Сергій Борщевський є одним з найавторитетніших українських перекладачів. Завдяки йому з’явилися українські переклади багатьох класиків іспаномовних літератур: П. Неруди, Н. Гільєна, Г. Містраль, Г. Гарсії Маркеса, В. Хари, Ф. Майора Сарагоси та інших. На цьому тижні у Національному музеї літератури України йому вручили Літературну премію ім. Григорія Кочура в галузі художнього перекладу. Сергій Борщевський отримав її за переклад з іспанської мови серії поетичних творів: Педро Кальдерон «Стійкий принц. Драма-примара»; Амадо Нерво «Вибрана лірика»; Леопольдо Лугонес «Вибрана лірика» та Хорхе Луїс Борхес «Вибрані поезії». З цієї нагоди «День» запитав у Сергія Юхимовича, який, до речі, є також фаховим дипломатом, про тенденції в українському перекладі, а також про його оцінку українських позицій на міжнародній арені.

— Сергію Юхимовичу, знаю, що це не перша ваша відзнака. Чим цінна для вас саме Літературна премія ім. Григорія Кочура?

— Річ у тім, що ми були добре знайомі з Григорієм Порфировичем. Вважаю його своїм учителем. Коли я вступав до Національної спілки письменників України, він дав свою рекомендацію — для мене це було надзвичайно приємно та важливо. Вже тоді Григорій Кочур був справжнім патріархом перекладу. Пам’ятаю, коли я лише починав, на початку 1970-х років, часто ходив на збори перекладачів у Спілці, на яких він завжди був присутній. Крім того, зустрічі з Григорієм Кочуром тоді часто відбувалися у книгарні «Сяйво». Оскільки жив він в Ірпені, їхній розклад було синхронізовано з розкладом електричок. Це були «університети» для багатьох моїх ровесників, які нині стали відомими перекладачами. Можливість спілкування з цією людиною була безцінною. До слова, свій виступ під час церемонії вручення я почав з сонета, присвяченого Кочуру.

— Чи відповідають сьогодні українські переклади за своєю якістю та кількістю запитам суспільства?

— У цьому запитанні є багато аспектів. За часів радянської влади переклад мав свої проблеми. Передусім було обмаль видавництв: «Дніпро», «Молодь», «Веселка», журнал «Всесвіт» і практично все. Щось могло з’явитися ще хіба у міжобласних видавництвах, на зразок «Карпат» чи «Маяка». Можливостей опублікувати переклад було небагато. Друга проблема — це звісно ідеологічні шори та заборони. Через них, з одного боку, деякі надзвичайно важливі та цікаві речі взагалі не друкувались, а з другого — виникали штучні кумири, яких підносили не за талант, а за політичні погляди. Натомість сьогодні видавництв дуже багато, але загальна картина — доволі хаотична. По-перше, видавці не завжди добре орієнтуються у тому, що насправді є важливим — часто все залежить від смаків однієї людини. По-друге, книжку нині часто розглядають передусім як товар і твори та авторів вибирають за принципом «вигідно/невигідно». Чомусь зокрема вважається, що поезію друкувати невигідно... Якщо ж йдеться про розрахований на масового читача «бестселер», який сподобається домогосподарками, видавець знає, що він матиме прибуток й з огляду на це приймає рішення. По-третє, сьогодні гостро відчувається нестача якісних перекладачів. Деяким видавцям хочеться будь-що охопити якнайбільше й отримати, наприклад, якийсь зарубіжний грант, але переклад зрештою робить невідомо хто. Я, скажімо, ніколи не повірю, що 25-річний хлопець, який не переклав у житті жодного оповідання, зможе з першого разу подолати роман у 600 сторінок — такого не буває. Отже, можемо припустити, що для перекладу було використано російський текст. На жаль, таких випадків доволі багато. Зауважте, що на книжках інколи навіть пишуть не «з мови X на українську переклав...», а просто «українською переклав...» Крім того, однією з ключових проблем є авторське право — отримати його не завжди просто. На жаль, іноді у нас грішать і піратськими виданнями.

— Чиї твори варто було б, на ваш погляд, перекласти зараз передусім?

— Українські переклади багатьох першорядних письменників взагалі відсутні — відповідно вони залишаються практично невідомими українському читачеві. Можу засвідчити це щодо, зокрема, іспаномовних літератур, але, думаю, в інших випадках справа не краща. Нерідко видавці орієнтуються на те, що було перекладено російською, адже часто це — єдина доступна їм іноземна мова. Але ж і росіяни перекладають далеко не всіх достойних авторів! На щастя, інколи видавці дослуховуються до пропозицій перекладачів. Так, наприклад, цього року, до столітніх ювілеїв Хуліо Кортасара та Октавіо Паса вийшли друком два моїх переклади. Завдяки «Кальварії» вдалося оперативно вирішити всі питання, пов’язані з авторським правом. Нещодавно Київ відвідав нобелівський лауреат Маріо Варгас Льйоса (див. статтю Олега Коцарева «Від місії літератури до «Іспанського світу», №214 від 13-14 листопада ц.р.). До слова, мені пощастило з ним зустрічатися і перекласти його останній роман «Скромний герой». Але ж перуанська література має ще одного видатного представника — Мануеля Скорсу. Він — автор п’яти блискучих романів, якого знають у всьому іспаномовному світі. Натомість у нас не перекладено жодного рядка з його творів. Нове ім’я відкривати завжди важко. Пам’ятаю, свого часу через це було непросто пропагувати навіть творчість Маркеса. Не кажу вже про Борхеса, якого в Україні популяризував покійний Юрій Покальчук. Він же, до речі, першим переклав українською Кортасара. Не всі знають, що Покальчук захистив кандидатську по латиноамериканській літературі. Можу назвати ще одне забуте вітчизняними видавцями ім’я. Це — чилійська письменниця Ізабель Альєнде. Вона — автор багатьох блискучих романів, повістей та оповідань. Щодо Маріо Варгас Льйоси, то його треба перекладати ширше — деякі фундаментальні речі цього автора, без яких його літературний портрет залишається незавершеним, українською ще не виходили. Загалом я не вважаю, що потрібно перекладати геть усе — варто звертати увагу передусім на знакові твори. На щастя, у моїй перекладацькій практиці зазвичай так і відбувається.

— Над чим працюєте зараз?

— У XVII столітті в мексиканські літературі була видатна постать — поетеса і черниця-єронімітка Хуана Інес де ла Крус. Це — людина надзвичайно цікавого світогляду. Чого варте хоча б те, що ця жінка тоді, у XVII столітті, володіла всіма класичними формами іспанського віршування. У нас вона зовсім невідома. Хуана Інес де ла Крус стояла на одному рівні з тогочасним іспанським театром (вона писала також і драматургію, яка тоді була переважно віршованою) та поезією. В іспанській літературі XVII століття називають «Золотою добою». Це — епоха Кальдерона, Лопе де Веги, Кеведо та Гонгори. У моїх планах — три книжки, в яких я планую показати Хуану Інес де ла Крус як поетесу та драматурга, а в останній — репрезентувати її світогляд. Сподіваюсь, все вдасться — принаймні точно не буде проблем із авторським правом. Це — проект на два роки роботи. Думаю, він стане хорошим подарунком не лише для читачів, а й для літературознавців та іспанських філологів. Можливо, буде також і четверта книжка, розрахована спеціально на студентів. Вона складатиметься з фрагментів перших трьох та коментарів. Перед цим я переклав чотири прозові книжки, хоча зазвичай люблю чергувати прозу та поезію. Крім того, мені подобається змінювати добу та країну.

— В Україні готують літературних перекладачів?

— На жаль, ні. Свого часу я мав відповідний експеримент в КНУ ім. Шевченка, куди мене запросили викладати. Але, що може дати одна пара на тиждень упродовж семестру вже на випускному курсі? Вважаю, що підготовка перекладачів має базуватися на угодах, укладених між університетами різних країн. Схожий обмін існував у межах СРСР. Наприклад, нинішній в. о. голови НСПУ літературознавець та перекладач Олександр Божко закінчив аспірантуру Єреванського університету, а грузинський та український поет й перекладач Рауль Чілачава колись приїхав в Україну з Грузії по обміну. Василь Шкляр також вчився у Єреванському університеті, а Світлана Жолоб — у Тбілісі. Перелік можна продовжувати. Вважаю, що майбутній перекладач має при вступі обов’язково проходити творчий конкурс — людина, яка сама не пише, не може займатися літературним перекладом. Дуже важливо запрошувати до нас студентів з інших країн, адже таким чином ми закладаємо підвалини майбутніх перекладів української літератури іноземними мовами. Сьогодні ми можемо скільки завгодно дискутувати про Нобелівську або якісь інші премії для наших письменників, але якщо їх не перекладатимуть хоча б найбільш поширеними мовами, все це залишиться фантазією. На жаль, загалом українських письменників не читають за кордоном, хоча наша література достойна того, щоб її знали. Про це свідчать окремі успіхи вітчизняних авторів, але це — спалахи. Потрібен натомість нормальний процес.

— Знаю, що ви ніколи не приховували власної громадянської позиції. Зокрема, нещодавно написали «Баладу про Х...ла» й публічно відмовилися перекладати твори аргентинських авторів через неоднозначну позицію президента Аргентинської республіки щодо Криму. Чи вважаєте, що переклад й перекладацька спільнота можуть бути ефективними засобами міжнародної політики та діалогу?

— Безумовно, адже почнемо з того, що без перекладу діалог неможливий. Щодо громадянської позиції, то вважаю, що вона має бути у кожної людини. У травні, коли йшлося про можливі гастролі в Україні Співакова, я організував лист-протест письменників — для мене це було не менш важливим, ніж написати щось чи перекласти. Вважаю, що ми не повинні давати сідати собі на шию. Без самоповаги нас не поважатиме ніхто у світі. У дипломатії існує принцип взаємності — якщо висилають з країни твого посла, ти маєш зробити теж саме з послом цієї країни. На жаль, у відносинах з Росією взаємності у нас ніколи не було. Якщо, наприклад, у нас продовжує виходити «Комсомольская правда в Украине», в Росії, як мінімум, має виходити «Україна молода»... Потрібно привчати світ до того, що ми — така ж країна, як і всі інші. Щодо Аргентини, то вона не голосувала проти нас на Генасамблеї ООН — лише утрималася. Але Варгас Льйоса, коли виступав у Києві, зізнався, що йому соромно за великі країни Латинської Америки, які утрималися, бо в таких питаннях не можна утримуватися. Можливо, хтось скаже, що тут йдеться про якісь економічні інтереси, адже зараз Росія замінює зокрема аргентинськими продуктами європейський імпорт. Але нещодавно Аргентина також пустила до себе Russia Today — якими економічними чинниками це можна пояснити? У розмові з аргентинським послом я попередив його, що якщо так триватиме й надалі, за три-чотири роки його громадяни обиратимуть парламент та президента за рецептами Russia Today. Слід пам’ятати, що Росія легко входить, але ніколи не виходить добровільно... Аргентина діє за такою логікою, що якщо ЄС (а відповідно й Британія, з якою у неї давні рахунки) засудив анексію Крим, то ми маємо робити навпаки. Але чому Україна, третя країна, має залежати від їхніх відносин поміж собою? Тут немає логіки. На жаль, і ми самі ще не навчилися послідовно захищати власні інтереси, зокрема й закріплені у міжнародних договорах. Щодо Росії, то мене взагалі дивує, що ця країна, яка порушила всі можливі домовленості, й досі є учасником якихось переговорів. Вони брешуть щодня і на всіх рівнях — про що ж можна з ними домовлятися? Без України немає Російської імперії — це сьогодні стоїть на кону. Маємо про це пам’ятати. Маркес колись казав, що самотності може протистояти лише людська солідарність. Нині потрібна солідарність усього цивілізованого світу, бо Путін діє, як у рекламі прального порошку: «Завтра ми прийдемо до вас».

Роман ГРИВІНСЬКИЙ