У прокат вийшов фільм Вікторії Трофименко "Брати. Остання сповідь", створений за мотивами роману шведського письменника Торгні Ліндгена "Джмелиний мед". Український переклад роману вийшов більше десяти років тому і надихнув режисера.

"Я не ставила собі за мету знайти твір для екранізації. Вибір роману не був усвідомленим пошуком і вибором саме його серед низки інших. Мені просто випадково потрапила до рук книга "Джмелиний мед" в українському перекладі, я її прочитала… А дочитавши, вже мала чітко сформовану ціль зняти кіно на основі цієї книги. От і все. Вона просто моя", - сказала пані Трофименко, представляючи свою роботу. – І додала: адаптувала події до українських реалій, дію перенесла в Карпати, із шведів зробила гуцулів. Варто додати: молодих гуцулів – порівняно з героями першоджерела, немолодими чоловіками".

Адаптація іноземного літературного сюжету до українських реалій – ситуація не нова, хоча й не така поширена з огляду на де-факто відсутність сталої кіноіндустрії в нашій країні. Зокрема, згадується лише детектив "Бухта смерті", знятий 1991 року на студії імені Довженка режисером Григорієм Коханом. В основу покладений роман британця Джеймса Чейза "Кам`яні джунглі" (оригінальна назва "Гіпі на дорогах"), де дія перенесена з Флориди в Крим, ветеран в`єтнамської війни став "афганцем", поліцейські – міліцією, а латиноси перетворилися на циганів. Не втримаюся від деталі: переписані всі репліки оригінального роману, крім однієї: "Люба, я хочу до сортиру". 

Зрозуміло, що на вибір Вікторією Трофименко книги для екранного втілення вплинула передусім сама Вікторія Трофименко, і її ініціатива знайшла вдячну підтримку. Проте цей прецедент змусив би замислитися українських авторів: а чому їхні прозові твори не приваблюють кінематографістів? Екранне втілення, навіть після суттєвої переробки "під кіно", має бути кінцевою метою кожного автора. Бо буквально означає: придумані ними герої оживуть. Десятки пігмаліонів матимуть своїх галатей. 

Проте й серед актуальної української прози вже є, що вибрати для екранізації. Далі пропонуються твори, які останнім часом згадувалися в контексті перенесення на екран, великий чи телевізійний. А в окремих випадках процес навіть потроху пішов.

1. Марія Матіос. "Солодка Даруся" 

Один із найуспішніших українських романів початку 2000-них. Єдиний твір за всю історію Шевченківської премії, котрий нагороджений справедливо, бо, окрім відзначення в професійному середовищі, був і лишається дотепер читацьким фаворитом, особливо – серед жінок. Улюблена книга екс-президента Віктора Ющенка. Цих регалій досить, аби твір не лише трансформувався в театральну постановку, а й ліг у основу кіносценарію. Трейлер представили публічно, а режисер Олександр Денисенко, котрому трохи за тридцять, далі тримає інтригу. Зокрема, не повідомляє головне - бюджет та дату прем’єри. Відомий лише склад акторів, зокрема - полька в ролі буковинки, не заперечується факт особистого патронату Петра Порошенка. Є надія, що кіно відбудеться. 

2. Василь Шкляр. "Чорний ворон"

Розмов про екранізацію бестселеру початку 2010-х було стільки, що частина зацікавлених осіб щиро переконана: зйомки почалися або хоча б завершився кастинг. Історію про те, як не зняли "Чорного ворона", можна при бажанні покласти в сюжет роману. Спершу Василь Шкляр заявив про намір віддати зібрану для нього народну Шевченківську премію замість офіційної, від якої від відмовився на знак протесту проти звинувачень на адресу роману, на потреби фільму. Навіть якби це сталося, тих коштів для екранізації такого масштабу – повстанці Холодного Яру рубають червоних окупантів у кінних атаках шаблюками навпіл -  замало. Далі пішли серйозні розмови про намір відомого польського режисера Єжи Гофмана зняти "Чорного ворона". Проте за якійсь час Гофман спростував це сам: розмови були, але йому книжка не пішла. До речі, за десять років до того інший роман Шкляра – "Ключ" - розглядав для екранізації український режисер Олег Бійма. Що, попри труднощі втілення, свідчить про кінематографічність цих та інших творів автора. А отже, на фоні поступового становлення індустрії Шкляр лишається у списку перших на екранізацію.

3. Люко Дашвар. "Село не люди"

Книги, підписані цим псевдонімом, обожнюють десятки тисяч українських читачів і ненавидять автори книжкових оглядів та експерти різних ґатунків. За ним ховається – тобто, вже не ховається – Ірина Чернова, професійний кінодраматург, у активі якої багато телефільмів і серіалів. Не шедеври, які передивляються через десятиліття, зате – завжди добротні й драматургійно міцні історії, котрі навіть переробляти під кіно особливо не треба. Пані Чернова заточує романи під сценарії від самого початку. Єдина проблема, котру драматург мала досі: принципова україноцентричність як першого, "Село не люди", так і інших романів. Дія відбувається в українських реаліях, герої – наші сучасники, яких можна зустріти будь-де. Але тепер є цілком обґрунтована підозра: історія сільської Лоліти в середньостроковій перспективі буде перетворена на сценарій та матиме екранне втілення.

4. Сергій Жадан. "Ворошиловград"

Проза Жадана вже ставиться на театральній сцені – кілька років тому Юрій Одинокий на сцені театру імені Франка представив "Гімн Демократичної Молоді". Згодом "ожити" мали персонажі його головного на сьогоднішній день твору - роману "Ворошиловград". Спершу вийшов комікс для вузької аудиторії фанів. Потім режисер Ярослав Лодигін запропонував Жаданові написати сценарій. Коли це стало озвучене, зацікавлена громадськість поспішила оголосити про початок зйомок. Сам Жадан заперечив: нічого не готується, є лише наміри. Додавши: "Чекаємо пропозицій, вибираємо, з ким працювати, а з ким – ні". Але диму без вогню не буває. Щось підказує – втілення "Ворошиловграду" в форматі кіно так само є питанням часу. І не такого вже далекого.

5. Ірен Роздобудько. "Подвійна гра в чотири руки"

Виходом книги авторка викликала вогонь на себе. Це – кінороман, про що зазначено в передмові. Пані Роздобудько давно працює в кіно, і є лідером за втіленнями власних творів: навіть у найгірші часи було екранізовано три, щоправда – з адаптацією для російського глядача. Тому невибагливий ретро-детектив, де головна локація – туристичний пароплав, котрий пливе Дніпром, міг би стати фільмом вже найближчим часом через помітний брак адекватного матеріалу. Стримує – зі зрозумілих причин – оте саме ретро. Костюмний фільм робить проект дорожчим щонайменше на третину. Позитив у тому, що історичні декорації нині в моді, читач та глядач їх потребує, а отже такі проекти стають іміджевими. Значить, кіно неодмінно буде.

 Андрій Кокотюха