«Для мене Максим Рильський найтепліший. Його дивовижна теплота випромінюється з кожного рядка», — каже поет Іван Драч, тримаючи в руках книжечку «На білу гречку впали роси...», єдину, видану до 120-річчя неокласика, яке нещодавно святкували.

Онук класика, теж Максим Рильський, і заодно голова фонду «Троянди й виноград» його імені, упорядкував видання і минулого тижня презентував збірку в Національному музеї літератури. До книжки ввійшли вибрані твори з усіх шести поетичних збірок та поема «На узліссі», що належать до неокласичної спадщини Максима Рильського (1918 — 1929 років), а саме збірки «Під осінніми зорями» (1918); «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929).

За словами упорядника, у збірці витримано хронологічний порядок видань за роками, що дозволяє відстежити еволюцію світосприйняття автора, його ставлення до дійсності — від мрійно-споглядацьких рядків 1921-го «...А я хотів у тиші, над удками своє життя непроданим нести...», до сповнених власної гідності слів в останній збірці «Гомін і відгомін» 1926-го — «...зате в житті ні разу насправді не служив!»

Також у кишеньковій книжечці надано репринтне відтворення обкладинок та титульних сторінок збірок, що допомагає відчути літературно-видавничий колорит епохи. Збережено орфографію та правопис оригіналів, а також кишеньковий формат неокласичних видань.

Літературознавець Віра Агеєва розповіла, що Рильський почав віршувати, як тільки навчився писати перші букви. Його благословила сама Леся Українка, сказавши після прочитання першої збірки «На білих островах» 15-річного Максима: «Ось хто замість мене мав би написати «Ізольду Білоруку». Для прискіпливих критиків Агеєва підкреслила, що Рильський ніколи не був радянським поетом. «Пристосовувався, бо треба було. Проте він завжди залишався модерним поетом». Літературознавець зізналася, що любить Максима Рильського «читацькою любов’ю», вважає його одним із найкращих українських поетів ХХ століття.

Вона зазначила, що після річного ув’язнення у Лук’янівській тюрмі 1931-го поет проголосив активне сприйняття радянської дійсності, його наступні збірки були знаком капітуляції. «Далі було все гірше і гірше. Апокрифи, анекдоти про Рильського — це свідчення того, що поет живе», — розповіла Агеєва і згадала історію з життя поета. В ресторані недалеко від Верховної Ради одного разу обідав Максим Рильський. До нього підійшли завзяті комуністи і сказали: «Каганович вас сварить». На що поет відповів: «Вони прийшли і підуть, а я вже зостався».

Літературний критик, професор Києво-Могилянської академії  Володимир Панченко звернув увагу, що Рильський до кожного приходить у різні пори. До нього особисто прийшов у першому класі з віршем: «Білі мухи налетіли, — все подвір’я стало біле». Довгий час Панченко бачив у Рильському вірного і повсякчасного співрозмовника природи. Поет любив життя серед природи. Село Романівка на Житомирщині, де виріс народжений у Києві Максим, залишалося його любов’ю до кінця днів. Там з’явилися перші поетичні рядки.

Але успіх, страждання і справжнє кохання у 33-річному віці впіймали поета у свої тенета вже у Києві. Панченко зізнається, що для нього Рильський найбільше розкрився з любовною лірикою. Своїм друзям і студентам він часто читає вірш «Поцілунок» (1925), вважає його шедевром еротичної поезії. У ньому поет описав дівочу психологію. Прудконога красуня живе голосом крові, якому повністю підвладна. Але їй солодко програти у бою з коханням: «Жорстокий переможче! Упасти в цім бою для мене найдорожче».

Онук Максим Рильський у свою чергу згадав, що Сосюра назвав гімном шлюбу вірш «Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі...» 1921 року. І зацитував: «Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути, і в заворожену ніч мудрого сина зачать».

Ті, хто особисто був знайомий з Максимом Рильським, розповідали, що він був чарівною людиною, всі його дуже любили. Щоб у ці дні знову полюбити Рильського, достатньо почитати книжечку «На білу гречку впали роси...», де за одиницю часу можна отримати максимум насолоди.