Коли Любов Голота яскраво дебютувала в поезії книжкою «Народжена в степах», то такий вимогливий читач Павло Загребельний, котрий устигав стежити за всім, що тоді друкувалося, відгукнувся на її адресу не тільки суперлативами, а й обережним застереженням, щоб екзотичний половецький субстрат не став єдиною домінантою в її творчості. Чи не головною «дійовою особою» в Голоти був український степ із усіма його історичними реліктами, атавізмами пам’яті, легендами й нерозгаданими загадками. Все це в поезії Голоти вражало й заворожувало. А Загребельний мав на увазі загрозу того, що незрідка літературні чесноти, законсервувавшись у незмінність, перетворюються на свою протилежність.

Саме цей степ і далі жив у поезії Голоти, але поволі в неї входило й місто — спершу великий індустріальний монстр, у якому впізнавався Дніпропетровськ, а далі оживав у яскравих деталях мегаполіс на ймення Київ.

Приблизно такий шлях пройшла Голота й у своїй прозі. Її дебютний роман «Епізодична пам’ять» — це випалений сонцем степ, високі небеса, гарячі вітровіння і люди, побачені в яскравому сонячному освітленні (такими вони запам’яталися малій героїні) — «солярні люди», тобто сонячні. Такий степ — одна з головних дійових осіб густо заселеного сільською людністю роману. Тут є не тільки непоспішний побутопис у стилі італійського неореалізму. Тут є всі елементи «роману виховання» (дуже багато запитань про те, чому життя таке і як треба жити на світі, ставить до батьків і до себе юна героїня). Є тут і елементи «роману дороги», бо він динамічно спрямований у завтра, до людей великого міста, до всіх тих одіссей, на яку роковано героїню в її дорослі літа. Воднораз це й «роман підсумків» — героїня добре розуміє і відчуває, що скінчилося не тільки життя батьків та всіх тих людей, які були обличчям її дитинства й отроцтва. Давно настала пора підсумувати їй усе, що і як склалося з нею. Прийшли дні чесного самозвіту, коли виразно бачиться, що життя — навіть за всіх позірних здобутків — склалося за іншим, ніж планувалося, сценарієм, що на нього вирішальним чином вплинули ті обставини, які в юних веселих днях навіть не уявлялися.

В «Епізодичній пам’яті» маса соціальних реалій і густа психологічна деталізація понад півстолітньої давнини — час, котрий давно вже став історією. Наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих суспільство намагалося вхопити втомленими легенями свіжий подув надій на позитивні зміни. Далі роман розпросторюється в часі й географії аж до кінця століття, коли героїня робить гірке відкриття того сокровенного змісту її життя, котрий у неї ніхто не годен відняти й не здатний перекреслити. Мовлячи словами Лесі Українки, героїня має в серці те, що не вмирає.

Окрім роману, до книжки увійшла повість в новелах «Там, де ніколи» та низка оповідань. У цих творах химерно переплелися різні часові пласти, а місцини, в яких відбуваються події, змінюються, мов у калейдоскопі: загублені в глибині степів села, містечка-гібриди, бо в них одні можуть побачити безпретензійне село, а інші, вказавши на газифікованість та «зручності» в домі, — місто, а також великі сучасні міста, поміж яких найчастіше пізнається Київ. В описах степових сіл подекуди зблисне отой «половецький субстрат», про який говорив Загребельний. Там — своєрідне перехрещення часів. Далека часова далина, тільки туманно уявлювана місцевим людом із давніх переказів, і майже календарно точні наші дні (їх легко пізнати з відлуння міських подій, про котрі в самотніх вечірніх хатах повідомляє телевізор); полишені доживати віку літні батьки наодинці з недугами і віддалені від них своїми клопотами, розкидані в містах діти, що вже мають своїх дітей.

Життя у прозі Голоти найчастіше обертається до читача болісними й не надто приємними гримасами, а в її сюжетах — жодного натяку на якісь мажорні нотки. Часто її персонажі — ті, кого соціологи називають маргіналами, аутсайдерами, нереалізованими особистостями. Її жодного мірою не цікавлять ті, хто, осідлавши коня успіху, галопує до мети, незрідка витоптуючи тих неповоротких, хто потрапляє під копита. Вона не боїться бути старомодною чи сентиментальною, коли йдеться про такі речі, як совість, милосердя, добродійність. Вона ніде не декларує їх важливості для роду людського, однак із логіки вчинків її героїв і сюжетних поворотів у творах напрошується такий висновок: якщо Земля ще не зійшла зі своєї орбіти, то це тому, що на ній не зникли ці важливі для моральної природи людини речі.

Характерна особливість: у Голоти в центрі чи не всіх сюжетів — жінки. Це не ті, хто перебуває на гребені успіху. А ті, які живуть трудним життям, які обтяжені всякими моральними чи родинними обов’язками, що вимагає великого напруження душі і подеколи альтруїстичної самопожертви. У них почасти особливо покручені долі, здебільшого таке особисте життя, про яке кажуть, що воно не склалося і, здається, вже не складеться. Попереду в багатьох — самотня старість, можливо, й відчуття своєї непотрібності, ба навіть безглуздості життя. Та все ж Голота полишає своїм героїням несмілі надії на якийсь просвіток. Окремі сюжети з циклу оповідань («День непарних шовкопрядів», «Перепливти Лету», «Троянда абракадабра», «Каліровка»), окрім похмурих сторін життя, несуть у собі і лагідне світло, що його дає людині спалах надії. І в цьому контексті не так остаточно безнадійно звучать інші сюжети, де йдеться про екзистенційну самотність і ті цейтнотні ситуації, котрі здеморалізовують людину, засліплюють їй погляд пеленою безнадії.

І все ж у цьому суворому колориті то там, то там спалахують курйозні ситуації, неадекватно кумедні реакції персонажів на різні події та обставини, і тоді Голотине повістування злагіднює гумор. Виникає приблизно така картина, мовби розрівнюється і вимолоджується густо зморщене й перекривлене гримасою розчарування людське обличчя. І тоді в Голотиній оповіді прорізаються нові обертони, ще виразнішою стає її яскрава стилістика. Голота демонструє, що вона легко володіє різними регістрами й техніками прозового повістування. Драматичне подекуди сусідує з комічним. Як воно і є в реальності.

Той, хто читав Голотину прозу (та й ранню поезію теж), не міг не зауважити, як часто звертається вона до образів саме літніх жінок, чиї життя вже йдуть до свого неминучого фіналу. Письменниця наголошує: ось відходить з арени покоління зовсім іншого соціального досвіду й дуже важкої історичної долі. Воно могло б багато нам розповісти про всі свої уроки, застерегти нас не повторювати їхніх помилок, але, як це завжди буває в житті, не встигає того зробити. Та молоді й не дуже налаштовані на ту хвилю, бо молоді з усіх сил рвуться вперед і прагнуть перевернути світ. Так бути не повинно. Але авторка не має ілюзій: так було, так і є, на жаль, так і буде. Голота не наголошує на цьому — читач сам із гіркотою робить такий висновок.

Дмитро Дроздовський пише, що Голота — це письменниця «поза форматом». Вона ні організаційно, ні творчо не приналежна до жодного літературного угрупування, вона не взорується на жодну популярну сьогодні творчу тенденцію. Здається «формат» для неї — вона сама. Спостережлива, як Григір Тютюнник, пам’ятлива на звуки, кольори, запахи, як Євген Гуцало, вигадлива на всякі фантасмагорії, як Василь Земляк, вона умудрилася зберегти суто свою творчу самобутність, переплавила все те в органічно свою стильову манеру і свої сюжети. Сюжети, котрі можуть, окрім усіх інших, особливо зацікавити соціологів та філософів. Бо в них — не тільки обличчя, долі й пристрасті часу. В них — те, що дає ключ до розуміння найскладніших суспільних процесів у суто індивідуальному сприйнятті. Її персонажі — не середньостатистичні індивіди, не безлика пересіч. За кожним по-іншому побачений і зрозумітий (незрозумілий) світ.

Михайло Слабошпицький