Філософську освіту здобув в США, богословську — в Римі, політологічну — в Києво-Могилянській Академії. Уже півтора року на фронті допомагає бійцям.

Книга "Соняхи. Духовність на час війни", яку отець презентував у Києві — присвячена тим його друзям-бійцям, яких він знав особисто, і які загинули захищаючи рідну землю.

- "Коли Україну огорнула непроглядна темрява, вони соняхами запалали на полях української журби", - цитує свою книгу капелан.

- Чому соняхи?

- Йдеться про вербалізовану емоцію: все те, що переживав, упродовж останнього року у дуже непростих місцях. Більшість із тих текстів були написані на передовій, деякі, - у Києві. Ці тексти не мали стати книжкою. Бо я однозначно не письменник. Але стали, тому що впродовж років незалежності ми мало говорили про армію, про військо. Ми були дуже неготові. І нам сьогодні дуже бракує цього — зафіксованого в літературі образу офіцера як людини честі і подвигу. Ми маємо таких людей.

Коли почалася війна, держава була не готова, збройні сили не готові, ніхто не очікував. Достатнього технічного забезпечення не було. Навіть ідеологічного забезпечення не було. Все, що мали збройні сили, їхнім найпотужнішим ресурсом були люди — саме молоді офіцери, які були виховані уже в трішки інших обставин. 
Пригадую собі перші тижні війни: все, що в них було — це їхнє відчуття обов´язку перед вітчизною, розуміння чоловічої роботи: що маємо робити? — захищати свою країну. Крапка. Така прозорість мотивації : дуже щиро, нічого не шукаючи для себе, щедро віддаючи себе і залишаючись вірними до кінця. Такою є справжня любов. Найбільше диво, яке мені довелося спостерігати, — бачити як вчорашні курсанти, безтурботні хлопчиська, на твоїх очах армії за собою ведуть у бій. Для мене було природним кроком написати про них.

Сонях дуже вірний сонцю — постійно повертається за ним, і зрештою сам стає дуже яскравим образом сонця десь тут, у світі людини, на наших з вами полях. От ці бійці лишилися сторожами вічності на полях українського сходу.

Хлопців, чиї фото й історії увійшли до книги, отець Зелінський знав особисто. З більшістю з них спілкувався впродовж 10 років. Каже, на передовій разом із життями друзів залишив і частинку себе:

- Один із текстів у книзі я назвав: "Можна повернутися до Києва, але не можна повернутися з фронту". У нас сьогодні дуже багато фронтів. Не лише географічний. Фронт — це будь-яка ситуація, де людина може піддатися, здатися, не змінюється. Ми просто не маємо морального права скласти руки і здатися. 2 тисячі українських військових. 6 тисяч цивільних людей — їх уже немає.

Єписком УГКЦ блаженніший Любомир Гузар, який відвідав презентацію книги, згадав приказку, яка поширена в американському війську: в окопах немає безбожників. На підтвердження цього поділився кількома прикладами з життя:

- В окопах людина пізнає щось, що може нелегко пізнати в інших обставинах, починає бачити речі іншими очима. Під час ІІ Світової війни один українець був покликаний до американського війська і служив на Тихому океані. Отець Винник назвався. Він оповідав таку історію зі свого життя. Каже, одного дня сидів і молився на вервиці. Заснув. А коли збудився, побачив, що вервиця йому випала з рук. Схилився, щоб ту вервицю підняти, а в тім моменті над ним пролетіла куля, і на щастя, його не поранило. "Я усвідомив, зізнавався, що все в житті, навіть бути на фронті, є в руках Божих".

Інший чоловік був летун. Абсолютно не вірив в Бога і навіть чванився: от я літаю в небі, але Бога там не бачу. Але одного дня, коли він летів, його нещадно обстрілювали. На щастя, його літак не зачепило. Він до свого товариша потім сказав: "Ти знаєш, Господь якраз увійшов у мій літак". Це також свого роду Божа благодать — уміти побачити.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА