Від самого початку сімейної саги Володимира Лиса «Країна гіркої ніжності» дражливий слух сучасного читача ріже на диво архаїчний тип оповіді. З іншого боку, якщо заявлена присутність «української історії», на тлі якої вона відбувається, то як іще розказати про минулі роки нашого з вами існування? В якому, згадаймо, що було більш-менш конструктивного, крім соцреалізму? Правильно, вміння застосовувати його в різноманітних художніх практиках.

Тож гріх не залучити надбання попередньої епохи, якщо йдеться про типову сімейну ситуацію, що наче вимандрувала з монументальних полотен соцреалістичної минувшини, де несподівану бабусю, яка з’явилася на очі мами з дочкою, звати Даздраперма. «Що скорочено означає російською — Да здравствуєт пєрвоє мая», — пояснює гостя. І далі вже можна бути певним, що магія імені потягне за собою густий ситуативний флер разом із типовими сценами того кондового радянського часу, коли дівчат поголовно називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. І подальшу невблаганність сюжету заповідатиме вже сам характер сурогатних героїв. «Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, — додала мама. — Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою».

І те, що надалі нас чекає історія невідповідності української радянської давнини її «сучасному» сурогатові стосунків, вже можна не сумніватися. Поведінка заскоченої зненацька столичної онуки з новприбулою героїнею соціалістичних буднів (а насправді лікаркою повстанців!) заповідає наперед будь-яку модель майбутнього спілкування і заодно перипетій сюжету. «У мене нема бабусі, моя мама сирота», — наче в комп’ютерній грі, сновигають у голові онуки варіанти можливого розвитку подій. — Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там...» Адже так само, як кохання, котре нікуди не зникає, а змінюються лише партнери, незмінним в українській культурі-шабатурі залишається тема вічного безбатьківства, і татко в чергової жертви родинної міфології кінематографічного зразка виявляється вже не льотчиком-нальотчиком, як у «Джентльменах удачі», а, скажімо, героєм Афганської війни, як у байках мами Віки, якими все життя годувала свою доньку героїня «Країни гіркої ніжності».

У такий спосіб у романі закручено сюжет довкола суцільної — ні, не брехні, а справжньої міфології, в якій стримлять полум’яні віхи нашої історії у вигляді чи то героїчного досвіду бабусі, яка, пройшовши пекло дитбудинку 1930-х, опинилась у вирі повстанської боротьби на Волині, а чи нещодавнього Євромайдану, який разом із коханням (наче у фільмі «Помаранчева любов» Алана Бадоєва) увірвався в життя її онуки. Не кажучи про сувору правду про батька родини, кримінального авторитета з підозріло знайомим як на сучасну літературну класику іменем Едик. У ньому, наче в нещодавній нашій історії, зійшлися дві стихії, які полонили не тільки душу його майбутньої дружини, а й серце більшості «регіональних» романтиків сьогодення, у чому проявилася сюжетна прозірливість автора роману. «Загадковість Едика — пояснювала його героїня замолоду, — як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею — притягувала і манила».

Утім, усе це трапилося з нами згодом, а поки що у романі йдеться про іншу романтику буднів. «Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали Президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія — вони прийшли на зміну депресії».

А знаєте, як насправді завершуються такі невеселі історії? При цьому слід віддати належне автору «Країни гіркої ніжності», який наприкінці оповіді несподівано порушує канони соцреалізму з його міфами про «справжню людину» та її «героїчне життя» на благо Вітчизни. Зазвичай, навіть вислухавши мамину правду про те, що батько-герой, як брехали роками, не загинув при запуску космічного корабля чи ще якого ядерного комплексу, а повернувся, тварюка така, через стільки років у їхнє життя, задурена дочка все одно радіє. Адже що це, зрештою, означає? «Ура, татко не розбився!» — і ані сльозинкою більше. Заради цього, повірте, варто зайвий раз пережити подібне, прочитавши роман Володимира Лиса, в якому все стає на свої місця. Хоча б у житті його героїв.

Ігор Бондар-Терещенко