Якось московський журнал «Иностранная литература» зорганізував доволі переконливу дискусію фахівців з проблеми «Класик, сучасний класик, модний письменник, культовий автор...» (2007). Літпроцесуальна доля Сергія Жадана цілком укладається в цю парадиґму.

«Культ подразумевает социализацию, напоминающую сектантство, что хорошо видно, скажем, на примере Толкина: апокрифическая (если не еретическая) с точки зрения канона литература становится предметом поклонения», — ішлося на згаданому обговоренні. Цю нижчу ступінь — «культовий автор» — С. Жадан пройшов на початку 2000-х, коли його адептами були учорашні освічені підлітки, що згодом утворили ядро нової української читацької спільноти. Часопис «Критика», доросліший за тодішнього читача, дещо нетерпляче-експресивно, а проте справедливо значив: «Загалом нова українська література має чимало прикмет літератури підлітків — з одного галицького і кількох сусідніх дворів... Показовим є приклад поезії Жадана, щодо якої тільки з делікатности вживають вирази на кшталт «елементи андеґраунду», коли треба казати: елементи дитинства, елементи неповної розвинености, елементи несмаку тощо» (2002).

На сформовану «сектантську» аудиторію Жадана звернули увагу видавці, що збіглося з прозовими спробами письменника. Першою прохопилася саме чутлива «Критика» — випустила збірку оповідань «Біґ Мак» (2003). Далі, як справжній сталкер читацької зони, включилося харківське «Фоліо»: «Депеш Мод» (2004), Anarchy in the UKR (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006); і знову «Критика» — «Біґ Мак2» (2006). Експерти заговорили про новий стиль письма, рецепції та мислення взагалі: «Депеш Мод» — це найновішій Modern Talking (зрозуміла річ, не у сенсі колись «гітової» поп-групи, а в буквальному сенсі — «сучасна розмова», дещо ширше, «сучасний стиль») його автора, який цим текстом фактично завершив леґітимацію українського андеґраунду, як ментально-мисленнєвого явища» (Ярослав Голобородько. New Ukrainian Alternative (Знакові тексти помежів’я ХХ—ХХІ століть». — Х.: Основа, 2005). Вершиною формування С. Жадана як «модного автора» (моду диктують, як завжди і всюди, виробники; у нашому випадку — видавці) став вихід роману «Ворошиловград» (Х.: Фоліо, 2011).

Відтоді Сергій Жадан швидко набув статусу «сучасного класика» або ж «зірки». Цей щабель споживацької популярності відрізняється від попереднього «модного» тим, що видавці уже не чекають терпляче нового твору автора, а хижо викльовують з-під його пера усе, включно з фрагментами. Нині С. Жадан — в апогеї своєї зірковості. Торік вийшло п’ять його книжок, зладжених за принципом «успішне старе + дещиця свіжого». До цієї осені таких «новинок» уже п’ять: «Депеш Мод. Ще одна розмова» та «Господь симпатизує аутсайдерам. 10 книг віршів» (обидві — Х.: Клуб сімейного дозвілля), «Ворошиловград. Бігти, не зупиняючись» (Х.: Фоліо), «Життя Марії» (Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги—ХХІ), «Коли спаде спека» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ). А ще ж за два роки з’явилося під десяток колективних збірок малоформатних текстів, де Жадан сусідує з іншими зірками (Андрухович, Забужко, Винничук, Роздобудько) та низкою модних і культових авторів.

На цих каруселях трапляються курйози, коли письменники опиняються у невластивих тематичних сідлах. Як-от Жадан у збірці «Ода до радості» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). По-перше, нашого автора аж ніяк не назвеш радісним оптимістом. Володимир Пузій небезпідставно означує Жаданову тематику-проблематику як «співіснування живих і мертвих» (ЛітАкцент, 13.02.2014). Йому суголосить Олексій Чупа: «Це Харон, і ніхто інший, ось хто оповідає нам всі ці історії... той, хто по кілька разів на день згідно зі своїми службовими обов’язками буває у світі мертвих, долає ці ріки і повертається до живих, втомлено розкладає свої весла, оповідає байки, яким кінця-краю не видно» (ЛітАкцент, 14.03.2014). Такий автор міг узяти участь в одотворчій затії хіба по іронічному приколу. Либонь, ті одо-тексти ввижалися йому як такі, що «схожі на телефонні / апарати, якими користуються / біси радості».

По-друге, тутешнє Жаданове оповідання позначено як десяту історію з «Месопотамії» (де їх, пам’ятаємо, дев’ять). Насправді це більше скидається на чернетку до одного з розділів того твору: все краще увійшло до основного тексту, лишилася сировина. Щоправда, Жаданова сировина. Себто, варта окнижкованих сублімацій багатьох самопроголошених «письменників». Але все ж-таки сировина.

Утім відрізнити чернетковий рядок від ограненої фрази у Жадана нелегко; він увесь — і прозовий, і поетичний — перетканий «повторами». Бо все, ним написане, — це ходіння спіральними колами, «чорною пітьмою транзитних зон». Про ці дзен-блукання у «примхливому транзитному стані» він багато розмірковує у щойно виданій книжці «Біґ Мак. Перезавантаження», де й доходить висновку про правильно обраний шлях: «Однаково кожен рух — це рух по колу, і куди б ти не тікав, як би не планував свої маршрути, ти ніколи нічого не наздоженеш, але й ніколи нічого не втратиш». Вигоди від такого позиціонування чималі. Насамперед — у легкості відбрунькування нової мислі з будь-якого раніше написаного місця. Саме через те більшість його книжок — це апґрейд попередніх.

Ось візьмемо торішню «Anarchy in the Ukr. Луганський щоденник» (Х.: Клуб сімейного дозвілля), де С.Жадан повертається до теми/сюжету повісті десятирічної давнини: «Якщо не дивитися телебачення й не читати новин — мирне спокійне життя. Хіба що на блокпост нарватися можна». А ось читаємо у сьогорічній компанійській збірці «Волонтери» (Х.: Клуб сімейного дозвілля): «Якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає, ніби все гаразд». Це взагалі потрійний самоповтор: «переклад» прози на мову поезії; плюс «чіпляння» за попередню збірку віршів; плюс адаптація до прозового міксу «Волонтерів» чужорідних поетичних медитацій. Бо ж, як влучно завважила Інна Бєлкіна у післяслові до Жаданової книжки «30 доказів існування Бога (і 29 заперечень)», «поезія — теж релігійна практика».

Отже, Жаданові сторінки у збірці «Волонтери» — молитва на війні. З притаманними цьому «жанру» запитальними інтонаціями («нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?») та умовним способом оповіді («Міста шкода, — говорить він. — Знищать його. Як Содом і Гоморру. — додає»). Ясна річ, рефлексій на конкретні події тут немає. Але й шкодувати за тим не варто: Жадан — не аналітик. Водночас те, що він сказав про цю війну в поезії, — вартує купи політологічної скрупульозності.

Проте наш автор таки намагається складати логічний пазл зі скалок інформаційного та ноосферного простору — в есеїстиці; у «Луганському щоденнику» або у ще одній колективній збірці «Євромайдан. Хроніка відчуттів» (Брустурів: Discursus, 2014). Виходить малопоживно для розуміння стану, що біжить, але ж — витончено-елегантно: «Ніхто взагалі не може логічно й аргументовано пояснити, що й чому тут відбувається. Мабуть, це свідчить про те, що все відбувається злагоджено й організовано. Настільки злагоджено, що ніхто не може ні на що впливати. І настільки організовано, що організаторам просто немає необхідності виходити з-поза лаштунків». Публіцистичні рефлексії С. Жадана практично не надаються до іманентного жанру обговорення. Бо майстерно вилущуючи суть якогось прояву, він не знає, що з тим набутим знанням робити далі: «Жодних точок перетину в цій дискусії просто не існує. Єдине що — канібали своїх опонентів у межах конструктивного діалогу можуть просто зжерти. А ось що робити опонентам з канібалами — не зовсім зрозуміло». Тому й не дізнаєтеся ви від Жадана, чи анархія є свободою, а чи навпаки — свобода анархією? І де тут межа між добром і злом? Що нам робити з абстракціями та міфами, коли між ними спалахує війна? Авжеж, що ж там побачиш, у «чорних водах транзитності»? Та й те: «Автор как ответ кончился. Теперь автор — вопрос» (із вищезгаданої дискусії в «Иностранной литературе»).

Зрештою, наш автор не дуже й намагається розібратися. Він радше схожий на фоторепортера, котрому насамперед важлива така фіксація миті, яка би принаймні викликала у глядача якісь запитання. Ось яке техзавдання ставить собі Жадан-споглядач: «Фотографія, ніби алкоголь, просвічує в кожному з нас найбільш затемнені риси, старанно приховані ознаки й свідчення, які залягають у нас, ніби залізні шматки затонулих субмарин».

Рухаючись колами своїх творів, Сергій Жадан розповідає про різні ексклюзивні трафунки, але в усіх його текстах увага завжди зупиняється на долях друзів дитинства і юності. Вони — ніби його власні старі дзеркальні відображення, що втратили здатність до розвитку. Ці заціпенілі видіння-спогади — ніби «тінь із розширеними повноваженнями», якої письменник не здатний позбутися, хоч би й хотів, «адже забуття — це найбільша зрада, якої тобі ніхто й ніколи не пробачить».

Нинішній Жадан зізнається, що «деяких друзів краще любити на відстані». Що він давно став Іншим, а «вони тримаються за свою приватну ієрархічність, за свою внутрішню шкалу цінностей, за свій чіткий набір переконань, за свою ідеологію, яка передбачає, перш за все, відсутність сумнівів, відсутність пошуку, відсутність сподівань». Письменник вишукує зернятка привабливості у своїх слобожансько-донбаських земляках-однолітках, принаймні вони «теж по-своєму люблять цю країну. Принаймні, не валять із неї. Хоча й чимось корисним теж не займаються».

С. Жадан намагається далі любити тих і те, що вже любити несила. Подібне траплялося з багатьма відомими письменниками; ось, до прикладу, згадка філософа М.Мамардашвілі: «Не випадково Достоєвський так і визначав пекло: це те, чого не можна більше любити. Маючи на увазі, звичайно, що тільки це він і міг би любити». Те саме відчув у текстах Жадана Ігор Померанцев, коли сказав у радіоінтерв’ю: «Ви описуєте маленький філіал пекла». На що дістав поправку: «Категорично — не пекло, радше — варіант чистилища» (Вільний простір. — Л.: Український католицький університет, 2014).

Зрештою, не важить, якими саме Дантовими колами блукає Сергій Жадан. Хоч так, хоч інак — це досвід жаху. І виходу поки не видно. Лише гострий жаль за втраченими можливостями: «Потрібно було уважніше читати книги пророків. Потрібно було оминати пекельні діри».

Костянтин Родик