Антін Мухарський: “Read me” написано на вашій ті-шьортці “10-15 вересня 2013 року ХХ Львівський book fair and literature фестиваль”. Словом, ви були на Львівському форумі ювілейному, двадцятому…

Юрій Іздрик: Я був, але це не так цікаво. Цікаво те, що ця футболка з, так би мовити, легальної серії, а існують ще й нелегальні: “Read me deeper”, “Read me, baby, one more time” тощо.

Антін Мухарський: Я знаю, пане Юрію, що ви – музикант, людина, яка завжди або принаймні дуже часто використовує такий інструмент, як рояль або піаніно, у своїх виступах. Коли ви навчилися грати на піаніно?

Юрій Іздрик: Спочатку я навчився грати на віолончелі, піаніно в мене було додатковим інструментом. Тепер я бачу, що ви неуважно спостерігаєте за виступами “Drumтиатру”: я вже три роки кваліфікуюся на грі на електрогітарі, правда, грати на ній не вмію, але нашій музиці це не шкодить.

Антін Мухарський: Тримаю в руках книжку автора, який зветься Антін Мухарський, “Доба. Сповідь молодого бандерівця”. Тут згадано той момент, коли ви в Києві на початку 1990-х років улаштовували презентацію літературного видання “Четвер”. У цій книжці це згадано й навіть процитовано вас: “Мої сни – це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка – записати їх на папері, перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки. Та хіба можна передати ними це відчуття страху й радості чи насолоди, яке з’являється в снах? І головне – відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє, мені відома суть речей і сутність життя. І всі події виправдані внутрішньою логікою, яку я неспроможний опанувати, прокинувшись”. Це ви написали на початку 1990-х.

Юрій Іздрик: Ви впевнені, що це мої слова?

Антін Мухарський: Абсолютно. Я їх узяв із журналу “Четвер”, першого числа, який ви видавали.

Юрій Іздрик: Ну, дякую за те, що нагадали мені мої слова, бо я успішно поховав кількох Іздриків, які в мені жили. Зараз я живу якимсь четвертим життям, а ті попередні надійно закапсульовані, тож я мало що пам’ятаю. Але презентацію “Четверга” третього в дев’яносто другому пам’ятаю. Це був Молодий театр, був чудесний бєспрєдєл, наскільки я пригадую. Але мені не шкода за цим минулим, воно надійно поховане, принаймні в моїй пам’яті.

Антін Мухарський: “На рівні матеріальному, побутовому маю такі ж проблеми, як більшість людей, – гроші. У мене тотальна відсутність грошей, я живу на межі бідності. Але гроші – це таке: вони бувають, але найчастіше їх не буває”, – це було, коли написано? Зараз ви в іншому стані перебуваєте?

Юрій Іздрик: Це актуально. Я думаю, моє кармічне неспівпадіння з грошовими потоками характерне для всіх – і мертвих, і живих – Іздриків. Щодо грошей… Ну, що ж, якщо мені канал ТВі поверне за квитки гроші – це вже буде непогано.

Антін Мухарський: Скільки вам канал ТВі винен?

Юрій Іздрик: Гривень зо триста.

Антін Мухарський: Триста гривень вистачить батькові української модерної літератури?

Юрій Іздрик: У Калуші мені цього вистачило б на тиждень, тут мені вистачить хвилин на п’ятнадцять.

Антін Мухарський: Триста гривень ви кажете?

Юрій Іздрик: Давайте чотириста.

Антін Мухарський: Даю чотириста (простягає купюри), будь ласка. Маестро прийняв.

Юрій Іздрик: Мене вчили, що гроші треба брати в будь-якому разі, навіть якщо це галіма розводка для камери й потім за кадром їх заберуть. У мене на цей випадок є фальшиві купюри.

Антін Мухарський: У нас немає розводів. У нас серйозна культурологічна програма, тому що ми піднімаємо…

Юрій Іздрик: Анархо.

Антін Мухарський: До речі, як ви до анархії ставитеся? Малоросійський мазохізм, якщо ви пам’ятаєте, там дві парадигми, анархічна й державницька, розглядається.

Юрій Іздрик: Я розумію, що у вас інтелектуальне кабаре, але ви переоцінюєте рівень моєї начитаності.

Антін Мухарський: Захотів випендритися просто.

Юрій Іздрик: Оскільки я живу сам, то можу собі дозволити й анархію в тому числі.

Антін Мухарський: А що у вашому розумінні “анархія”?

Юрій Іздрик: Те, що в нас відбувається на цій території, званій Україна, цілком можна назвати анархією.

Антін Мухарський: Ви є відлюдником і мізантропом. Через що? Через нелюбов до людей?

Юрій Іздрик: Мізантропія та відлюдництво – це два різні періоди мого життя. Тоді, коли я писав свої прозові речі й був мізантропом (офіційно визнаним, так би мовити), себто не любив людей, але не був відлюдником, у міру можливостей тусувався, був у так званому літпроцесі тощо. Останніми роками я все це якось змінив до навпаки й майже не виїжджаю з Калуша, майже не виходжу з дому, тільки по сирки, сигарети, хліб і чай – це справді мій раціон, без перебільшення. Натомість виявилося, що людей можна любити на відстані. Я вважаю, що людина – це прекрасне створіння, особливо жінка. Жінка – це взагалі досконале створіння антропоцентричного космосу. Чоловік трошки смішний з цими своїми понтами, з фізіологічними особливостями – потішна така істота. Але, в принципі, існування жінки виправдовує й існування чоловіка. Боже створіння, що тут скажеш. Те, що ми цей світ, за перепрошенням, засрали і своє життя – це наша воля, на те вона нам і дана. Але на відстані любити людей можна, а якщо брати дуже конкретних людей, то їх можна любити і зблизька, що я й намагаюся успішно робити.

Антін Мухарський: Бог є?

Юрій Іздрик: На моє переконання, так. Попри те, що як за народженням, вихованням, місцем проживання, культурологічною парадигмою, традицією, всіма іншими потрухами – греко-католик, вважаю, що Бог, очевидно, є, але, як каже одна з пісень “Drumтиатру”, “Бог усередині”, себто десь тут (вказує пальцем на голову). Очевидно, що він на небесах, над нами, але й небеса всередині нас, і зовнішнє, і внутрішнє – це навіть не дві сторони однієї медалі, це одне й те ж, розділене нашим поглядом.

Антін Мухарський: Чи можливе пізнання Бога емпіричним, метафізичним шляхом з уживанням якихось психотропних речовин?

Юрій Іздрик: Так, збиралися говорити про творчість, а говоримо про пошуки Бога під кокаїном. Вважається, що є алкоголь, а є наркотики, серед яких є важкі й легкі, – це все неправда. Існують наркотики, себто речовини, які за медичною класифікацією а) викликають фізичне звикання; b) вимагають збільшення дози задля досягнення того самого ефекту; с) викликають абстинентний синдром, себто відмовляєшся – маєш жорсткий бодун. Зацитую, оскільки ви любите сучасну українську літературу, Сергія Жадана, який сказав, що “алкоголь – тяжолий, галімий наркотик”. Безумовно, я як колишній алкоголік можу це підтвердити.

Все інше наркотиками не є, а є, умовно кажучи, психоактивними речовинами. Психоактивом є і тютюн, і кава, і чай, і, очевидно, кока з кокаїну, і тетрагідроканабінол з марихуани, і гриби, і кактуси. Але є ще, скажімо, блакитний лотос, який чомусь теж заборонено законом, хоча він у нас не росте, рута сирійська, ліана, з якої роблять у Південній Америці яхуаску.

Антін Мухарський: Чуються ґрунтовні пізнання…

Юрій Іздрик: Ґрунтовні пізнання, але я хотів би ними поділитися коротко. Я, наприклад, на своєму балконі вирощую чудесні квіти, які називаються іпомея блакитна, на вигляд як грамофончики. Вони просто чудові, пахнуть так собі, але в’ються й дуже гарно виглядають. Мій балкон фактично ціле літо був насичено-блакитного кольору. А зеренця цих квіточок – чудодійні, хто хоче, почитайте в інтернеті.

Так само я вирощую на ділянці, де раніше росла картопля, канарник – це рослина, зернятка якої додають у корм для папужок і канарок: вони як надзьобаються тих зеренець, дуже гарно співають, робляться творчими. А саму цю траву просто висіюють.

Антін Мухарський: То ви – агроном?

Юрій Іздрик: Я агроном теж.

Антін Мухарський: Агроном-літератор сьогодні в студії. Микола Головенко питає у вас, Юрію: “Як ви можете оцінити власну творчість? Ви самі розумієте, про що пишете?”

Юрій Іздрик: Мої прозові видання до книжки “Таке”… Зараз я до них відчуваю не те що нехіть, можливо, навіть ідіосинкразію. Якби моя воля, я б їх позабирав з бібліотек. Палити – може, занадто одіозно, але… Ну, не варті ті книжки уваги. Починаючи з “Таке”, коли я, як мені здається, поприбирав собі тут (вказує на голову), в мізках трошки зробив чистіше й побачив не те що світло в кінці тунелю, а що весь тунель узагалі залитий світлом, там можна йти нормально й жити. Те писання мені більше подобається.

А ці віршики останні, які я пишу, – це прекрасна забавка, штука, яка мене позбавляє мук совісті за те, що я нічого не роблю, ніде не працюю, кожного ранку тішуся тим, що знову нікому нічого не винен, окрім грошей, нікуди не мушу йти й робити те, чого не хочу. Якщо хочете, я напишу вірш і в такий спосіб маю плюс до карми й виконану свою денну норму

Антін Мухарський: Як ви ставитеся до Ніцше та його теорії надлюдини?

Юрій Іздрик: А що там такого особливого було з ідеологом?

Антін Мухарський: Та нічого особливого, просто Третій рейх узяв собі філософію про надлюдину, про євгеніку, про плекання надлюдських якостей, про перевагу розуму й волі над емоціями й тілом.

Юрій Іздрик: Ну, знаєте, приписувати Ніцше й Вагнера до Третього рейху…

Антін Мухарський: Він живив філософію…

Юрій Іздрик: Мало що він живив! Шостакович живив комуністичну ідеологію. Чого совок такий живий? Тут же прекрасні творці працювали на цю ідеологію, ідеологеми совка живі дотепер. Кожен тоталітарний режим, якщо він стався-склався, має доволі потужний ідеологічний апарат і завжди під це діло якихось брендових філософів, письменників, музикантів збирає.

Антін Мухарський: Що то за знак, що то за символ – трійко окулярів (у гостя окуляри – на носі, над бровами й вище на чолі)?

Юрій Іздрик: Це не знак і не символ. Це дуже практичні й прагматичні речі: верхня пара замість друшляка від електронно-магнітних випромінювань, середня пара – для стереоскопічного бачення третім оком, яке в мене в цьому місці, а ці – звичайні окуляри для читання, для підписування книжок.

Антін Мухарський: У чому полягає місія людини на землі?

Юрій Іздрик: Оскільки мене народили, я не бачу ніякого іншого сенсу бути тут, як кайфувати, тішитися життю, радіти.

Антін Мухарський: Про це написав Гоголь у повісті “Ревізор”: “Зривати квіти життя”. Що там співає балет “Вітерець”?!

Юрій Іздрик: Я думаю, дівчата знають це від народження, я ж казав, що жінка – це досконале створіння антропоцентричного всесвіту, й дівчата не конче мусять читати Ніцше…

Антін Мухарський: Заспівайте, що ви там співали щойно, тільки вголос, будь ласка.

(Дівчата співають “Два кусочека колбаски”)

Юрій Іздрик: Я ж казав, що ідеологеми совка дуже живучі.

Антін Мухарський: Мені соромно перед метром, хоча я розумію… От питають мене: “Нахєра ви взяли цей балет, який голими сраками світить у кожній програмі?!” Я кажу: вся наша програма, вже повторював, – це модель України, в якій ми живемо. Совок поряд з нами. Оце (вказує на дівчат) – продукт телевізійних шоу, виплеканих останнім часом, коли не треба працювати, пізнавати себе, мати фах – достатньо з’явитися в телевізорі й стати "зіркою". Симулякри. Для вас узагалі Україна не є симулякром?

Юрій Іздрик: За історичними мірками, я не так довго живу, п’ятдесят років, а мені вже двічі не пощастило з батьківщиною – це фатально. Що СРСР, що оця-от. Україна для мене – це прекрасна територія, на якій, я думаю, можна було б непогано влаштуватися, але чомусь ми вперто її просираємо. Територію, не батьківщину, націю тощо. Просто територію, де є гори, степи, море, як кажуть, чорноземи й навіть якась зовнішня політика. Я думаю, що тут можна було б розумніше влаштувати життя. Може, не так, як швейцарці чи німці, але бодай як італійці. Ми ж, мабуть, не гірші.

Антін Мухарський: А мені здається, гірші, тому що цією територією у ХХ столітті прокотилося щонайменше три голодомори, дві світові війни, і всіх людей, які мали якийсь пасіонарний потяг захищати землю, було винищено, літературу було винищено… Ми – нащадки гірших.

Юрій Іздрик: Я виходжу в Києві на привокзальну площу – мені робиться погано, тому що люди тут хирячать одне одного негативною енергією так, що це відчутно на фізіологічному рівні. Це дуже прості правила, як зробити нормальну країну: мити руки перед їжею, не плювати на землю, викидати сміття, не смердіти в громадському транспорті, не матюкатися при дітях – елементарні речі, про які, як ви кажете, ще Гоголь написав.

Антін Мухарський: А як ви ставитеся до совка?

Юрій Іздрик: Я ж – його продукт, так би мовити. Я не рефлектую над тим, що таке совок. Мене тільки дивує, звідки в теперішніх двадцятирічних (я останніми роками спілкуюся здебільшого з молоддю, мій найкращий друг на тридцять років від мене молодший – це Грицько Семенчук) цей совок такий нєпробіваємий в очах, я не знаю. Очевидно, була дуже сильна соціокультурна парадигма з якимись здатностями проникати в нейроструктури, психічні структури людей, тому що це передається спадково. Дивляться якісь фільми, існують канали, які крутять радянську продукцію, це користується попитом. Мене це дивує. Я над цим особливо не заморочуюся, бо нащо воно мені здалося, мені й так добре.

Антін Мухарський: А ви знаєте, що незабаром у Вільнюсі трапиться саміт, підписання договору з Європою про співробітництво, зону вільної торгівлі. Наша програма вийшла напередодні цього саміту. Ваш прогноз?

Юрій Іздрик: Нема прогнозів.

Антін Мухарський: Я думаю, так би міг сказати і Христос, і Магомет.

Юрій Іздрик: От він моїми устами й говорить.