Книжка «Двоє добродіїв із Брюсселя» Еріка-Емманюеля Шмітта, що не так давно з’явилася в українському перекладі Івана Рябчія, – про людину. Людину, яка кохає, яка ненавидить, яка боїться, яка альтруїстично допомагає іншим, яка живе й помирає в любові. У двох повістях («Двоє добродіїв із Брюсселя»,  «Босерон») і трьох новелах («Любовний трикутник», «Серце, присипане попелом», «Примарне дитя») закарбована уся картина нинішнього життя.

У сучасній літературі такої любові письменника до об’єкту зображення побачиш не часто. Мені спадає на думку фільм «Дикі оповідки» («Relatos salvajes»), у якому в мозаїчний спосіб показано абсурдність світу, породженого людською «багатовимірністю»: люди потрапляють у нестандартні, по суті, експериментальні ситуації, які завершуються бажанням героїв убити одне одного. Шмітт також створює своєрідний колаж сучасної європейської душі й часом будує це так, що бажання вбити виникає в на перший погляд «нормальній» і добрій людині. Проте Шмітту важить не це. Він не розвиває цієї лінії, яка в його художньому світі показує, що людина – це далеко не щось безхмарне. У людині живе тваринна жорстокість, прагнення помститися, скоїти злочин. І це бажання може з’явитися нізвідки, коли людина, потрапляючи в межову ситуацію, робить неправильне припущення («Серце, присипане попелом»). Проте герої Шмітта мають силу зупинитися.

Письменник показує читачеві, що начебто «правильна», добропорядна, усміхнена й радісна людина може бути найжорстокішим створінням. Люди завдають одне одному чимало болю. Але в нас є можливість натиснути на якусь внутрішню кнопку, щоби зупинитися. Справді ренесансна постановка питання: людині завжди даровано вибір. У цьому – її іманентна свобода, яка може призвести або до величезної біди, або до порятунку душі. Йдучи на помсту («Босерон»), готуючи убивство («Серце, присипане попелом»), ми у такий спосіб примножуємо Зло. Зла у світі багато, але чи може бодай один зупинитися й розірвати собою цей ланцюг?

Доброта виникає у цьому світі так само нізвідки, як і зло. Проте ця спонтанна доброта, альтруїзм, милосердя, розуміння доповнюють планетарну мізантропію, постаючи щитом проти цинізму й ницості духу. Хто розуміє світ, хто здатний не озлобитися, хто зупиняє людину в потрібну мить? Шмітт пропонує досить цікаві відповіді.

Так, для героя повісті «Босерон» цим Богом, який наділяє людське серце світлом любові, виявляється пес Аргос із породи босеронів, який повертає людину до людського. «Навіть зголоднівши, Аргос чекав, поки я намащу маслом свій хліб. Людина вже пожадливо кинулася б, а він довірливо терпів, знаючи, що я вділю шмат і йому… Якщо людина вірить у Бога, то собаки наївно вірять у людей. Тож, відчуваючи довірливий погляд Аргоса, я поволі повертав собі людські риси»  (С. 81-82).

У ключовій повісті, яка дала назву збірці, – «Двоє добродіїв із Брюсселя» – таким джерелом добра на землі постає подружжя ґеїв, які, відкинуті людьми, мораллю, законом, таки уклали шлюб перед Богом. Вони повінчалися у церкві під час шлюбу інших – «нормального» чоловіка й «нормальної» жінки. Проте життя останніх перетворилося на пекло, а Жан і Лоран пронесли любов одне до одного протягом життя, даруючи її іншим, геть незнайомим людям. Прийнята моральними нормами гетеросексуальність програє табуйованій гомосексуальності. Принаймні Шмітт показує, що потрібно будь-що тікати від чорно-білих кордонів у світі. Усе чорно-біле штучне у своїй суті. А людина – химерне явище, яке, прагнучи бути на боці або добра, або зла, насправді поводиться лицемірно. Натомість пройшовши дорогою осуду, зазнавши болю, відчувши в собі потяг до гріха, однієї хвилини людина здатна відчути і справжню любов. І ось тоді уже нічого не може змусити людину стати на бік Зла.

Попри все, Е.-Е. Шмітт вірний своєму принципу: людину потрібно любити. Принаймні письменник має бути тим, хто ніколи не зрадить цього почуття і хто має поширювати його бодай у літературі.

Дмитро Дроздовський