За Артемівськом Саша, водій, зупиняє мікроавтобус, дістає автомат, одягає "розгрузку", розпихує салоном ножі. О, - підсміююсь – на когось чекаєш? Саша натомість не жартує, ставиться до всього надзвичайно серйозно, розповідає про диверсантів, про шпигунів. Щойно ми проскочили перехрестя, де мали зустрітися з танкістами, яким веземо харчі, тепер ось стоїмо в якихось кущах, десь поруч Попасна, на обрії височать труби, височать, але не димлять, не подають жодних ознак життя. Ознак життя тут узагалі немає – жодної живої душі, жодної автівки, лише зелень підступає впритул до шосейки, черкаючи боки бусика. Зідзвонюємось зі своїми, намагаємось пояснити де ми. Але як тут поясниш – ми десь тут, між зелені й степів, навколо нікого, лише тиша, спокій і сонце, і кінець серпня, і це терпке гіркувате повітря, наповнене пилом і димом, прогріте сонцем, провіяне вітром із Азова, настояне на листі, важке серпневе повітря, яке свідчить про неминуче наближення осені, якому можеш опиратися, можеш не опиратися – все одно буде, як має бути. Ну, такий ліричний відступ. Зідзвонюємось ще раз, розвертаємось, їдемо назад.

Село порожнє, місцевого населення майже не лишилось. Ті, що лишились – тримаються за військових. Останні дві ночі були обстріли. Сепаратисти б´ють саме з того боку, де височать труби. Військові ставляться до обстрілів спокійно, хоча, - говорить, посміюючись, комбат, - я вночі не сплю, заважає. Говорить, ніби людина з села, що приїхала до родичів у місто, і не може заснути від нічних трамваїв.

Танки стоять між винограду, брудні, запилені й теплі, як тварини. Всередині пахнуть мастилом. Моторошно пахнуть. Запах заліза й палива змішується з запахом яблук і трави. Розмірений побут – ніхто нікуди не поспішає, всі знають своє місце. Всі готові до погіршення ситуації. Військових відводять – перемир´я.
Так-так, перемир´я, - говорить начальник артилеристів, у яких зупиняємось надвечір. Ну здорово ж, - кажу йому, - перемир´я, спокій, не стріляєте. Угу, - не погоджується він, - але щовечора бачиш у новинах кількість загиблих, і не розумієш – що я тут роблю, в третій лінії оборони. Ми маємо бути там, маємо допомагати своїм.

Наступного ранку приїздимо до районної лікарні, говоримо з головним лікарем. Вивантажуємо харчі. Лікар до військових звик – ті підтримують лікарню від початку. Добровольці допомагали з харчами цілий рік, тепер вийшли з міста, годувати хворих немає чим. Нам щоденно, - пояснює лікар, - на одного хворого держава виділяє півтори гривні. Півтори, - повторює він, - півтори. На одного хворого. А сепаратистів траплялося лікувати? – питаю. Траплялося, - відповідає він. – Добровольці взяли снайпера, привезли сюди. Лікували, рана важка була, боялись, що доведеться ампутувати ногу. Той боявся, говорив, що ми його заріжемо. Зрештою, його виміняли. Потім, - говорить лікар, - бачив його інтерв´ю на якомусь російському каналі. Розповідав, як погано з ним тут поводились. Слава богу, ногу не ампутували, - додає.

Свіжі ранки, прохолодні вечори, дими з городів, військові, які вже звикли до місцевих краєвидів, місцеві, які теж устигли до всього звикнути. Другий рік війни, другий рік дивних обставин і трагічних історій, другий рік випробувань і розчарувань, другий рік співіснування військової та сільськогосподарської техніки. Всіх цікавить, коли це закінчиться, всім хочеться, аби все це закінчилося якомога скоріше. Стільки облич, які намагаються бодай чимось допомогти, бодай щось зробити, стільки історій, за якими стоїть біль і відчай, стільки потреби в підтримці та розумінні, стільки надії на те, що все буде добре. Головне – триматися разом, головне – робити те, що можеш робити. Серпень змінюється вереснем, осінь проступає крізь розлами в повітрі. Все йде своєю чергою, час – найкращий лікар: він не підіймає мертвих, проте дає надію живим. А надії сьогодні, можливо, бракує найбільше.

На останньому посту міліція пробує причепитися до холодної зброї в салоні. Дозволи їх не задовольняють. Зрештою, беруть жменю цукерок, бажають гарної дороги. Тримаємося разом, робимо те, що можемо робити.