Ушосте він пройшов у Чернівцях 3–6 вересня.

— Годину тому дізнався, що нині в Берліні відбулася важлива книжкова презентація. Прем´єра книжки Миколи Азарова "Україна. Історія одного державного перевороту" німецькою, — розповідає 4 вересня на дискусії "Культура на тлі війни та війна на тлі культури" письменник Юрій Андрухович, 55 років. В Австрійській бібліотеці задуха від кількості слухачів. — Ніколи не знав про існування того видавництва. Думав, його створили заради книжки Азарова, Але зайшов на їхній сайт. Вони багато чого видали. Переважно детективи й наукова фантастика. Микола Азаров має всі шанси стати автором бестселера. Масовий читач у Німеччині про події в Україні дізнаватиметься саме за його книжкою.

— А чи культура взагалі може запобігти війні? Іноді можна почути звинувачення на адресу митців: "Що ж ви таке робили, писали, а не відвернули війну?" — запитує чернівецький літературознавець Олександр Бойченко, 44 роки. Він веде дискусію.

— Культура безпорадна, беззахисна, не може зупинити війну і запобігти їй. Вона не встигає за життям, йде на два кроки позаду. Нагадує дитину, яка біжить за батьками, намагаючись потрапити в їхню ходу, — відповідає харківський письменник Сергій Жадан, 41 рік. — Але це нічого не значить. Письменники все одно повинні писати. Якщо вони не говоритимуть про війну, то це робитиме Азаров.

— Культура как может работает, чтобы отсрочить следующую войну. Особенно заметно это по усилиям писателей после Первой и Второй мировой, — додає російська поетесаОлена Фанайлова, 52 роки. Працює журналістом у Москві на "Радіо Свобода". Торік з України до Росії Фанайлова завезла документ з чорно-червоною символікою "Правого сектора". Це була довідка, що режисер Олег Сенцов не має жодного стосунку до організації і ніхто з "Правого сектора" з ним не знайомий. Документ попросили адвокати українського режисера, якому приписують тероризм.

6 вересня в напівзруйнованій каплиці старого єврейського цвинтаря в Чернівцях виступають поети. Під високим куполом на стіні написана молитва. Кінцівка її обірвана, бо обсипалась штукатурка. Навколо каплиці похилені кам´яні пам´ятники на занедбаних і порослих бур´янами могилах. Холодно, йде відлуння.

— У похованих тут городян не залишилося нащадків у місті. У тих, хто живе в місті, на заміському кладовищі немає предків. Відбулася ротація, як кажуть чиновники. Або маленька гуманітарна катастрофа, як сказав би я, — виступає одеський поет Борис Херсонський, 64 роки.

Він народився в Чернівцях. Українською говорить із незначним акцентом. Вирішив розмовляти нею щодня. З минулого фестивалю значно удосконалив мову.

— Останнім виступав чоловік і прочитав єврейський реквієм "кадиш". Йому аплодували, наче він читав поезію. Не можемо відрізнити вірш від молитви. Це були перші вірші. Усі псалми — це біблейська поезія. Зруйнована каплиця — це теж символічно. Відновити її — значить збрехати, одягти маску на обличчя. Треба залишити, як вона є, — виходить на порослий травою поріг Херсонський. — Може, на цьому цвинтарі є могила прабабки і прадіда. Бо вже дід і бабка переїхали до Одеси й були поховані там. Уперше до Чернівців після дуже довгої перерви я приїхав чотири роки тому. Після 1970-го, коли дід і баба перебралися до Одеси, не був тут. Місто хоч і не повністю, але впорядкували. В одному вірші писав, що йдеш фарбованою гарною вулицею, а звернеш убік — і побачиш таку ж розруху, як 40 років тому. Люди змінилися. У Чернівцях близько третини населення були євреї. Залишилось мало, вони досі виїжджають. В Одесі зараз 30 тисяч євреїв, а до еміграції було 300 тисяч. Але тоді вони не бажали бути євреями, не вчили ідиш чи іврит, цілковито належали російській культурі. Багато хто прийняв християнство. Але в паспортах було написано, що ми — євреї. Усі радянські обмеження на нас поширювалися.

Після читань починається дощ. Учасників фестивалю везуть автобусом до головної синагоги Чернівців на наступний виступ. Вірші івритом читає ізраїльський поет Йонатан Берґ, 34 роки. Один — про повернення до рідного селища. Зараз воно — у зоні арабо-ізраїльського конфлікту.

— Моє поселення називається Псагот. Розташоване на високому горбі, якраз над палестинським містом Раммала — столицею їхньої автономії. Між ними 35–50 метрів. Я міг бачити, як діти гралися в Раммалі, а вони — мене, — розповідає після читань у порожній залі.

Три роки тому Йонатан приїздив з родиною до Одеси — рідного міста батька.

— Найгірша річ, що може статися з Україною — люди звикнуть до конфлікту. Як до неба, землі чи їжі. Війна буде чимось постійним, як життя. Ніби це нормально. Маєте постійно повторювати, що це — ненормально. Що війни не повинно бути. Бо в моїй країні за майже 70 років конфлікту ми звикли до нього. Може, він тому і триває. Бо коли звикаємо, то не думаємо, як його розв´язати. Багато ізраїльтян вважають, що з нього немає виходу. І що ніколи не буде миру й надії. А коли не надіятися, змін не буде. Мусите боротися з цим. І тут повинна діяти культура: повторювати, що це — ненормально. Поети, художники, музиканти мають постійно говорити: війна — це не те, яким має бути наше життя.

4 рази гучно заграли мобільні телефони слухачів у залі Чернівецької філармонії під час концерту "Музика поезії". Тут півтори години виконували твори київського композитора Валентина Сильвестрова — на вірші українських та російських класиків

Ольга БОГАЧЕВСЬКА, Олена ПАВЛОВА