Люблю їжаків. Пам’ятаю, як була маленька, родина їжаків жила в нас під дачним будиночком. Спостерігати за колючими сусідами було однією з найкращих літніх розваг. Окрім неймовірного на той час відкриття, що їжаки набагато більше полюбляють макарони, ніж яблука, найдужче вражала мене їхня родинність. Якщо один знаходив їжу, він лише куштував трошки, наче перевіряючи на їстівність, а потім квапливо тупотів кудись манюсінькими ніжками й приводив із собою всю родину. А як літературні герої їжаки взагалі дивовижні: вони можуть бути й мудрими дідусями, і незграбно-колючими розбишаками, і тендітними лісовими мрійниками… Але майже завжди вони добрі й щирі.

Такий і їжачок із нової книжки Андрія Куркова. Це невеличка казка для малят, дещо повчальна, дещо кумедна, дещо розважальна. Але перше, що помічаєш, коли береш видання в руки, – чудові ілюстрації Тетяни Горюшиної, майстерно виконані олівцями, повні деталей та ніжності. Саме за це я довірила книжечку найулюбленішим рученятам. Доня оцінила казку: носила скрізь і демонструвала всім, де їжачок, де конячка та як треба гладити кошеня. Головний герой напрочуд милий, дещо нагадав відомого «їжачка в тумані». Найголовніша ж його ознака – меланхолійність: аж хочеться пригорнути й таки погладити по маківці.

Книжка розповідає про їжачка, який, побачивши, як ніжно гладять кицю, пса й коника, раптом засумував, бо його за життя ніхто не гладив та навряд чи збирався. До заплаканої тваринки прийшло мишеня й пояснило, що вони з їжаком – тварини дикі, самі по собі, тому їх не гладять. Виходить, що колючки – зовсім не причина. (Якраз і привід пояснити малюкові, що є тварини дикі та свійські). Казочка дуже зворушливо наголошує на цінності дружби, на тому, що коли знаходиш у світі схожу на себе істоту, всі життєві перепони сприймаються легше. Головне, що кінцівка – тепла, затишна, домашня й обіцяє щасливе майбутнє, повне любові.

Автор історії – той самий Андрій Курков, автор «Пікніка на льоду» й чи не найвідоміший сучасний український письменник. Дуже приємно, що останнім часом метри української літератури дедалі охочіше беруться за перо, щоб написати щось тендітно-дитяче.

Якщо говорити про віковий діапазон, то «Чому їжачка ніхто не гладить?» – книжечка для діток від рочку й десь до 4–5. Це класична казка для найменших, де багато картинок та мало тексту. Для дошкільнят її можна використовувати як читанку. Кегль дещо малуватий, проте читабельний.

За оформленням книжка нагадує полароїдні знімки з мандрів їжачка. На кожній сторінці – велика картинка й кілька речень тексту. Зшиток зібраний на пружинку. Таке нестандартне виконання спершу насторожило, проте виявилося доволі практичним: сторінки легко гортати маляті, розгортки теж зручно роздивлятися, врешті, конструкцію майже неможливо зламати.

З часу історії про їжачка у «Видавництві Старого Лева» побачила світ ще одна дитяча книжка Андрія Куркова – «Маленьке левеня і львівська мишка», написана українською мовою (до цього всі його твори писалися російською; «Чому їжачка ніхто не гладить» переклала Ірина Дем’янова). В очікуванні наступних книжок – сумуємо та радіємо разом із їжаком, пам’ятаючи, як важливо почуватися потрібним і підтримувати тих, хто поруч.

 Валерія Бєляєва