Очевидно, що роман «У місячному сяйві» є першим твоїм романом. Чи написавши його ти відчула себе причетною до когорти письменників?

«У місячному сяйві» не є моїм першим дописаним романом, це швидше перший роман, який я вирішила опублікувати. За стилістикою він дещо відрізняється від більшості написаного мною, він значно жіночніший, бо ж мій основний літературний стиль брутальніший. Та саме підготовка його до друку примусила мене відчути себе письменницею. До цього я давала читати роман знайомим, які захоплюються літературою. Вважаю, що на кожного письменника є свій читач.

Взявши до рук твою книгу і побажавши знайти інформацію про автора в Інтернеті, читач буде розчарований, адже твоє біографії не знайде. Чому так склалося? Може трішки розкажеш про себе?

В плані інформаційної політики я трохи параноїк, і не люблю розповідати своє особисте життя чи відповідати на особисті питання в Інтернеті, оскільки знаю, що в майбутньому це може завдати клопоту. Я зареєстрована і на Facebook, і Twitter, але під «ніком», використовуючи соцмережі як чудове середовище для моніторингу настроїв у суспільстві і не лише в Україні, але й поза її межами. Я добре знаю англійську мову і тому можу «подорожувати» закордонними форумами і спілкуватися з іноземцями. Якщо ж хтось з читачів матиме якісь питання до мене особисто, то я завжди відкрита до приватного листування. Насправді, я дуже люблю спілкуватися, хоча в реальності веду досить відособлений спосіб життя. Ну, а так, нічого цікавого в моїй біографії нема, маю батьків і двох молодших сестер. Після школи, разом з сестрою вступила до професійного ліцею, викладачі якого певною мірою відіграли роль на моєму становленні. Потім була Академія культури, яка поставила крапку в моїх пошуках себе. Звісно, як і всі люди я маю працювати, бо поки що, література не здатна мене прогодувати.

Роман поданий як містичний. У чому саме для тебе полягає його містика, і що саме приховується за її ширмою в романі?

Загалом – так, роман містичний, адже ігрища надприродних сил довкола людей це щось, поза нашого сприйняття, є безліч теорій про те, як саме демони бавляться з людьми і розбещують їх, я ж лише подала свою версію. Саме процеси, які відбуваються поза межами людського сприйняття, є для мене містикою, те, що люди перестали відчувати багато поколінь тому, коли втратили зв’язок із світом духів. На мою думку, в цьому є певна іронія, люди перестають вірити в надприродне, і тим самим стають ще більш вразливими до його темних виявів, адже, якщо ти не попереджений – то і не озброєний.

Та містика це лише частина історії роману. Найстрашніше те, що зло в ньому втілюють не так демони, як саме люди. Надприродні сили не можуть примусити людину до чогось, вони можуть лиш «надихнути», а решта, то є фантазія здичавілих людей, схильних до вчинків, які виходять далеко за межі людяності. Жахи, на які здатні люди, не можна назвати «звірствами», бо те, що вони коять, в царстві звірів не існує.

Упродовж розгортання сюжетної лінії ми зустрічаємось з демонічними силами. Наскільки реальною ти вважаєш їх присутність в нашому повсякденному житті?

Для мене демонічні, чи-то містичні прояви такі ж реальні, як земля, по якій ми ходимо. Вони всюди, вони біля людей, предметів, вони в усьому живому, що оточує нас. І кожна людина так чи інакше стикалася з чимось незрозумілим в своєму житті, а, щоб не надто заморочуватися, вигадувала якісь раціональні відмовки… Зізнаюся, колись я теж належала до тих раціоналістів, я могла пояснити будь-яке явище з боку логіки, та коли довкола почали відбуватися «масові містичні дійства» моя логіка реально «зависла», і довелося розглянути життя з іншого боку.

Не тільки головна героїня роману Зоя, а й демон Деметр – здатний до саморефлексій та переоцінки власної позиції. Наскільки важливою є така переоцінка в житті?

Переоцінка цінностей є переломним етапом в житті кожної людини. Так, зміна власного світогляду може бути до божевілля болісною, та якщо, попри власні упередження, людина усвідомлює потребу в цьому, бачачи, що тільки так можна зрозуміти і змінити своє життя на краще, вона повинна приймати ці зміни в собі. Оцінюючи себе і своє оточення, ми розвиваємося, мудрішаємо, ростемо.

Складається враження, що тобі не вдалося до кінця сформувати логічну ієрархію описаної демонології. Це такий задум і в наступних твоїх романах вона буде розкрита повніше? Чи навпаки, читач сам повинен відповісти на власні запитання?

Мені здається, що саме розкриття питання ієрархії в моєму романі є досить буквальне, хоча, можливо, щоб зрозуміти його, треба більше поринути в містицизм, який я не надто розкрила… Та в даному випадкові, я не ставила це на меті. В мене є деяка «замальовка» з більш детальним розкриттям містичного простору, ієрархії від найдрібнішого духа до божественних виявів, і їхньої ролі в житті людей. В тій історії все максимально розкрито, але то вже геть інший формат, інша міфологія. А загалом, я вважаю, що кожна людина повинна прагнути дізнаватися більше, виходити за межі сприйняття, встановлені родиною чи країною, і особливо це стосується духовності, бо саме вона визначає нашу суть, наші прагнення і вчинки. А зі знаннями прийде й розуміння.

Кого ти бачиш своїм потенційним читачем?

Я не вішаю ярликів на людей, і думаю, що моїми читачами можуть бути хто завгодно, єдине що, я б не рекомендувала свою літературу особам молодше шістнадцяти років, через елементи насильства, присутні в ній.

Питання банальне, та наскільки героїня роману схожа на тебе? Що між вами спільного, а в чому відмінність?

Насправді, єдиний персонаж в романі «У місячному сяйві» зрозумілий мені – це Деметр. Як би дико це не виглядало. Так, в романі багато людей, в них різні характери і навіть звички, та за внутрішнім станом і за світосприйняттям мені найближче саме він. Зоя, героїня дуже тендітна, і, навіть сформувавши для себе образ сильної і незалежної жінки, вона все ж лишається дуже вразливою і чутливою дівчиною, що мені не властиво.

Яким ти бачиш майбутнє сучасної української літератури, та чи знаходиш ти в ньому місце для власної творчості?

Я не можу прогнозувати майбутнє української літератури, бо й досі вона впевнено тримається в напрямку «жупанщини», і це сумно. Я вже понад десять років чекаю, коли українські літератори виведуть «тавро» страждальницької української нації, забудуть про теми козацтва та кріпацтва, та вони, окрім того, що не перехворіли цією «хворобою», вони ще й додали тему «УПА», і тепер всі пишуть про це. Блін, та при комунізмі українські письменники намагалися писати популярну літературу українською мовою, а в добу незалежності в нас популяризується російськомовна література, і це зрозуміло, бо україномовні в нас лише підручники і історичні романи про козаків, які ніхто не читає через зашореність сюжетів. Єдині, хто стоять авангардом в сучасній українській літературі, – це поети, за що їм низький уклін. Та, все ж я сподіваюся, що колись в Україні з’явиться популярна україномовна література для широкого загалу, і в нас почнуть писати романи, які стануть модними і за кордоном. Мені ж лишається сподіватися, що в тому потоці і для мене знайдеться місце.

На яке запитання ти не хотіла б відповідати?

Боюсь, ви про це не дізнаєтеся.

Для тебе написання книги – важка праця чи приємний відпочинок?

Звісно, що заняття літературою для мене – це відпочинок, можливість відволіктися від реальності і здійснити подорожі в інші світи.

У процесі роботи над твором ти користуєшся сучасними ґаджетами чи робиш нотатки на папері?

Всі мої твори починалися з нотаток на папері, деякі ще й досі лишаються в рукописному стані. Я люблю писати від руки, мене це відволікає і дозволяє зосередитися на роботі.

Що спонукало тебе ступити на тернисту стежку письменництва, чому ти пишеш?

Про це можна говорити довго і нудно, та я скажу так – я не можу не писати.

На твою думку, на формування твоєї особистості більший вплив зробили близькі тобі люди чи навпаки?

На формування мого світогляду впливало все, та здебільшого я намагалася розвиватися самотужки, постійно задаючи собі питання і шукаючи на них відповіді.

Яких письменників ти рекомендуєш прочитати та в чому їх перевага над іншими?

Ну, якщо я порекомендую Івана Франка, Шекспіра в українському перекладі, чи Олександра Олеся бо, на мою думку, вони геніальні письменники, не факт, що їх будуть читати, тому я утримаюся від коментарів.

Назви п’ятірку свої улюблених романів.

Здебільшого я читаю історичну літературу або класичну. А так, першими, що спадають на думку: Джеймс Хоган «Кодекс творця», Хіроші Сакуразака «Все, що тобі потрібно, це вбивати», Френсіс Скотт Фіцджеральд «Великий Гетсбі», Улас Самчук «Марія». А то все повістями і новелами тішуся, дуже люблю поеми.

Яким є твоє ставлення до сучасних подій в Україні?

Скажу так, ми прийшли до того, що мало статися, адже майже всю історію незалежності українці жили інерційно, без ідеї і самоідентифікації, зрозуміло, що цим користувалися аби тримати «стадо» під контролем. І повинна була статися реальна трагедія, щоб українці «прокинулися» і увімкнули мізки.

Чи вважаєш ти свій роман актуальним в нашому суспільстві в даному історично-часовому перерізі?

Я вважаю, що мій роман актуальний певною мірою, адже в ньому обговорюються проблеми гострі, але такі, про які не прийнято говорити в голос, проте, вони існують. Проблеми слід приймати і вирішувати, а не закривати очі з думкою ніби: «мене це не стосується», «зі мною такого не станеться», або «це щось далеке і нереальне». Те, що відбувається поряд, не може бути далеким, воно як хвиля, рано чи пізно може наздогнати кожного в тій чи іншій мірі.

Борхес передбачав, що майбутнє за короткою формою прози. Чи плануєш ти писати невеликі твори?

За останні кілька років я помітила, що рух відбувається в протилежний бік – стали дуже популярні романи-саги, а не повісті чи новели. Чесно кажучи, я такого не розумію, як можна один сюжетний конфлікт розтягнути на три, чи навіть шість, книг. Ось «Людська комедія» Бальзака мені дуже і дуже до вподоби, тут абсолютно різні, здавалося б не пов’язані один з одним персонажі зрештою перетинаються в тому чи іншому творі або романі, і раптом, як в грецькій трагедії, все стає зрозумілим.

Особисто я люблю повісті, навіть почала роботу над книгою з трьох геть різних історій, зібраних під однією темою, окрім того маю ще кілька повістей, написаних як додатки до основного роману. З короткими творами легко і цікаво працювати, в них ти можеш з душею розповідати одну історію і при цьому не стати нудним, бо не встигнеш.

Як ти гадаєш, в майбутньому знайдеться місце для книги з паперу? Адже сучасний світ заполонили читалки-рідери.

Я завжди любила звичайні книги, їхній запах, фактуру, в той час як моя сестра вважала їх не практичними. Колись, на новий рік їй подарували електронну книгу, про яку вона давно мріяла, і ось нещодавно вона мені каже: «Все ж, я нудьгую за справжніми книгами, так хочу придбати якусь цікаву книгу із паперу, в руках потримати, сторінки погортати… В цьому щось є…». А ось чи наступні покоління будуть любити друковані книги, залежить лише від нинішніх батьків, чи прививатимуть вони ніжність до них. А так, сказати щось з впевненістю не можливо, думаю, навіть в майбутньому будуть люди, які тягнутимуться до пергаменту, це властиво майже на генетичному рівні.

І на останок розкажи читачам, над чим саме ти зараз працюєш та які твої плани на майбутнє.

Взагалі, в мене багато чого написаного лежить в купі, чекаючи свого часу. Звісно, є кілька заготовок, до яких планую повернутися найближчим часом, але вдаватися в подробиці не буду, скажу лише, що основна моя галузь – фантастика, і саме з нею я працюю. А що до планів на майбутнє, дідько його знає, плани є, і я намагаюся якось морально підбадьоритися думками, що я їх здійсню. Головне, пережити кризу в Україні, а там, все налагодиться.

Розпитував Микола Петращук