Останніми днями телефоную друзям із Донецька, намагаюсь дізнатись, де вони й що з ними. Більшість змогли вибратись через блокпости, хтось ще збирається, щодня сам для себе відкладаючи мить від´їзду. Дехто не хоче їхати принципово. Але таких небагато. Війна вчить мислити прагматично. Сидіти в оточенні озброєних людей – не найрозумніша ідея.

Говорити з ними сьогодні важко – вони всі нині мають свою гіркоту, свої образи, свою злість. Відповідно, намагаються всім цим ділитись, хочуть, щоби їх почули, розраховують на розуміння. Хоча зовні цього й не виказують, тримаються й не нарікають – ніхто не хоче викликати жалість, нікому не подобаються співчутливі погляди, за якими часто проглядає не так співпереживання, як елементарна суха ввічливість. Тим не менше, їм усім сьогодні є що сказати, є що розповісти.

Питаю в Марії, чого їй найбільше бракувало поза домом. Говорить, що фарб. Але фарби передали, тепер усе гаразд. Говоримо з нею скайпом, вона знаходиться в Києві, в чиємусь помешканні. Господарі, схоже, поруч, тож вона старанно добирає слова. В Донецьку в неї лишились мама з кішкою. Більше за все Марія хоче повернутися додому. Про те, аби лишитися в Києві, навіть не йдеться, Донецьк – найкраще місто в світі. Вона про це говорить так, ніби справді вірить, що вже за тиждень-другий можна буде повернутись. Разом із фарбами. До мами й кішки.

Олексій говорить, що так чи інакше поїде, чим би й коли все це не закінчилось. "Не хочу з ними жити", - говорить. Розповідає, що вже склав наплічника, готовий зірватися будь-якої миті – або на фронт, або за його лінію. Не знає, що робити з книжками, припускає, що це єдине, за чим тут шкодуватиме.

Катя виїхала ще навесні. Її добре знали в обличчя ще з часів місцевого Євромайдану - лишатись було просто небезпечно. Розповідає, що останні місяці весь час у дорозі, з собою має лише найнеобхідніше. Про можливість повернення навіть не говорить.

А ось Саша, фанат "Шахтаря", сказав, що нікуди не поїде. "Хай вони самі звідси їдуть", - каже про озброєних людей. Розповідав, як виїздив на матчі кубка цієї весни. При поверненні до Донецька, на "деенерівському" блокпосту бойовики почали стріляти. Говорить впевнено й спокійно, без страху та нервів. За його спиною, на стіні, футбольна атрибутика. І портрет президента "Шахтаря". Висловлюємо з ним припущення, де гірникам грати матчі Ліги Чемпіонів. Про війну не говоримо. Просто нікому не хочеться про це говорити.

Олег теж залишився в місті, але розповідати нічого не хоче. Каже, про події там дізнається з новин, на власні очі мало що бачить. Їхати не збирається.

Багато хто з тих, хто поїхав, чи планує їхати, говорять, що повертатись, скоріше за все, не будуть. Справа навіть не в небезпеці чи проблемах. Справа в тому, з ким доведеться жити пліч-о-пліч. "Не хочемо з ними жити", – повторюють вони. Ті, хто не поїхав, чи збирається повертатись, навпаки – намагаються не скаржитись і не говорити про політику. В їхньому ставленні до міста нічого не змінилось, вони й далі люблять свою батьківщину, тож про жоден переїзд не може бути й мови. Всі, ясна річ, переживають, всі хвилюються, проте не впадають у відчай, вірять, як можуть, сподіваються на краще.

Дуже б хотілося, аби сьогодні, коли почалися різного рівня неадекватності перемовини, пам´ятали перш за все про них – тих, хто звідти сьогодні їде, тих, хто лишається, тих, хто обов´язково збирається повернутись, тих, хто повернутись не може. Вони не брали до рук зброї, вони не захоплювали будівель, не озвучували ультиматумів, не вітали окупантів. Вони і є мирним населенням, вони тут народилися, виросли й збиралися жити тут далі. Просто тому, що це їхня батьківщина. Просто тому, що вони її люблять. Не знаю, чи факт любові враховується під час перемовин.