Можливо, «Ім’я рози» і заслужено найтиражніша книжка Умберто Еко, але головний його твір — magnus opus, як казали латиняни, — другий роман: «Маятник Фуко» (1988). Шок-успіх літдебюту У. Еко вразив усіх. Видавців, бо на початку 1980-х белетристична пропозиція європейського книжкового ринку складалася переважно зі «суспільно-побутових двохсотсторінкових комедій чи трагедій, до яких нас призвичаїв неореалізм» (американська літ-філософиня Крістін Брук-Ровз), а тут бестселером стало 600-сторінкове свідчення спромоги суто книжкового знання розв’язати чи не будь-який кримінальний трафунок. Вражений був і сам автор: виявляється, наука (принаймні його семіотика) здатна зацікавити не лише студентів та колег. Тож рішився написати другий роман — такий собі поп-варіант семіотики, як такої.

Уперше українською «Маятник Фуко» вийшов друком 1998-го у львівському видавництві «Літопис» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Ініціаторка видання Марія Зубрицька з Центру гуманітарних досліджень Львівського університету додала до тексту ще майже сто сторінок матеріалів публічної філософської дискусії про «Маятник Фуко», що відбулася у Кембриджі 1990-го за участі американських літературознавчих авторитетів. Торік харківське «Фоліо» знову опублікувало цей роман (без додатків, але в тому самому доброму перекладі Мар’яни Прокопович) фактично для нового покоління читачів. Варто дякувати: «Маятник Фуко» — справді «інтелектуально плідне читання» (вислів У.Еко з іншого приводу), здатне розкрити читачеві очі на багато що: не так навіть у літературно-читацькому досвіді, як у політичному й навіть бізнесовому та побутовому.

Отже, «Маятник Фуко» — квінтесенція Умберто Еко; конспект усіх наступних його романів, а також розвиток ідей попереднього, «Імені рози» (до речі, там у самій назві крилася неможливість остаточного пояснення, бо ця квітка — роза — є езотеричним символом більшості герметичних учень, що не мають розв’язки). За всієї своєї класичної детективності, «Ім’я рози» — насамперед про книжки. Головний детектив, мандрівний чернець Вільям Баскервільський (для кіноглядачів — Шон Коннері), пояснює своєму помічникові методику розслідування: «Намагаємось з’ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже, важливо й усе те, що говориться тут про книги». У перебігу слідства з’являється версія, що вбивства у монастирі сталися через збережений у тамтій бібліотеці трактат Аристотеля про сміх (насправді втрачений у реальній історії). «Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші», — каже наш детектив, пояснюючи віктимний імпульс (що провокує кримінальну агресію) давньогрецького рукопису.

Тут мимоволі згадуєш нашого Валерія Шевчука. Уся його творчість — і літературна, й історична — значною мірою обертається орбітою, означеною Умберто Еко так: «Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає». В.Шевчук дійшов цього, вивчаючи українське бароко. В У.Еко чимало розмислів про європейське бароко у наукових працях, а його третій роман «Острів напередодні» (1994) — всуціль присвячений цьому феноменові (у лицях і пригодах, ясна річ). То єдиний його художній твір, досі не перекладений українською. Шкода: мали би більше підстав для аналізу тотожностей українського та італійського знавців. Та попри те, Шевчук та Еко — одна еліта на необароковому полі (зокрема, й у ставленні до жінки, кохання, сексу).

Коли вже зайшло про літературні паралелі, то варто звернути увагу, що головний персонаж «Маятника Фуко» — видавничий редактор Якопо Бельбо — ніби «списаний» з цілого Юрія Винничука (та й із Б.Акуніна також). Досвідчений еко-читач рано чи пізно ставить собі запитання: чи всі джерела, які згадує і цитує автор-професор, справжні? Відповідь, схоже, негативна, бо й у «Празькому цвинтарі» натикаємося на фразу «але чому б це завжди казати правду?» і там же знаходимо мало не інструкцію зі створення літературних містифікацій, по публікації котрих «усі розводяться про неспростовні документи, але ніхто їх ніколи не показує». А на виході — «хіба можливо, що ніякого маркіза Карабаса не було, якщо навіть кіт у чоботях каже, що служив у нього?». Усі ці цитати — актуальні характеристики літературного стилю Ю.Винничука. Та й персонажі-оповідачі усіх романів У.Еко, що мають «вигляд зацікавленого ціника», — майже тотожні героям-оповідникам зі текстів В.Винничука: і ті, й ті вельми дотепні на продукування найнесподіваніших приколів. Та й стилістика обох текстів, часом, вельми подібна. Спробуйте, наприклад, відгадати, кому з двох належить такий перл: «Інституції народної олігархії»?

Якщо далі згадувати українських письменників, які рухаються в одному напрямку з італійською знаменитістю, то про те, що «бібліотека — се великий лабіринт, знак того лабіринту, яким є світ. Увійдеш і не знаєш, чи вийдеш» — подібно неоднораз писали й Марина та Сергій Дяченки. А про те, що «перелік-бо сам по собі незрівнянна річ, спроможна народити подиву гідні гіпотези», — взагалі вся проза Тараса Прохаська, який є послідовником барокової традиції через її інтерпретацію В.Шевчуком.

Зрештою, варто згадати репліку Євгена Пашковського про ситуацію в укрліті по виході в українському перекладі двох романів У.Еко: мовляв, «не встигне часом якийсь Умберто й екнути», як у нас — інтерпретації (белетристичні та наукові). Але ж, як придивитися, Євгенів роман «Щоденний жезл» (К.: Генеза, 1999) — те саме Еко-Шевчукове необароко.

Але повернімося до «Маятника Фуко», цього «семіотичного трилера... величезного театрального дійства інтерпретаційної параної», як його означує М.Зубрицька. Фабула така: троє молодих редакторів міланського видавництва науково-популярної літератури, завалені графоманськими рукописами про тамплієрів. Аби дати спочинок мізкам від безперервного потоку теорії змови (тобто «психозу подібностей»), коли вже здається, що «навіть муніципальну метрикальну книгу можна читати між рядками... можете висновувати з цього все, що вам до вподоби» і «зв’язки є завжди, варто лишень захотіти знайти їх», — вони вирішують відпочити-погратися. Гра полягає в тому, що «йдеться не про те, щоб відкрити таємницю тамплієрів, а про те, щоб створити її».

«Будь-який факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом», — вирішують друзі-редактори, й перетрушують усю світову історію. Знаходять, навіть, попередників: «Матей, Лука, Марко та Йоанн — то зграя веселунів, які збираються у якомусь місці і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, домовляються щодо кількох основних фактів — і прошу дуже, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий... І коли четверо друзів похопилися, що діється, було вже надто пізно».

Не встигають загальмувати й персонажі У.Еко. Безвісти зникає один; ґвалтовно помирає другий; за третім — полювання невідомих. Цей останній намагається збагнути причину фатуму. «Ми намагалися тлумачити книги без любові й задля глуму... Вибльовуючи інформацію з пекла... Наважилися змінити текст усесвітнього роману, а всесвітній роман втягнув у свої перипетії і душить у своїй фабулі, яку вигадав не ти».

Персонажі «Маятника Фуко» посягнули, в суті справи, на прерогативу Бога: «Пізнати, якою є межа, коли недозволене стає дозволеним». Внаслідок почали «захлинатися в міражах» і сподобилися на «грізноабсурдне видиво» (обидві останні цитати — з Є.Пашковського), яке й призвело до летальних наслідків. Усі гинуть, як і належить трилерові. Висновок: «Своїми фантазіями ми проектуємо дійсність».

І тут варто поговорити про ще один роман — п’ятий і поки що останній — «Таємниче полум’я цариці Лоани» (Х.: Фоліо, 2012). Він — про таємниці пам’яті (про що ходить в усіх попередніх творах У.Еко). Починається оповідь, як у класичній новелі Франца Кафки «Перетворення»: людина просинається не собою. В Умберто Еко опритомнення персонажа (після якоїсь травми голови) не таке екстремальне: почувається не комахою, а людиною. Але — таки перетворився на Іншого, на суто книжкову істоту, яка тільки й пам’ятає, що прочитала колись. Перша бесіда з лікарем, до якого доправили пацієнта-персонажа, — суцільна зв’язна оповідь з класичних літературних цитат. Коли доктор запитує про якихось сучасних публічних осіб, піддослідний морщить чоло: «Хто ж про них писав, Лукрецій?».

Роман «Таємниче полум’я...» — про те, що формує значення, і як ті значення формують особистість. Персонаж таки відновлює притомність — через історію повсякдення власної сім’ї та її оточення, занурюючися знову-таки у книжки та журнали й газети, які знаходить на родинному обійсті (книжка має підзаголовок «Ілюстрований роман» і справді щедро супроводжена обкладинками, котрі мав автор у дитинстві-юності). Поступово наш персонаж доходить розуміння ролі родової пам’яті, всіляко інтенсифікує її й нарешті ідентифікує себе самого.

Цей роман У.Еко, звичайно, теж багаторівневий та полісимволічний. Туман, що може впасти на пам’ять, «досліджували» чимало письменників, наприклад, один із кращих у другій половині ХХ століття норвежець Юхан Борґен. Узагалі-то наш автор, пишучи про втрату пам’яті, іде від протилежного: «Науки забуття не існує, ми все ще захрясли на випадкових природних процесах — мозкових пошкодженнях, амнезії чи таких кустарних практиках, як наркотики, алкоголь, забуття сном чи самогубство». А що, як котрась із цих практик таки спрацювала, і ваша пам’ять відмовила вам служити? Утім такі запитання до Еко впираються у глухий кут багатьох його афоризмів, бодай такого: «Не можна виключити, що смертність є лише результатом поганого виховання».

У «Маятнику Фуко» відчитуємо таке: «Жити у світі достойно означає день за днем виправляти власний гороскоп. Гадаю, що люди, якими ми стаємо, постають з того, чого ми навчилися від наших батьків у ті хвилини, коли вони й не намагалися нас виховувати». У «Таємничому полум’ї...» — реконструкція батьківських впливів. Годі переповідати всі, але ті, що стосуються українського сьогодення, — варто. Ось, наприклад, про газети, які батько оповідача (що приказував: «Той фашист Сталін») читав під час Другої світової, підкреслюючи й зіставляючи одну з одною. Зіставляючи ті підкреслення сьогодні, автор доходить висновку, що, приміром, головна італійська газета, «Корр’єре» «не брехала, вона лише сприймала як належне те, про що замовчувала». Це ремарка для нинішніх читачів «Вестей», «Сегодня» і «Фактов». «Щоденне словоблуддя, яке ми мусили терпіти на кожному кроці», — Умберто Еко пише про це в минулому часі. Для українських громадян це по досі час теперішній.

Цікаві свідчення-аналогії знаходимо у принагідних згадуваннях початків італійського фашизму: їхні «чорні бригади» виглядають на типових київських «тітушок», похід на Рим котрих — як прототип антимайдану. Зрештою, і процитований у романі гімн батальйону «М» (Муссоліні) («червона «М» у серці палає») — як літера «Л» (Лєнін) на всіх усюдах у романі О.Гончара «Прапороносці». А ось просто нібито про юнаків сучасного окупованого Донбасу: «Фашизм ми пережили як підлітки, наче пригодницький роман».

Палімпсестні історії Умберто Еко «уможливлюють нам розмірковування над механізмами нормального порозуміння», — сказав американський філософ Джонатан Куллер під час повище згаданої дискусії у Кембриджі 1990-го. А ще його романи — проти «розваги зіпсованих умів» (У. Еко).

Костянтин Родик