У затишній оселі Софії Майданської є куточки у стилі ретро. Це свідки минулих часів, прості речі, які пробуджують спогади. Недарма ж Софія готує до друку ілюстроване видання: мемуари, листи й щоденники бабусі, мами та свої особисті. Ціла епоха! Книжку назвала «Старий альбом». Мою увагу в домі Майданських також завжди привертала книгозбірня, від якої віє старовиною, духом мандрів, потягом до інтелектуального розвитку і музикою.

— Софіє, твоя книгозбірня — не тільки томи прози, поезії, літературознавчі дослідження, а ще й ноти. До яких саме видань найчастіше тягнеться рука?

— Ще навчаючись у музичному училищі в Чернівцях (до речі, тоді на старших курсах на хормейстерському навчалися Євген Савчук, нині художній керівник і головний диригент Національної хорової капели «Думка», та Софія Ротару, яка в ті часи на традиційних концертах до партійних свят співала запальні румунські пісні), я активно збирала нотну і музикознавчу літературу. Про поезію ще й гадки не мала, бо почала писати музику. Зате мама, котра закінчила сибірські «університети» і, за відсутності там рідного літературного слова, у повному обсязі ознайомилася з російською класикою в бібліотеці зони та поезією російського декадансу з уст недобитого російського дворянства, що вечорами на нарах влаштовувало літературні читання... А моя мама на ходу уловлювала під гітарну музику ту поезію та одразу складала її в бібліотеку своєї світлої голівки... Повернувшись на Батьківщину, не раз дуже виразно рецитувала: «...и капелька великорусской крови во мне, как льдинка в пенистом вине». Хоча дуже сумніваюся, що в Ахматової та «великорусская капелька» була...

Після десятилітнього жорсткого табірного «посту» мама ніяк не могла втамувати голоду за українською книжкою. Саме на початок 1960-х припадає та коротка благодатна пора, коли вся Україна, весь Союз був охоплений золотою книжковою «лихоманкою». І доки я вдосконалювала свою виконавську майстерність, годинами вправляючись на скрипці, мама ретельно добирала українську літературу й передплачувала повні, наскільки дозволяла радянська цензура, видання Франка, Лесі Українки, Грінченка, Ольги Кобилянської, Куліша, Олеся, Сосюри, Довженка, Рильського, книжки із серії «Перлини світової лірики», «Бібліотека поета», «Пам’ятки естетичної думки». А потім бабуся почала приносити книжки в старих брунатних палітурках: трилогія Б. Лепкого «Мазепа», тритомник «Української загальної енциклопедії» за редакцією І. Раковського, грубий том матеріалів Першого українського просвітньо-економічного конгресу 1909 року, книжки серії «Руська писемність» із друкарні НТШ у Львові 1908 року, книжки видавництва «Просвіта», Гомерова «Іліада» в перекладі С. Руданського, нарешті Шевченків «Кобзар» 1921 року з передмовою та коментарями В. Сімовича. Ціла бібліотека, що чекала замурована в печі, де пекли колись хліб, стала мені духовним хлібом.

З першого курсу консерваторії почалася моя гонитва за книжками: залежно від періодів моїх захоплень з’являлись та чи інша серії книжок із певної тематики. Збираючи селами Буковини фольклор, намагалася не пропустити жодного видання Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, зокрема народні пісні в записах М. Гоголя, Ю. Федьковича, Лесі Українки, І. Франка, В. Гнатюка. Особливий інтерес викликали календарно-обрядові пісні, які ставали беззаперечним доводом слів Шевченка: «Від берегів тихого Дону до кам’яних берегів Дністра — одна земля, одна мова, один Бог, одне обличчя  народу, навіть пісні одні й ті ж, як однієї матері діти». Так, то була жива мова української соборної нації — від графіті на стінах Софії Київської до колядок про князів та ратників у карпатських Путилі, Підзахаричах чи Плосці.

— Наскільки могла практично застосувати ті книжкові багатства?

— Томи з філософії, мистецтвознавства, музикознавства дістали своє практичне застосування, коли задумувала свої літературно-музичні дійства, починаючи з першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях 1989-го. Писала його сценарій і частково сама втілювала. А потім — 750 років Коломиї, згодом — перше літературне свято «Лесина осінь» у Ялті, лібрето ораторії «Святий Дніпро», ювілейна вистава Ніни Матвієнко «Золотий камінь посіємо», «Іван Вишенський», «Твої очі, як те море» до ювілею Франка, а ще мої власні літературні твори, серед яких і роман «Сподіваюся на Тебе», де намагалася осмислити, за Жан-Поль Сартром, «свободу людського буття, яке є своїм власним минулим так само, як і своїм власним майбутнім». Працюючи над есе «Плач Доктора Фаустуса», про переклад Євгеном Поповичем роману Т. Манна «Доктор Фаустус», не могла обійтися без капітальної монографії «Арнольд Шенберг» професора Львівської консерваторії Cтефанії Павлишин, котра читала нам курс зарубіжної музики, а також роботи П. Жолтовського «Український живопис XVII — XVIII стст.».

— Чий вплив на свою власну творчість вважаєш очевидним?

— Неабиякий вплив мала творчість поетів-неокласиків Розстріляного Відродження та їхніх послідовників, мову яких можна назвати істинною «грою в бісер», мова неперевершених перекладів Г. Кочура, М. Лукаша, А. Перепаді. Сьогодні не можна залишити поза увагою оригінальну поезію та блискучі переклади Мойсея Фішбейна, в котрого, як у представника великого біблійного народу, проглядається сакральне ставлення до української мови. Здається, він звеличує кожне українське слово, яке чує з праведних, невинних уст моєї нації. Твори в перекладах названих віртуозів читаю малими ковтками — як вишукане вино. Колись Ірина Вільде сказала про свій улюблений кальвадос: «його треба не пити, а смакувати». Це відчуття переношу на улюблені літературні переклади: їх не читаю, а смакую. І терпіти не можу в нашій сучасний літературі постсовєтських і постлімоновських «графіті» на «исконно российском» діалекті... Часом хочеться гукнути: хлопці-молодці, чому ви гордуєте нашим найкращим арсеналом народної лайки? В «русском мире» мат — невід’ємна частина культури. Нею послуговувався Пушкін у своїй (не для дамських ніжних вух) поемі. Шевченко якось обійшовся без великоросійської агресивної лексики. Микола Лукаш лаявся, але то була тільки його, неповторна, вишукана лайка. Дивне, скажу вам, епігонство... На кого рівняєтесь?

— Чия домашня бібліотека вразила тебе?

— Я знала три домашні книгозбірні, в яких жадала потонути, як у «морській глибині»: бібліотеки Г. Кочура, В. Шевчука та Є. Поповича.

— У чому твої джерела натхнення та оптимізму в час випробувань?

— Джерела мого натхнення — в житті. Кажуть, Бог карає того, кого любить. Тож моє натхнення — в Божій карі й у Божій благодаті.

ДОВІДКА «Дня»

Софія Майданська народилася в м. Азанка Свердловської області, де перебувала на засланні її мама. Середню і спеціальну освіту здобула в Чернівцях. Закінчила Львівську консерваторію. Викладала в Кам’янець-Подільському педінституті (скрипка) та у Київському інституті культури. Закінчила Вищі літературні курси в Москві. Авторка прозових і поетичних книжок, низки п’єс, численних сценаріїв та лібрето, книжок для дітей. Режисер-постановник літературно-музичних вистав. Заслужений діяч мистецтв України.

Людмила Таран