Ось і маємо. Сергій Жадан нарешті доріс і до свого найповнішого «Вибраного». Його нова книжка«Господь симпатизує аутсайдерам»– найповніше на сьогодні видання віршів. До книжки увійшли«Месопотамія» (2014), «Вогнепальні й ножові» (2012), «Лесбійки» (2009), «Ефіопія» (2009), «Марадонна» (2007), «У.Р.С.Р.» (2004), «Історія культури початку століття» (2003), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Пепсі» (1998), «Цитатник» (1995) і вірші, що не ввійшли до «Цитатника».

Добре, що ця антологія вибраного має зворотну хронологію. Книжка починається «Месопотамією», однією з найсильніших, як на мою думку, збірок Сергія. Перші книжки, звичайно, цікаві для розуміння того, як «одвічний підліток» і блазень дійшов до своєрідної іпостасі якщо не проповідника-Месії, то принаймні мудреця, який знає особливу таємницю. Цікаво, що з-поміж ранніх віршів трапляються досить цікаві «традиційні» вірші, які є свідченням філологічного обдаровання Жадана. Сьогодні ж ми маємо самобутній стиль і іншу стратегію письма, яка зупиняє час, а не витрачає його на марноту чи блазнювання. Проте – на все свій час. Часом потрібно награтися в ніщоту, аби зрозуміти, що таке талант і як із ним варто себе поводити. Жадан, безперечно, має поцілунок від Бога.

Свого часу я віддав «Месопотамії» найвищий бал у рейтингу «Книжка року». Сьогодні, перечитуючи книжку знову, зрозумів внутрішню еволюцію суб’єкта лірики. Жадан весь цей час ішов до себе і нарешті знайшов свою форму, свій погляд на річ, свою речовину для розчинення речі, тобто її словесно-граматичної та метафізичної дематеріалізації. Загалом у світі Жадана багато розчинення і зникнення. “прийде все, що мало прийти, / і зникне все, що колись було, / як мито за явлені їм світи, / за голос із домішками темноти, / за видих у вивільнене тепло” (с. 6-7). Звісно, хтось може дорікнути, що в цих словах є банальність. Але поезія – це не лише слова. У світі Жадана немає порожніх слів, а є енергія, яку він то розганяє, прискорюючи, то сповільню, стишуючи. І так весь час: чергування темряви і світла, забуття і пам’яті. “Світло складається з темряви, / і залежить лише від нас” (с. 45). “І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею… / між темрявою і світлом, між забуттям і любов’ю” (с. 46). Шлях поетичного суб’єкта проходить між цими двома рифами. “росте трава, проймаючи мерців, / росте трава, тримаючи живих” (с. 39). У світі, де пам’ять торкається забуття і де світло складається з темряви, немає смерті, а є лише вічне переродження. У цій останній збірці Жадана, яка видається мені однією з найбільш майстерних у художньому плані, є віртуозність і імпровізація, притаманна джазу. Я вже згадував про особливий “розгін” усередині вірша “Ще нічого немає. Зелена ніч…”, коли внутрішня енергія в точці “І все, що буде з ними тепер…” раптово починає набирати обертів і прискорюватися. Вірші Жадана часом скидаються на міні-композиції, які можна виконувати зі сцени. Вони мають драматизм і особливу метафізичність.

Майже в усіх віршах у збірці «Месопотамія» постають євангелічні образи, трансформовані образи Христа або Марії. В особливий спосіб Христос актуалізується у нашому часі у вірші «Бої без правил – заробіток святих…»: «І Ісусу теж намотують бинти на кулаки, / і виштовхують в коло, ніби у води ріки, / і проти нього стоїть юний вантажник, / і, вітаючись, не подає руки» (с. 9). Ті, хто в цьому світі слухають божевільні розповіді Дядь Саші про Чорноморський флот, поїхали «вартувати втрачений Єрусалим» (с. 12). Часом може здатися, що герої, які живуть у цьому світі, керуються банальною логікою і повторюють те, що відомо усім. Але ж Месопотамія – це територія, де починається людська цивілізація, це один із древніх світів, який дійшов до нас у понівеченому вигляді. А колись цей край мав свої химерні принади.

Жадан повторює «банальні слова», бо вони є істиною. І часом у цьому світі, який пережив тисячі руйнацій, потрібно нагадати про основи, про джерела, про альфа, яка стала омегою. Ось, приміром, один вірш починається так: «Її вітчим був ще тим диваком, / працював у в’єтнамців садівником, / доглядав дерева, які й без нього росли, / на передмісті, за фабрикою, серед імли.» (с. 25). У цьому прикладі сюжетного вірша усі вважають садівника божевільним. «то чому ж він постійно ховається між дерев, у тіні». Останні рядки поезії такі: «віра – лише пісок у підмурівку років, / дерева насправді ніколи не виростуть без садівників» (с. 26). Коло замкнулося логічним парадоксом, який знаходить своє розв’язання в іншій площині. Часом здається, що цей світ може існувати без нас, що хтось також може прекрасно жити без нашої участі, що, отже, ані нас ніхто не потребує, ані ми нікому не потрібні. Проте хтось, хто вигадав цей світ, наділив його пам’яттю і забуттям, а також волею. Герої, якими заселений художній світ Жадана, часто експансивні, готові захищати себе і йти в атаку. І поряд із цим проголошується, що все це було, що кожний бій – це тільки нове перетворення тіла на хліб, а крові – на вино.

Нічого нового під сонцем уже не буде, але не в цьому суть. Потрібно, щоб міф жив, щоб енергія переходила з часу в час, з тіла до тіла, із забуття у пам’ять. Нинішня Біблія має розказуватися інакше, одвічні істини потребують нових слів. А кожний новий переклад – це нова версія, нова можливість і ймовірнсть. Проте лише так і рухається життя – спогадами і можливими зустрічами, підгляданнями в минулому і проектуванням майбутнього. «Я думаю, так Ісус ніс на собі хреста. Я тоді ще подумав – добре йому іти, / знаючи, що робити, не помічаючи пустоти, / пам’ятаючи все, що було, приймаючи все, що є, /… вірячи, що нічого не зміниться, … / підставляючи під драбину щоразу інше плече» (с. 26).

Дмитро Дроздовський