У рамках проекту «Війна та культура: діалог ворогів?» відомі письменники Юрій Андрухович, Ігор Померанцев, Оксана Забужко, Сергій Жадан говорили про те, як війна змінила нас, світ навколо, а відтак  —  й літературу. Читомо законспектувало найцікавіші цитати з їхніх дискусій.

Юрій Андрухович: Найвидатнішим українським літературним твором цієї війни є дворядковий вірш «Путін  —  х#йло»

«Тиждень тому в Тернополі відбувався круглий стіл на тему «Література і війна». І там досить часто підкреслювався такий мотив у міркуваннях колег-письменників, що в жодному разі ми не повинні тепер собі дозволяти мову ненависті, мову ворожнечі. Тобто, ми повинні побороти темряву світлом, так би мовити. Моя точка зору була відмінна. Я думаю, що коли в об’єктивній реальності ти маєш ворога, і цей ворог — не якийсь там ідеологічний ворог, а ворог, який воює засобами фізичного знищення тебе, то ти не маєш іншої можливості, як тільки відповідати йому такими ж засобами. Тому, само собою, не можна уникнути мови ненависті, мови ворожнечі».

«Розповім такий приклад, який я побачив недавно на власні очі. Мені здається, він трохи стосується теми оновлення мови. Причому це оновлення не на рівні якогось письменника, а на рівні того, що починає приймати як нормальність суспільна свідомість. Опишу ситуацію. З друзями їдемо машиною з Червонограда до Львова. Вздовж цієї дороги, приблизно з такою ж швидкістю, пересувається досить довга колона наших військових. Думаю, їх везуть вже після підготовки в якомусь центрі, або, навпаки, ще тільки починають готувати. Колона така досить серйозна. Там декілька танків, БТРи, все з прапорами. І ця колона, зрозуміло, перетинає якісь населені пункти — села, містечка. Очевидно, проїзд цієї колони планувався доволі довго. І, можливо, з районних адміністрацій чи звідки, надійшло розпорядження… Чи це вже якась така ініціатива… Але вздовж доріг усюди в цих містечках стоять громадяни. Переважно, школярі з вчителями. Всі вони вийшли під національною символікою, прапорами.

З одного боку, це ніби привітання. З іншого — зрозуміло, що ці військові їдуть, і повинні з вікон бачити, що тут є ті, кого вони захищають. І ті, кого вони захищають, стоять зараз уздовж доріг, їхнього, метафорично вже, шляху назустріч смерті. Вони нагадують їм: вам є кого захищати. І це все достатньо пафосний момент. Він навіть може видаватися якимось таким фальшивим, фальшиво зорганізованим згори. Але в ньому є один момент, який мене особисто дуже втішив. Я зрозумів всю природність і спонтанність цього моменту.

Фактично всюди ці старшокласники, крім того, що вони стоять під синьо-жовтими прапорами, вони ще й тримають такі велетенські транспаранти з дуже популярним тепер написом «ПТН ПНХ». І їхні вчителі стоять поруч, їх в цьому підтримують. Тобто, я так розумію, що Путіну в цій війні вдалося неможливе — він легітимізував матюки серед найцнотливіших українців. Мат перестав вважатися якимось злочином. Звичайно, тільки у випадку, якщо він стосується лише Путіна.

Тому я вважаю, що на сьогодні найвидатнішим, найефектнішим, найефективнішим українським літературним твором цієї війни є дворядковий вірш «Путін — х#йло». Жоден український поет не може приписати авторство його собі. Авторство його, як і всіх найвидатніших воєнних творів — народне. Це фольклор.

Це, безумовно, зміна в мові з одного боку. Це змінює взагалі певні традиційні табу носіїв української мови щодо вживання такої лексики. З іншого боку, це, на мій погляд, карнавалізує мову ненависті і позбавляє її цієї серцевини — ненависті. Тому що, коли ми когось висміюємо, ми по-своєму вбиваємо його. Але вбиваємо, на щастя, в переносному сенсі,  а не в прямому. Ось чогось такого будемо сподіватися від післявоєнної літератури».

Ігор Померанцев: Мова ненависті може бути так само виразною, як і мова любові

«Письменник працює з тією мовою, яку він чує, якою він говорить, якою говорять навколо. Тому мова ненависті може бути так само виразною, як і мова любові. Є таке, як на мене, неправильне судження, що все, що написано в літературі, написане любов’ю. Думаю, не все. Наприклад, епос «Архіпелаг ГУЛАГ» написаний мовою ненависті. І це мотивована ненависть. І весь пафос — це пафос несприйняття, ненависті. Письменник працює з тим, що в нього під рукою. Письменник не має піддавати цензурі будь-яку мову».

«Повертаючись до нашої війни, я говорив про те, що є прецеденти, що ця війна не унікальна. Але кожна війна по-своєму унікальна. І для письменника, як і для будь-якої людини, яка любить спостерігати, дуже важливо не тільки зафіксувати те, чим ми схожі і чим ситуація схожа, а якраз побачити те, що відрізняється. Чим сьогоднішня війна відрізняється.

Вона відбувається в ХХІ столітті, при цьому вона відбувається в іншому історичному часі. Вона архаїчна, тому що це спадок розвалу імперії. Це те, що відбувалося в ХХ столітті. Взагалі розвали імперій чреваті такими реакціями, ланцюговими реакціями. Ця війна має багато аспектів, багато граней, але це ще українсько-радянська війна. Це те, що недовоювали там, у західній Україні. І це дуже оригінальний аспект. І мені дуже цікаво, чи зафіксують це письменники майбутнього. Ось ми  —  сучасні письменники, які прочитали сучасну літературу і модерністську класику, а тим не менше, на наших очах відбуваються архаїчні події, ми бачимо історію в процесі. І мені цікаво, чи зафіксує це українська література».

 Оксана Забужко: У критичних ситуаціях люди часто більше вірять митцям, ніж політологам чи історикам

 «Найбільше, що мене дратувало за останній рік та й дратує досі – це запитання «А що ви зараз пишете?». Увесь минулий рік я писала розпачливі артикули англійською мовою для західних видань з наміром достукатись та пробудити Європу. Тому я увесь час кажу, що мій «Літопис самовидців» – це мій волонтерський проект у перший рік війни, мій внесок у те, щоб зафіксувати зникаючу пам’ять безпосереднього свідчення. Я дуже тішуся, коли мені кажуть, що «Літопис самовидців» – це найкраща книжка про Майдан. Вона написана голосом українського народу: від відомих журналістів і блогерів – до нікому не відомих ніків, деякі з яких так і не вдалося розшифрувати. Написана так, як вони писали ці безпосередні свідчення в інтернеті: українською, російською, суржиком, матом, без жодного редагування. Це – еволюція пробудження колективної емоції, яка об’єднує та синтезує нас всіх».

«Від самого 30 листопада я розуміла, що відбувається. І вже 1 чи 2 грудня в інтерв’ю австрійському радіо сказала, що це війна, на що мене спитали «What do you mean?». Це – завдання письменника, якщо він чогось вартий. І на особистому рівні – це і проблема письменника. Ніцше це називав «15 хвилин перед тим», маючи на увазі функцію інтелектуала бачити події у стані їх зародження, бачити ті тенденції, які ще не оприявнені на масову скалю – тобто, бачити зародки сюжетів».

«По-справжньому страшно мені було двічі. Було страшно у листопаді 2009 року, коли під час операції «свинячий грип» я побачила чисту політтехнологію масового застрашення. Я побачила закриті на карантин установи, порожні темні вулиці, людей, що сидять перед телевізором і нікуди не виходять. Пам’ятаю як я, розуміючи цю технологію, усвідомлюючи, як над нами, як над колективним кроликом, ставиться небезпечний інформаційний експеримент, побачила у порожньому київському метро дівчинку у масці, от тоді я розревілася. Після цього я почала читати про нацистську Німеччину, про те, як легко цілу країну вкинути у божевілля – треба тільки знайти відповідні точки вразливості… Другий раз мені було страшно минулої зими, у грудні-січні, коли незрозуміло було, куди воно повернеться і куди спрямує людей колективний інстинкт».

«У житті я насамперед послуговуюся «чуйкою». Тому у критичних ситуаціях люди часто більше вірять митцям, ніж політологам чи історикам. Тому що ми «працюємо копчиком». Найцікавіші речі – прозріння, одкровення і так далі – ви, як правило, чуєте від художників».

«Одна з головних проблем нашого інформаційного поля – це те, що ми дуже провінційно мислимо, ми думаємо про Україну як про острів, перебираючи другорядних персонажів нашого лялькового театру, думаючи, що вони щось вирішують. Через це ми втрачаємо з поля зору те, що Україна – не сама на міжнародній арені, що це дуже складна ансамблева гра, і вона завжди була ансамблевою».

 Сергій Жадан: Змін, які сталися з людьми, досить, щоб у країні так, як було раніше, більше ніколи не було

«На мою думку, патріотизм — не тоді, коли дерева фарбують у синьо-жовті кольори, а тоді, коли, наприклад, намагаються фінансово підтримати лікарню, підтримати дітей, які хворіють, підтримати дітей, які на вулиці, підтримати поранених, яких не підтримує держава — оце патріотизм. Мені не подобається, коли людина називає себе патріотом. Бо коли вона це робить — це означає, що вона хоче щось задекларувати і, зазвичай, нічого не буде робити. Натомість маса, яку не вважають патріотами, просто робить свою справу».

«Мені дуже симпатично, що приказка «Моя хата скраю» має кілька значень. Спочатку це було «Моя хата скраю — першим ворога стрічаю». А мені от більше до вподоби «Моя хата скраю — я перший допомагаю». Часто трапляється, що люди, які ще два роки тому не були інтегровані в суспільне зовнішнє життя, сьогодні вони раптом зрозуміли: «Так, от я живу в цій країні, я маю величезні проблеми, і люди, з якими я живу в цій країні, мають величезні проблеми, і я їм можу допомогти». І це не стосується якось політичної позиції, геополітики, підтримки тих чи інших партій, просто справді для багатьох людей щось змінилося. Не для всіх, але для багатьох. І я думаю, що цих змін, які сталися з цими людьми, досить, щоб у країні так, як було раніше, більше ніколи не було».

 Наталя Корнієнко