Вийшло повне зібрання творів Леся Подерв’янського. Така гарна груба книжка із фото автора, зворушливою закладкою, в анотації запевняють, що усю її можна розібрати на цитати, – прямо подарунок на ювілей. А що? Стильно, до речі. Написано на обкладинці «класика і нове». І формат книги, і цей напис свідчать, що Подерв’янський уже забронював собі місце серед корифеїв української літератури. Роль його у літературному процесі хоч і незвичайна, але почесна: він гробар того, що називається радянською естетикою. П’єси, які читачі зазвичай запам’ятовують через ненормативну лексику і трешові сюжети, були написані в 70–80-х, опубліковані в 90-х, йдеться у них передусім про радянських «жлобів звичайних». Симптоматично, що після 90-х п’єси автору за кількома винятками і не писалися. Епоха минула – похорони відбулися. Без Подерв’янського було б не так епічно. Це по-перше. По-друге, для більш пізніх творів автора характерне хоч і іронічне, але щире (от так наївно і скажу) намагання створити образ супергероя, такої собі ніцшеанської надлюдини. Найбільш виразно це прагнення прозвучало в оповіданні, назва якого і стала заголовком книги – «Африка, сни». Тобто усе-таки саме цю грань своєї творчості письменник вважає мейнстримною, раз уже повне зібрання творів так називає. Далі – більше. Іронічний оптимізм бере гору: головна героїня сценарію «Ваша Галя балувана» – це точно Попелюшка. Її коронна фраза «А я Україну люблю» може потягнути і на Оскар. До слова, Подерв’янський шукає гроші на екранізацію: усього 3–4 мільйони доларів – і наша Галя дійсно може стати принцесою.

Книга складається з чотирьох розділів – п’єси, оповідання, статті та сценарії. Найбільш відомими й епатажними з усього є, звісно, п’єси. Сказати про них щось нове важко. «Кацапів», «Гамлєта або феномен датського кацапізму», «Павліка Морозова» (нова редакція), «Короля Літра», «Казку про рєпку…», «Дох…я масла», «Цікаві досліди» читали усі, кому треба, а слабонервним, мабуть, і не треба. Художній світ п’єс Подерв’янського схожий на громадський туалет часів буремних 90-х. Видовище, може, й естетично неоднозначне, зате сильне, як удар довбнею межи очі, швидко забути не вдасться. Мабуть, від цієї грандіозної сили удару мистецтвом у морду і походить істерично-категоричне невизнання Подерв’янського пуританами культури. Назвати п’єси комедіями чи навіть сатирою язик не повертається, швидше це трагікомедії, трешова сатира, театр абсурду, стьоб над футуризмом («Казка про рєпку…», до речі, писалася за півроку до Чорнобиля) чи щось таке… Своїх героїв Подерв’янський держить у резервації маргінального світу або принаймні маргінальної совкової свідомості. Він нікого не обманює: жодних надій у цьому світі нема. Усе, що їм, героям, дозволено, це бути повними придурками – пити, матюкатись, лупити один одного, вести невпорядковане сексуальне життя, колупатися в носі, виголошувати жлобські промови, час від часу філософствувати, причому так, щоб усіх нудило від їхньої філософії зокрема і філософії загалом.

Мова п’єс Подерв’янського шокує настільки, що, маю підозри, багато читачів чи слухачів, окрім мови нічого і не помічають. Скільки існує феномен Подерв’янського-драматурга у нашій літературі, стільки і прискіпуються до нього журналісти з проханням озвучити своє ставлення до нецензурної лексики. Подерв’янський зазвичай дипломатично відповідає, що для нього не існує поганих чи хороших слів. Думаю, лукавить. Нецензурна лексика має певну енергетику, саме ту, щоб довершити враження удару довбнею від простого складання літер у слова. Усе тут автором чітко розраховано.

Оповідань усього три, два з них «Вулкан, Венера, Вакх» та «Фаскинейшн оф зе ивнинг» написані російською у стилі, від якого несподівано віє класикою – Тургенєвим, Буніним, Набоковим… Змайстровані вони вправно, але такого враження, як п’єси, не залишають. Усе-таки складно однаково класно писати двома мовами. Якщо українською Подерв’янський пише як майстер-учитель, то російською – як талановитий учень. Оповідання «Африка, сни», очевидно, займає особливе місце в еволюції автора. Тож тут є усе – і романтична екзотика, і миле Подерв’янському карате, і герой-супермен, і п’яний агент КДБ, що страждає від безсоння.

Статті названі так, очевидно, з жанрової примхи автора і того факту, що їхні герої мають реальних прототипів, бо за художністю обробки матеріалу вони не поступаються, а інколи й перевершують оповідання. Статті написано українською і російською мовами. Їхні теми різноманітні, проте загалом об’єднані спільним сюжетом життя української богеми від початку 70-х до кінця 90-х. Українському художнику Федору Тетяничу присвячена стаття «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федя». «Потєрянний край ілі зов мічти…»  і «Блуждающие звезды» – своєрідний путівник по злачним місцям Києва кінця 90-х. «Медведь, мать-старушка и кленовый лист» – спогади про армію. «Жопы филинов как техника получения свободы» і «Знамена самураев» – спроба аналізу тяжкого радянського дитинства. Про те, що написано це яскраво і з гумором, нагадувати, мабуть, не варто.

Кіносценарії Подерв’янського – це мікс блокбастера, мелодрами, фентезі і артхауса, а іще фільмів про кунг-фу і карате. Автор хвацько сідлає коня голлівудського екшину і скаче ним назустріч світлому майбутньому українського кіно. Щоправда, на второваних, комерційних стежках маскульту від Подерв’янського можна раптом зустріти і усіляку артхаусну «абракадабру». Чи хаватиме це піпл аж з таким апетитом, щоб відбити витрати на усі вибрики фантазії майстра, – загадка. Мабуть, тому грошей на екранізацію проектів поки що знайти не вдалося. Залишається надія на індійського магараджу і українську якудзу, бо «врешті-решт хто ще має фінансувати культуру цієї країни?»

Вікторія Зенгва