такий, а не інакший, немає провини письменника, що формує хроніки дійсності. Звісно, якщо не йдеться про житіє святих.

Спілкувався Михайло Швидкий