Я пам´ятаю, як у нас ставилися до старих. Як до чогось неминучого, чим не варто особливо перейматися. Жодної ієрархічності, жодної клановості. Старі не заважали, хоча й користі від них особливої не було. Над ними підсміювалися, хоча й поступалися їм місцями. Не пам´ятали імен, хоча й зверталися на "ви". У нас, за мого дитинства, загалом усе було просто й зрозуміло – повагою користувалися люди в силі, в золотому віці, у віці, що забезпечував тебе грошима й зв´язками, себто можливостями. Жодної залежності, жодної слабкості. В центрі життя стояли дорослі чоловіки, здатні забезпечити себе й свою родину – всіх своїх жінок, усіх дітей. Старі стояли осторонь і дивилися на це з поблажливістю. Вони краще за інших знали, що життя надто жорстоке, аби висловлювати йому якісь претензії, й надто коротке, аби пробувати відновити справедливість. Та і яка могла бути справедливість? Для них, із їхнім досвідом голоду та війни, справедливим було вже те, що вони вижили, дожили до більш-менш спокійних часів, сприятливих обставин, можуть тепер дивитись, як їхні діти правлять цей світ під свою подобу, а онуки безтурботно бігають сонячним боком життя. Того самого життя, яке таке жорстоке, таке коротке, таке прекрасне.

Натомість до батьків ставлення було зовсім іншим. Батьки викликали захват і довіру. І навіть коли до захвату домішувався скепсис, все одно – дитячої любові було стільки, що її вистачало, аби залити собою всі дитячі сумніви та недовіру. Батьки все вміли, батьки все тримали під контролем, життя видавалося впорядкованим та безтурботним, з таким життям хотілося мати справу, хотілося прожити його все – до кінця, якого все не було видно. Батьки мали авторитет, батьки мали вплив, батьки займали головні стратегічні позиції в довколишньому просторі – навіть якщо до них були претензії, їхня можливість вирішувати будь-які питання все переважувала. Ти дивився на свого сильного, розумного й дотепного (як тобі здавалося) батька й розумів, що в цьому світі боятися просто немає чого, оскільки немає таких небезпек чи загроз, із якими не дав би собі ради твій сорокарічний тато – сповнений сили, мудрості й здоров´я. Ти пізнавав у сутінках свою маму, що поверталася з роботи, й був певен – будь-яку загадку, будь-яку життєву головоломку можна вирішити, слід лише звернутися до неї – до своєї мами, яку всі шанують, із якою всі вітаються. Це, можливо, чи не найбільша перевага дитинства, розкіш, що дається лише в зовсім юному віці – обожнювати людей, які тебе оточують, ідеалізувати їх, наділяти їх усіма можливими чеснотами, приписувати їм усі можливі характеристики. Лише в дитинстві так болюче реагуєш на погане слово про близьких тобі людей. Потім, у дорослому віці, все вирішується набагато простіше – можна просто не зважати. Чи зважати й відновлювати справедливість в контактний спосіб. Натомість у дитинстві будь-яке криве слово на адресу близьких тобі людей стосується не так душевного спокою, як світоглядного розламу, занепаду всього цього світу з його усталеними нормами та порядками.

Потім ми виростали, змінювалося наше ставлення до світу, змінювалося наше ставлення до самих себе. До світу ми ставилися з усе більшою недовірою, до себе ж – з усе більшою серйозністю. Батьки були частиною світу, часу на них ставало все менше. Вони ставали старими, у них лишалося щоразу менше сили, щоразу менше впливовості, щоразу менше фінансових можливостей. Все помітнішою ставала їхня залежність від нас. Все сильніше нам це заважало. Життя вчить лише одному – тому, що всьому насправді можна навчитися. Варто лише уважніше слухати розмови старших, варто просто їх запам´ятовувати. Ми легко й ненав´язливо потрапляємо до пасток, до яких тисячі разів потрапляли наші старші, ми відтворюємо на власному досвіді велику безкінечну школу глупства й недалекоглядності, старанно повторюючи за своїми батьками й батьками своїх батьків усі численні й такі очевидні помилки та прорахунки. З цього робиться наше життя, все це завершиться згодом нашою смертю.

Цьогоріч моєму старому буде сімдесят. Він дитина війни. Старість ось теж припала на війну. Не так багато нині може, не надто добре почувається. Іноді телефонує, аби запитати, як у мене справи. Іноді просить допомогти. Іноді я ловлю себе на тому, що дратуюсь від його дзвінків. Вживаю його слова. Відтворюю його інтонації. Повторюю його помилки.