Григорій Гусейнов не вміє повторюватися в книжках. У кожному новому творі він утікає від способів організації матеріалу, прийомів ведення прозового повістування й інтанації попереднього твору. Прикметна особливість Гусейнова — аскетична оголеність письма, нехіть до всяких літературних ефектів. У нього не знайдемо метафоричних хащів, педалювання емоцій чи бодай якогось натяку на перечуленість. Це, сказати б, еталонно автологічне письмо, де все, як правило, називається своїми іменами. В українській прозі це не дуже поширено — майже всі прагнуть писати на поетичному чи патетичному регістрі, що спричиняє зоднаковіння творчих манер авторів. Отакий стильовий перекос, здається, завжди був у нашій прозі. І тим помітнішим стає в ній той, хто йде не в фарватері цієї традиції.

«Одіссея Шкіпера та Чугайстра» одержала в автора незвичну жанрову дефініцію — «окупаційний роман». Гадаю, що акцентуванням саме на окупаційності автор принципово відмежовується від усієї тієї писанини про війну й життя під німецькою окупацією, котра є в нашій літературі. Хіба що за винятком «Мертвої зони» Євгена Гуцала й «Потерчат» Володимира Рутківського, все там — на один копил: героїчна боротьба з загарбниками, нескорені підпільники, підірвані поїзди, розклеєні листівки...

Так, і це було в ту війну. Але — не тільки це. І не аж так тотально, як це подає наша література, схильна до пропагандистських міфів. Нам ніби якось аж ніяково зізнатися, що в окупації люди вирощували хліб, білили хати, закохувалися, справляли весілля, народжували дітей: одне слово, жили так, як жили і в мирний час. І війна йшла повз них, мовби геть стороною, загалом не аж так упливаючи на триб їхнього життя. Подобається це комусь сьогодні чи не подобається, але здебільшого було саме так. Не всі ставали героями, і зовсім не горіла земля під ногами в окупанта. А сюжети про підпільно-партизанський масовий рух неймовірно гіперболізовані. Нині вже оприлюднено документальні дані, де все те виглядає в тисячі разів скромніше. Не було аж ніякого масового спротиву замученої режимом, голодомором, колгоспами і репресіями української людності. Було елементарне бажання жити, достосовуючись до нових умов.

Власне окупаційний акцент «Одіссеї...» не притлумлює в ній характерних моментів «роману виховання». Юнаки степового містечка, не обтяжені високими імперативами та якимись філоософськими проблемами, живучи в скромних оселях, а то й у землянках побіля скромної річки, голосно названої Дунай (ще один Дунай!), без особливого жалю оглядаються в радянське вчора — нічого неймовірного, дорогого для них там не було. Як і немає нічого сьогодні, в час окупації. Хіба що дорога родина їхня чиста, безкорислива, як це бувало лише в юності, дружба. Для них щонайголовніше на світі — те, що відбувається в їхньому колі, а все решта — геть другорядне. Як їм здається, життя після приходу німців мовби зовсім зупинилося. Не випадкова в цьому сенсі така фраза в романі: «Завтра — це лише інша назва сьогодні».

Людність не виявляє належного патріотизму. Коли старших чоловіків починають викликати до військкомату, щоб відправити на фронт — багато з них утікає на села, щоб заховатися там від мобілізації. Безладно відступають радянські війська. Люди розграбовують магазини, сваряться, чубляться, коли не вдається щось чуже прихопити. І ось перша зустріч із німцями. Зовсім не така, як те зображувала радянська література. «Шкіпер сказав офіцерові кілька фраз англійською, і той його розумів. І, помітивши це, натовп почав гукати Шкіперові: «Скажи, що ми їх чекали! Синочку, розкажи, як ми за Сталіна натерпілися!» Наперед пропхався чоловік без ноги: «Я втратив ногу в Сибіру, в таборі, передай їм це!» Його відштовхував інший: «Мені в колгоспі наказали повиймати запчастини в тракторів і їх понищити чи викинути в ставок, але я цього не зробив. Переклади, хлопче!»

Охоче здаються в полон перелякані червоноармійці, що охороняли міст. Німці забирають їхні гвинтівки, розбивають їх об стовпи, а полонених проганяють додому, «до матки». Перше враження: окупанти зовсім не страшні. Однак наступного дня хтось звідкись по німцях стрельнув. Вони одразу взяли заручників та оголосили: якщо той, хто стріляв, не прийде з повинною, заручників буде розстріляно. Ніхто, звичайно, не зголосився — і заручників розстріляли. Такі перші сюжети окупації.

Десь далеко покотився фронт. А тут знову стабілізувалося спокійне буденне життя. Ніхто нікуди ні з чим не поспішав. Здавалося Шкіперові, який відчував себе безпомічним осіннім листком у негоду, що всі ці зміни остаточні, що «віднині й назавжди треба забути про совєти, Сталіна, комсомол, політінформацію...» Димлять у містечку німецькі польові кухні, бігають хлопці до агрономічної школи, йдуть вистави в тамтешньому театрі імені Котляревського, функціонує «Просвіта», прислухається до свого серця, враженого стрілою амура Шкіпер, виголошує свої сакраментальні сентенції Сьома. Виникає навіть ілюзія рівноваги окупаційного життя та позитивних перспектив на завтра — Шкіперів батько говорить, що є реальні шанси на Українську державу. Але в один день усе раптово зрушується з місця. Розстріли євреїв. Жорстокість поліцаїв та фольксдойчів. Облави на молодь, яку відправляють на примусові роботи в Німеччину. Знущання з військополонених. Одне слово — другий бік медалі під назвою «окупація». А поряд із цим     — усякі курйозні ситуації, на які завжди багате життя (скажімо, самогонна епопея в німецькому шпиталі), тобто абсолютно непромовисті й невизначні події, що з них в основному й складається наше земне існування.

Та ось настають дні, коли Шкіперова родина й тисячі таких, як вони, мають кинути рідні оселі й виїздити на Захід — наступають радянські війська, і люди втікають, щоб не опинитися знову в радянському «раю». Жодної патетики, з абсолютно буденними інтонаціями оповідається і про це рішення, і про від’їзд. Усе це, як і раніше, — в стилістиці неореалізму і мовби з віддалі спогаду.

Поминуть десятиліття. І ось одного дня в будинку на вулиці Індіан Ровд у Торонто обізветься телефон. Слухавку зніме постарілий Шкіпер, який почує з далекої далечини, мовби з глибини минулого, Сьомчин голос: «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є, а лента набої постійно подає...» І Шкіпер одразу ж підхопить: «Ах, лента за лентою — набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай!»

Тоді, в степовому містечку, друзі заприсяглися: хоч би куди розкидало їх вітрами історії, шукати — і неодмінно знайти! — один одного. Й ось фінал усіх тих подій, котрим починається роман. Сьомка з відстані чи не сімдесяти літ і чи не десяти тисяч кілометрів дружньо шпетить вайлуватого Шкіпера. Обоє поводяться так, мовби вони розлучилися тільки вчора.

А далі роман — суцільна ретроспекція.

Є в «Шкіпері» ще дві характерні прикмети. У ньому тотально панує особлива аура степу. Там багато високих небес і сонця. Там гаряче повітря й курні шляхи. Далекі обрії і захмелені від спеки, заповільні степовики. Там усе — за незначними винятками — дихає непоквапливістю й нехапливістю. Це трохи інша, ніж Наддніпрянщина, Слобожанщина, Волинь чи Галичина, Україна.

Друга прикмета «Шкіпера» — справедливі в діях фантастичні істоти жовтобрюхи, які втручаються в хід подій, караючи зло й лишаючись на периферії сюжету. Жовтобрюхи в Гусейнова — також уособлення степу, його містична сила.

Цей роман видається по-своєму етапним для Григорія Гусейнова, бо він вивів автора на нові стильові обертони. Зрозуміло, Гусейнов періоду «Господних зерен» лишився в минулому часі. Сьогоднішній Гусейнов більше, ніж історичним і культурологічним матеріалом (хоч і в цьому творі є цікаві ретиради такого характеру), зацікавлений передовсім винайденням нових формальних прийомів ведення прозового повістування, його оригінальною оркестрацією.

Далеко від війни, однак таки в неї під ногами, живуть Гусейнові герої. Вони відчувають: усе це для них безслідно також не минеться. Їх також поранить війна. І ті рани в собі вони понесуть через усі мирні роки, оглядаючись пам’яттю сюди, в окупацію українського степу. І тут — найголовніший екзистенційний нерв цього несподіваного роману.

Михайло Слабошпицький