Знайома з Луганська розповідає про святкування там Дня перемоги. Все-таки, каже, не треба вам було чіпати 9 травня. У нас його  так , наголошує, до війни ніколи не святкували - таке піднесення, таке єднання. Каже про хвилю патріотизму, про довіру лідерам (і докладає фото з Плотницьким - таке враження, що той використовує медалі замість бронежилета), потім про салют, на який витратили, вочевидь, немалу суму, про продукти з гуманітарки в "народних" супермаркетах. Розповідає без бравади, без виклику, скоріше з гіркотою - мовляв, це ж очевидні речі: перемога над фашизмом, пам´ять про загиблих. Навіщо було це чіпати? Які в нас тепер шанси жити разом? Та жодних, говорить, жодних.

Я теж не знаю, які в нас шанси, і яким може бути державотворчий геополітичний концепт, в межах якого змогли б ужитися покалічені бійці українських збройних сил та "народний герой" Моторола. Важко уявити собі "народну республіку" з таким народом. Хоча в усьому іншому все до болю дзеркально та подібно - тут, на "материковій Україні" теж хвиля патріотизму, теж пам´ять про загиблих. Хіба що особливої довіри лідерам немає, але це вже на рівні суспільного інстинкту - не довіряти тому, кого перед цим обираєш. Просто так, про всяк випадок.

І виходить така дивна річ: і ми, і "вони" (так, так - спеціально беру в лапки) - всі вшановують пам´ять загиблих. І тут, і "там" - усі виступають проти фашизму (ну, я про реальність, а не про її проекцію в російських ЗМІ). І по цей, і по той бік фронту ці дні далі лишаються вихідними (хоча щодо "того боку" взагалі незрозуміло, які дні вважати робочими), але ось ця точка неповернення раптом стала такою зримою й реальною, що навіть не знаєш, що сказати. Просто стоїш і думаєш - ну, як же так? У чому річ? Де те місце в тексті, з якого сам текст став незрозумілим?

Невже проблема в тому, коли саме святкувати перемогу над фашизмом? Невже 8-го травня антифашизм виглядає якось менш переконливо? Може, справа насправді не в антифашизмі? І не в ушануванні пам´яті загиблих? Може, загиблі весь цей час використовувались як прикриття, як виправдання всього того сталінського реваншизму, який нав´язувався довірливим громадянам на всьому пострадянському просторі? Коли День перемоги йшов обов´язковим пакетом, разом із маршалом Жуковим, українськими колаборантами й підручником з історії СРСР, виданим у путінській Росії? І коли відмова від будь-якого зі складових цієї солодкої святкової пропозиції автоматично вважалася зрадою й переходом на бік пітьми? Тоді справді - які в нас шанси порозумітись?

Дійсно, як можна порозумітися з людьми, які вперто називають тебе фашистом? Ти й пробуєш наводити якісь аргументи, марно намагаєшся віднайти (бодай для себе, просто, аби зрозуміти!) якісь ознаки цього самого фашизму у власній світоглядній системі, але річ у тім, що про жодні аргументи не йдеться. Річ не в аргументах, річ у тім, що вони нікому не потрібні. "Вони" за звичкою називають фашистами взагалі всіх, хто проти них.

"Фашист" - просте й зрозуміле слово, надто зрозуміле, аби думати, що саме воно означає. Проблема не в тому, що насправді думають і святкують по цей бік фронту. Проблема у витвореній "із того боку" картинці, що органічно поєднує в собі православний дискурс із ксенофобською парадигмою й антифашистську риторику з антисемітським контекстом. Ось тоді й виявляється, що "наша" перемога і перемога "їхня" - це дві різні перемоги, очевидно, над якимись двома різними фашизмами. І виявляється те, що мало б єднати, - насправді роз´єднує й робить нас ворогами. І навряд чи мають шанси щасливо жити разом люди, що ніяк не погодяться, в який саме день і під якими прапорами їм згадувати своїх загиблих. І результатом усієї цієї марноти стає фотографування на вулицях колись мирних українських міст із "лідерами", що з усіма своїми медалями схожі на якихось екзотичних птахів.

На вихідні ходимо з малою харківським еко-зоопарком. Хижаки, плазуни, птахи. Пакетом до цього святкова музика перемоги й виставка ретро-техніки. Публіка теж святкова. Спортивний одяг, біжутерія. Георгіївських стрічок немає. Маків теж небагато. В декого - синьо-жовті стрічки. Просто свято, просто перемога. Співає Бернес. Мужики в джинсах і гостроносих черевиках фотографуються коло "Катюші". Павичі розпускають хвости.