Re: цензії

Пане Андрію, нещодавно ви сказали дуже цікаву фразу, що раніше вам було соромно за наше українське кіно в контексті європейського кіно, і от останнім часом уже це кіно виглядає пристойно і не гірше, ніж інші фільми, світові. Коли це сталося? От коли ви відчули це?

Андрій Халпахчі: Я абсолютно згоден. Єдине, що треба якось поділити простір на “раніше” і “зараз”. Бо все ж таки в українському кіно була класика, і коли я починав працювати на фестивалі з 1988 року, ще було що обирати. Дійсно, ще було українське кіно.

Потім була страшенна криза, і в мене дійсно бували такі моменти, коли телефонували з Міністерства культури чи зі студії Довженка: "Чому ви не взяли такий фільм?" Але просто була ситуація, коли був якийсь дебют чи студентські картини, які виглядали значно гірше від потужної міжнародної програми. І, як я казав, якщо ми його візьмемо – це буде ведмежа послуга українському кіно. Бо коли ти просто щось дивишся, не порівнюючи з чимось іншим, – вони дійсно випадало з міжнародного контексту. Це тягнулося досить довго: і сім років тому, і п´ять років тому було дуже важко щось обирати.

За останні роки багато змінилося. Насамперед – де ми знайдемо нове покоління, на чому воно ґрунтується? На наших вишах: це й інститут Карпенка-Карого, і Інститут кінематографії при Університеті культури. З´явилися нові імена, з´явилися цікаві молоді люди: дівчата і хлопці, які вже знімають зовсім інше кіно. Вже є студентське кіно. Цей фундамент зароджується – і це наше майбутнє.

Сьогодні досить багато дебютів – як державних, так і позадержавних – і дуже багато короткометражних фільмів. Є з чого обирати. Бо коли ти обираєш із трьох фільмів і не можеш знайти жодного пристойного, то вже коли є 15, 20 і навіть… ну, на національний конкурс ми просто отримали понад 300 заявок! Там, безумовно, були і фільми, зняті на мобільні телефони, не зовсім професійні, аматорські стрічки. Але ось 24 фільми, які ми обрали до Національного конкурсу короткого метра, – щось було навіть шкода відкидати, бо обмежений якийсь час. Уже можна було і більше взяти.

Тобто треба, щоби знімалося багато. От у Франції знімається 300 повнометражних фільмів, із них один-два – шедеври, 10-20 пристойних і теж дуже багато смітника.

Мирослава Барчук: А в нас скільки на рік? Десь п´ятнадцять, так?

Андрій Халпахчі: Зараз десь уже 12-15 повнометражних фільмів.

Мирослава Барчук: Зрозуміло. Ми ще з вами поговоримо про режисерську школу. А поговорімо про акторську школу. Я вам скажу своє враження від українського кіно. От у мене є дуже велике запитання до гри акторів. Ви зараз скажете мені, чи це вина режисера, чи це відсутність акторської школи, чи що це.

Наприклад, є фільми, які всі хвалять, які всі дивляться. От є фільм "Параджанов", є фільм, скажімо, "Іван Сила"; був фільм 2009 року Кіри Муратової, який називається "Мелодія для шарманки". І в мене є питання щодо гри акторів: ми любимо, це наше, ми пишаємося цим – але чому актори грають погано? Чому? Це режисер дає їм це робити чи як?

Андрій Халпахчі: Ну, знаєте, безумовно, безумовно, це залежить від режисера насамперед. У Кіри Муратової свій стиль: всі актори мають вдавати зі себе аматорів. Навіть от в останньому фільмі, де грають і Табаков, і Алла Демидова, й інші, – це зовсім інший стиль гри: нібито вийшли з вулиці чи в тролейбусі і все це…

Та, розумієте, коли не було фільмів… Бо акторська гра – це не зовсім балет, але це той самий станок. Має бути тренінг. Але цей тренінг… Бачите, ну не стало Ступки, який все ж таки знімався в кіно – і в російському, і в нашому, і в польському…

Мирослава Барчук: Є кілька акторів, які грають добре.

Андрій Халпахчі: Великі актори.

Мирослава Барчук: Так.

Андрій Халпахчі: А скільки часу ми не бачили на екранах і Аду Роговцеву, і Заклунну, і Раїсу Недашківську, і Ларису Кадочникову – чудових акторів, дуже професійних акторів?

Мирослава Барчук: Це є та генерація, яка є доброю.

Андрій Халпахчі: А молоді – в них теж нема цієї практики з´являтися на екранах. Якщо вони знімаються в рекламі (і це зовсім інша стилістика), то вони просто не мають цього тренінгу.

Візьмімо Вів´єн Лі, Жана Маре, Маріки Рьокк – дійсно великих акторів. Якщо подивитися на їхні перші ролі, там не було... Ну, щось незграбне… Пам´ятаю, щось я дивився з перших ролей Симони Синьйоре, – не побачиш тої великої акторки, великої актриси, якою вона потім стала. Має бути все ж таки кінематографічний досвід.

Мирослава Барчук: Тобто ви зараз говорите про те, що поки режисер і актори не наростять м´язи, воно буде кульгати, так?

Андрій Халпахчі: Абсолютно.

Мирослава Барчук: То треба досвід?

Андрій Халпахчі: Абсолютно, дійсно я з вами згодний, що іноді мене просто…

Мирослава Барчук: Ну, дратує, так? Чесно кажучи, це просто соромно, так?

Андрій Халпахчі: …Дратує в сучасному кіно, як виглядають актори. Ще залежить від того, що велика проблема всього світового кіно – відсутність якісних кінематографічних діалогів. Я завжди дивувався, коли читав у молоді роки, що Гемінґвей і Скотт Фіцджеральд, які писали дуже багато сценаріїв, у Голлівуді на них винаймали окремих діалогістів. Хоч, здавалося, відкриваєш Гемінґвея чи Скотта Фіцджеральда – і все починається з чудових діалогів. Але в кіно це звучить інакше. І ось цього не вміють робити.

Я коли проходжу повз телевізор, а дружина дивиться якісь серіали, то тільки кидаю якусь фразу: "Боже, які діалоги страшні!" Ну, примітивні! Так не говорять люди! Чи говорять, але не з екрана, – це зовсім інші речі.

І коли незручні діалоги для акторів, то їм дуже важко їх прочитувати. Не кожен актор вмів читати, наприклад, Шекспіра – є шекспірівський актор, а є не шекспірівський актор. Як в опері: хтось може співати Ваґнера, а хтось – ні. Це різні речі. І цього нема…

До речі, знаєте, сьогодні в сучасному Голлівуді ці молоді зірки мене теж дратують – ще особливо, коли з них красунь роблять, а мордочка Гапки.

Мирослава Барчук: Я просто дивлюся останнє "мило" американське – якийсь там серіал. І от мені здається, що там актори грають щиро, якщо не слухати нашого дубляжу; а дивлюся якісь наші навіть фестивальні фільми – і вони гірші.

Андрій Халпахчі: Але акторська школа в Україні є, і треба з ними працювати. Цей тренінг має бути.

Мирослава Барчук: Ми запитали Дениса Іванова, директора "Артгаус Трафік" України, про те, як він бачить українське сучасне кіно на тлі світового.

Денис Іванов, директор "Артгаус Трафік" та Одеського міжнародного кінофестивалю: Не можу сказати, що наш глядач сприймає українські фільми нібито як блокбастери. Також українське кіно зараз, по суті, перебуває у стані старт-апу. Тобто три роки тому оголосили перший державний пітчинг в кіно, почала діяти нова система, провели таку повномасштабну реформу – і лише через три роки стали з´являтися перші фільми. Цьогоріч буде рекордна кількість українських фільмів у кінотеатрах.

Українське кіно – принаймні те, яке дивлюся я – це, в принципі, вже такий добротний, нормальний середній рівень європейського кіно. Багато з тих фільмів, якщо б їх було знято у Франції, не викликали би там жодного відторгнення. Проте в нас у культурі є якась така історія: от подобається, щоби в сусіда корова здохла. І, на жаль, оцей принцип "аби в сусіда корова здохла" застосовується і щодо кіно. Тобто всі радіють швидше не тоді, коли щось вдалося, а коли щось не вийшло. І це моделює, відповідно, успіх чи неуспіх українських фільмів.

Тому зараз я знаю, що фільм "Ломбард" уже наближається, здається, до 50 тисяч доларів валового збору – це небагато як на блокбастер, однак цілком нормальний результат як для українського кіно.

Будемо сподіватися, що врешті з´явиться український фільм, який не просто виправдає сподівання, а набагато перевищить їх. І от тої миті, коли це станеться – а це станеться обов´язково, бо це ніби природний перебіг подій… Тобто обов´язково один український фільм збере стільки, що всі скажуть: "Вау! Українське кіно існує!" Питання тільки – коли? Чи цього року, чи наступного, чи через рік? Усі проходили один і той самий процес.

Тому зараз, на жаль, тільки сам початок того шляху. І треба побороти певний цинізм аудиторії, пов´язаний з українськими фільмами, треба зробити чимало середніх фільмів, перш ніж вийде декілька справді шедевральних".

Андрій Халпахчі: Я згодний з Денисом. І це має бути якраз, може, не таке інтелектуальне кіно, як фільм Кіри Муратової, – це має бути масове кіно, гарно зроблене, на яке пішов би глядач і повірив в українське кіно.

Ми зверталися з вами до історії і взяли наші останні роки, коли ми відбирали фільми на "Молодість" – але, повірте, була велика українська класика, та не було масового глядацького реноме українського кіно.

Я просто пам´ятаю ці випадки. Дуже популярно було в літній період десь там в Криму чи на Кавказі, де працювали в будь-якому санаторії літні кінотеатри, можна було прийти і купити квитки, чи просто літні кінотеатри в містах – я пам´ятаю, в Керчі, в Сочі… Вони ж тоді самі не програмували репертуару, їм надсилали фільм іноді сьогодні на завтра. І коли вони вивішували цю афішу, намальовану від руки, то якщо це Франція, чи Італія, чи Сполучені Штати – раз на рік, то був 100-відсотковий вал, це була гарантія на успіх. "Мосфільм", "Ленфільм", трохи краще – Одеська студія. Я якось просто запитав, коли виходила картина студії Довженка, тоді мені було десь 14 років: "А чому не написано, який фільм?" "А, це студія Довженка – це не підуть глядачі".

Тому давайте не перебільшувати: так, велика класика, Довженко, Параджанов і все інше. Але не було такої довіри до українського кіно, особливо до студії Довженка.

Мирослава Барчук: Нема традиції довіряти.

Андрій Халпахчі: І відновити це… Не просто відновити – це треба створювати сьогодні, дійсно створювати, щоби глядач повірив. Бо все ж таки нема сьогодні таких великих програм про кіно, не дуже знають, що дивитися. Йдуть на загадку: ось США – це вже має бути добре…

Мирослава Барчук: Ви мені нагадали історію: в моєї бабці в селі ще в радянські часи директор клубу знав, що люди йдуть на індійські фільми; і на афіші було написано: "Кіно "Ленін у жовтні". Індія"...

Хочу запитати якраз про якість глядача. Скажіть, будь ласка, для того, щоби зрозуміти висококласне, скажімо, авторське кіно, публіка ж повинна теж читати книжки, дивитися Бунюеля, передивитися Фелліні, щось знати з Берґмана… Чи можна просто непідготованій людині показати – і вона перейметься цим і почне ходити на серйозне кіно?

Андрій Халпахчі: Як не дивно, спочатку, коли ви почали говорити, дійсно дуже важлива тема – виховання глядача. Це дуже суттєва тема. З іншого боку, вже в процесі вашої розмови, я спочатку хотів сказати: "Ні, не можливо, треба готувати", – та можу сказати, що можливо, і наведу вам такий приклад. Торік ми робили в Тернопільському краї такі Дні українського кіно. І в замку Вишневецького дуже так урочисто показували "Землю" – реставровану копію "Землі" Довженка – це дуже непроста картина.

Мирослава Барчук: Це з "ДахоюБрахою"?

Андрій Халпахчі: З "ДахоюБрахою". Склад людей: була якась місцева інтелігенція, були якісь люди, але дійсно було багато людей, як-то кажуть, “від сохи”. І підійшов до мене чоловік, мабуть, тракторист – я не знаю, хто, – який звернувся з фразою, що мені просто, знаєте, була як бальзам на душу: "Дякуємо вам за те, що ви нас вважаєте за людей і показали нам такий серйозний чудовий фільм".

Безумовно, виховувати кіно… Як не можна піти і слухати Шостаковича й не можна читати Достоєвського чи якусь серйозну літературу, не підійшовши до цього від Буратіно, від казок, від чогось іще, так неможливо дивитися все ж таки і кіно. Так, розважальне гарне кіно – ну, люди розуміють: два рази пішли на "Йолки-палки" і все ж таки вже хочуть чогось розважального, але кращого ґатунку. А серйозне кіно потребує дійсно якоїсь підготовки.

Мирослава Барчук: А робити таке кіно, як Ганеке, Віттенберг чи Ларс фон Трієр, можна на культурному попелищі? Тобто чи можна робити його, не будучи частиною традиції великої кінокраїни?

Андрій Халпахчі: Можна, але хто буде дивитися? Ось це питання. Треба сказати, що фільми Трієра та Ганеке навіть у Європі не стають блокбастерами. Залежить від глядача. Ми з вами згадували чудового українського й російського продюсера Олександра Роднянського. Він продюсував картину “Єлена” Звягінцева, якою ми закривали одного разу фестиваль “Молодість”. Її касові збори в Росії були дуже маленькі – якщо порівнювати Польщу й Росію, то в Польщі було більше куплено квитків. Роднянського запитали: “Як зробити так, щоб російські фільми йшли так само успішно, як французькі у Франції?” Він відповів: “Нам треба мати французького глядача”.

Мирослава Барчук: Пане Андрію, Микита Михалков казав: для того, щоб відродилася російська кіноіндустрія, потрібен мільярд доларів і, можливо, тоді все це запрацює. Ви згодні, що, якби в нас була така сума грошей у країні…?

Андрій Халпахчі: Ну, нам такої суми, мабуть, не потрібно, бо треба мати кому знімати на ці гроші. Того бюджету, який зараз існує, поки що вистачає – може, треба трохи більше, може, “Молодості” більше перепаде й Одеському фестивалю Дениса Іванова. Це важливо теж, бо те, що ми казали про глядача, – це не тільки викладання, а й фестивалі, і книжки, і програми про кіно, і клуби. Це все дуже важливо для середовища кіноіндустрії.

Але не тільки, безумовно, в грошах щастя. Без них сьогодні не зліпиш кіно, але все ж таки треба мати кому знімати й дивитися.

Мирослава Барчук: Ми запитали культуролога Вадима Скуратівського про те, як він бачить проблеми в українському кіно – й от що він нам сказав.

Вадим Скуратівський: Молодим європейцям теж дуже важко: традиція в них є, а грошей немає. Річ у тім, що американські кінематографічні моделі, й не найкращі, заволоділи всім світом і вимагають від національних кінематографів Європи того самого. Ну, вони не можуть іти цим шляхом, тому що внаслідок абсолютної демократизації світу після падіння радянського комунізму й пом’якшення китайського, будьмо відверті, з одного боку – демократизація світу, а внаслідок цього все неймовірно подорожчало. Я маю надію, що все ж таки якраз демократизація знімальної техніки, сказати б, її спрощення, може, допоможе молодим.

А поки що в Європі складно, а тим паче складно в нас. Тому що, бачте, українське кіно нині штучне – це штучний товар, одноразовий. Тут немає, в доброму розумінні, процесу. Ми не встигаємо за цим процесом, тому що просто немає грошей.

Ну, скажімо, дві “золоті гілки” молодих українських кінематографістів на Каннському фестивалі – Стрембіцького й Вроди. А далі складно і Стрембіцькому, і Вроді.

Але я маю надію, що все ж таки цей український світ розгортатиметься в якомусь демократичному напрямі й зрештою тут рано чи пізно з’являться можливості для більш-менш нормального кінопроцесу. Хоча, попереджую, від буде зовсім уже не таким, як у ХХ столітті.

У мене таке враження, що внаслідок відповідної обставини в майбутньому кінопроцесі тут мають з’являтися тільки шедеври, тому що на погане кіно, на середнє просто не буде ресурсів – ні людських, ні матеріальних.

Мирослава Барчук: От таку високу планку ставить…

Андрій Халпахчі: Фактично, можу майже до всього приєднатися. І дійсно, це складно в європейському кіно.

Тут ще дуже важливо, що державних грошей ніколи не буде забагато. Але зроблено моделі оподаткування, де є переваги для кінематографа й інших видів мистецтва. Наприклад, британське кіно здебільшого базується на відрахуваннях від національної лотереї. Але ці гроші йдуть не в ту скарбницю мінфіну, невідому нам всім, а йдуть безпосередньо на кіно. В Голландії кожен пересічний громадянин, наприкінці року заповнюючи податкову декларацію, може відрахувати замість сплати податків якусь частину безпосередньо на кінопроцес. Оце є переваги цієї системи.

Мирослава Барчук: А тепер поговорімо про Росію – про ці божевільні, колосальні суми, які виділяють на ультрапатріотичне кіно. Що ви про це думаєте, зокрема про кіно, яке знімають?

Андрій Халпахчі: Останнім часом я вже обираю, що мені дивитися, тому не встигаю переглядати все, що виходить. Просто не дивлюся такі фільми, хоч дуже багато переглядаю російського кіно – здебільшого раз на рік на “Кінотаврі” чи на інших фестивалях, де вони з’являються. Треба віддати належне “Кінотавру”: там немає ультрапатріотичних фільмів. Там іде дійсно дуже цікаве й серйозне кіно, яке ми здебільшого повторюємо в нас – на “Молодості” цей тиждень російського кіно буде.

Я не дивлюся це кіно, але знаю, що воно погане – дуже вже нагадує стереотипи сталінського кінематографа, тільки з меншим… Якщо фільми Перієва чи інших було зроблено дуже добре, то його ще й варганять так-сяк, це кіно…. Мене це не цікавить.

Мирослава Барчук: Я запитала вас про це, тому що саме це кіно – “Адмірал”, “Цитадель”, серіал “Біла гвардія” – іде в українському прокаті, на українських телеканалах і закладає певні міфологеми у свідомість наших людей.

І тут постає питання про українське історичне кіно. Коли ми дивимося американське патріотичне кіно – нас на сльозу пробирає, а коли українське історичне – нам незручно. Річ у ментальності чи проблема з режисерами, підходами? От чому так прикро?

Андрій Халпахчі: Ви майже відповіли на всі свої запитання. Це загальні проблеми: і з режисерами, і зі сценаристами насамперед. І є таке іноді в американському кіно – дивишся ніби професійним оком, а ловиш себе на тому, що воно перетворює тебе на глядача. Тебе зловили нібито на примітивній ситуації – але десь ком піднімається в горлі, десь смієшся.

Це — вміння зробити. І хоча розумію, що мене спіймали на доволі простій схемі – але ж спрацювало!

Почали багато говорити: “Скільки можна робити історичних фільмів в Україні?” Стільки ми не бачили, стільки не знали своєї історії, що, безумовно, повернулися і до Мазепи, і до Бандери – різні є персонажі. Але коли не виходить фільм – це, на жаль, мінус для нашої історії, це мінус нашої ментальності.

Ми не вміємо себе подати. І знову ж тут у мене є приклад Польщі. Поляки завжди вміли зробити таке кіно, як “Вогнем і мечем”, любити свою історію, любити себе, любити свою країну. Ми не вміємо. Маємо чудових персонажів, дуже цікаві постаті навіть не тільки в історичному, а й у культурологічному просторі. Маємо чудові фільми про Заньковецьку чи Крушельницьку (колись Олег Фіалко зробив про Соломію Крушельницьку картину)… Але є стільки постатей, які можна охопити, і сучасних…

Мирослава Барчук: Маємо стільки цікавих романів, які можна екранізувати. Можна Оксану Забужко робити, Сергія Жадана, Кокотюху…

Андрій Халпахчі: Тут багато питань, на які складно відповісти. Просто історичне кіно має бути ще вдвічі якісніше, ніж сучасне. Є цікаві речі в молодих – може, не завжди аж такі досконалі.

Але мене завжди дивувало, чому французи, німці, знімають про світ очима дитини, про перший сексуальний досвід – те, що їх хвилює. А наші намагаються якісь загальні космічні філософські теми порушити! Зробіть те, що вам близьке, те, чим ви живете, – і тоді це буде цікаве для оточення. А коли це висмоктано з пальця…

Мирослава Барчук: Я недавно читала Юрія Арабова, сценариста Сокурова, і він запитав одного американського продюсера: “Де наша ніша, російська, в кіно світовому? Як ти думаєш?” І цей американський продюсер каже: “Мені здається, що ви цікаві будете Чеховим”. От чим ми можемо бути цікаві світові?

Андрій Халпахчі: Ми бачили “Анну Кареніну” скільки екранізують, скільки варіацій є як Шекспіра, так і російської класики…

Ми будемо цікаві тільки тоді, коли будемо розмовляти однією мовою про загальні проблеми – але маючи своє коріння і якийсь свій колорит.

От ми маємо якісь свої проблеми, про які іноді навіть боїмося розмовляти. А хтось, навіть відомі люди, потім кажуть: “Як ви показали так Україну?”. Дуже нарікали Сергію Іванову на цей його фільм як продюсера – “Україна Гудбай” – мовляв, як так можна паплюжити, ще й за державні гроші, Україну! Але бачимо ізраїльський фільм за державні гроші, де показують якусь провину Ізраїлю перед Палестиною. Вони не бояться розмовляти про свої болючі якісь крапки.

Ми маємо це пережити, перейти з цього стану меншовартості. Ми маємо розмовляти спокійно про свої недоліки, про те, що відбувається в нашій країні – і показувати це світові. Не треба цього соромитися – тоді ми зможемо увійти нарешті в Європу. А ми, здається, туди вже прагнемо...

Але ми будемо цікавими саме своїми проблемами, а не романом у Парижі, де хтось зустрівся з кимось і поцілувався. Наші проблеми, проблеми нашого села – їх стільки, їх так багато! Наша сучасність, наша молодь. Ми боїмося розмовляти про ті проблеми, які існують – від наркоманії і до якихось інших, які є.

Мирослава Барчук: Як ви ставитеся до депресивності та лівацької “соціалки” в європейському кіно? Вона ж є.

Андрій Халпахчі: Знаєте, сьогодні деякі режисери абсолютно математично розраховують, що треба зняти, щоби показати фільм у Каннах чи в Берліні. Ну, в Берліні відомо: треба зняти гомосексуальну картину – вона буде точно там у конкурсі, примітивно висловлюючись.

Треба “соціалку” велику зробити для Канн, ось Лозниця став дуже популярний. Хоча я вважаю, що Лозниця – це просто відкриття останніх років, це дуже відомий документаліст, який перейшов в ігрове кіно, це просто майже геніальний режисер! Усе залежить від того, як зробити “соціалку” і все інше – адже соціальні проблеми ніколи не відступають.

У Каннах дуже багато соціальних картин і з Латинської Америки, і з Азії, з різних куточків світу, з Африки. Дуже популярне зараз африканське кіно. Але воно зроблене так, що воно хвилює. Його не просто дивишся – воно викликає співчуття, емоції. Тут залежить і від того, як зробити. Можна зробити таке зубоскальське кіно, насміятися над всім.

От, до речі, зараз ми робимо велику ретроспективу, мабуть, наймоднішого режисера Ульріха Зайдля. У нього дуже багато є спільного з Кірою Муратовою – його теж звинувачують, що не любить людей. Але в нього це такий суворий діагноз міщанству австрійському, європейському. Ми бачимо цих товстих тіток, які їдуть в Африку на секс-туризм до Камеруна, щоби заплатити цим хлопчикам чорним… Ми бачимо цю жінку, яка є такою “кликушею” з цим хрестом – вона ходить, молиться і всім це нав’язує… Дуже різне таке кіно, дуже суворе, аскетичне.

Інколи навіть сидиш дивишся таке кіно і думаєш – все, я більше не витримаю, мені вже все зрозуміле, я пішов! А потім воно тебе затягує-затягує… Це теж, до речі, феномен мистецтва – затягнути тебе в полон, коли ти потім не можеш з цього крісла встати, і все ж таки подіяти на тебе.

Мирослава Барчук: Отже, 43-тя “Молодість” цього року. Яка українська програма буде?

Андрій Халпахчі: По-перше, хочу сказати, що фестиваль – це завжди дзеркало того, що відбувається у світі чи в країні. Тому так чи інакше в нашій розмові про українське і світове кіно десь я повертався до фестивалю…

Фестиваль міжнародний, який існує багато років, у нього є своя структура. Але ось останніми роками ми зрозуміли, що треба робити, як-то кажуть, два фестивалі в одному – ну, у нас уже чотири фестивалі в одному.

На багатьох міжнародних фестивалях у світі йдуть паралельно два фестивалі – міжнародний і національний огляд. Це є, наприклад, у Салоніках – в найбільшому фестивалі у Греції. Це є в Ґьотеборзі у Швеції: міжнародний великий Ґьотеборзький фестиваль – і три дні національного фестивалю.

І от цього року у нас повноцінний конкурс, національний конкурс короткого метра, який ми робимо з всеукраїнським Фондом Ігоря Янковського. До речі, це дуже важливо для кінематографа, щоби залучати меценатів, спонсорів – без цього не буде кіновиробництва і не буде фестивалю.

У нас повноцінний конкурс, який складається з 24-х короткометражних різних фільмів. Там дуже багато “чорнухи”, дуже багато депресивного кіно – але є і дуже веселі картини. Є різні жанри – це здебільшого ігрове і документальне кіно, але є й анімація. Є що подивитися. І там теж є свій приз у 2,5 тисячі доларів, статуетка скіфського оленя – жаль, що я не взяв її у студію. Вона зараз у нас з чистого срібла, позолочена, з діамантовими очима. Це дуже престижно.

Мирослава Барчук: З українською програмою зрозуміло. А як ви відбираєте іноземні фільми? Фестиваль “Молодість” демонструє стрічки, які вже були на інших фестивалях.

Андрій Халпахчі: Єдиний фестиваль в Україні, який зареєстрований Світовою асоціацією продюсерів, так званою ФАКП, які реєструють фестивалі і надають їм сертифікат міжнародного. Ми з 1993 року єдині в Україні маємо цей сертифікат і повинні виконувати ці зобов’язання.

Але те, що називають категорією “А” – це фактично фестивалі, які дійсно зобов’язані показувати прем’єрні фільми, тільки перший показ: це Канни, Берлін, Венеція, на це претендують і Карлові Вари, і Москва, й інші фестивалі. Але фільмів так мало – й обрати гарні стрічки… У нас немає потужної індустрії, у нас немає дистриб’юторів, які купують те, що у нас показують. Тому ми багато років тому вирішили, що не претендуватимемо на “право першої ночі”. А наша ціль – наприкінці року зібрати всі кращі дебюти року і співставити їх між собою.

От у нас майже кожного року є “Золота камера” Канн - і дуже часто вона не виграє: найкращий дебют Каннського фестивалю не виграє на нашій “Молодості”, як і найкращий дебют Берліна і т. д.

Є і прем’єри, є і світові прем’єри, закінчені фільми, які потрапляють до нас. Але є і деякі фільми окремих авторів – наприклад, є один чудовий український дебютний фільм, який, я гадаю,ще пролунає. І ми дуже хотіли показати його в нашому міжнародному конкурсі, але цим фільмом зацікавитися може Берлінський фестиваль – і, безумовно, ми розуміємо, що це більш престижно і більш ефективно.

Мирослава Барчук: І ви його відпустите у вільне плавання?

Андрій Халпахчі: Так, безумовно. Але водночас ми намагаємося набрати і конкурсну, і поза конкурсну програму з тих фільмів, які вже пролунали. Хоч є і світові прем’єри. Буде фантастична швейцарська картина про український хор полтавський, яка матиме світову прем’єру. Вони намагаються встигнути, вона ще не закінчена. І це дуже цікаво – подивитися, як бачать Україну режисери з інших держав.

Ви знаєте, здається, дуже просто сказати, як перемагають у бігу на стометрівці. Але буває, що секундомір зафіксував однаковий час – а комусь надають перемогу, дивляться запис, хто ж там на сантиметр випередив. Тож дуже важко і там буває.

А з фільмами, безумовно, дуже складно. Тому в нас працюють різні люди у відбірній комісії і ми прислухаємося до різних смаків. Іноді, коли мої колеги рекомендують якийсь фільм у конкурс, кажу: “Тільки через мій труп, я ненавиджу цей фільм, не хочу його в конкурс”. А потім я розумію – якщо є думка якоїсь спільноти, якій це цікаво, то, мабуть, це має мати місце на фестивалі.

Тому це різні фільми. Ми дивимося дуже багато стрічок для різних фестивалів. Тільки у повному метрі ми отримали 293 повнометражні фільми, які надійшли з різних куточків світу.

Мирослава Барчук: І ви це все передивилися?!

Андрій Халпахчі: Ну, ми спочатку ділимо на частини, дивимося багато окремими групами, номінуємо далі на конкурс. І ті, що здаються цікавими якійсь групі, вже переглядаємо всі разом.

Так відібрали 12 повнометражних фільмів. Деякі мені подобають більше, деякі менше – але мені здається, що всі вони будуть цікавими. Стрічки з різних країн – є Нова Зеландія, є Сінгапур, Мексика. Безумовно, представлена Європа, є й українська стрічка. Ось нема російської – бо тут якраз питання не те що прем’єрності… Ми планували показати картину “Інтимні місця” – дуже цікава стрічка російська, яка мені дуже подобається, але вона вийшла на початку жовтня вже у прокат, тому ми зняли її з конкурсу.

У нас є велика програма, яку ми робимо вже третій рік – “Франкофони”. Це фільми з Франції, така панорама французького, бельгійського, швейцарського кіно, там є одна африканська картина, зроблена французькою мовою. Німецькомовне кіно – це Австрія, Швейцарія знову і Німеччина головним чином.

Скандинавська панорама у нас дуже цікава. Торік, коли запитали директора Московського фестивалю Кирила Разлогова, де він бачить новий імпульс у кінематографі, він назвав скандинавські країни. І не тільки Швеція, де був Берґман, чи Данія, де Ларс фон Трієр. Дуже цікаве сьогодні норвезьке кіно, ісландське кіно і, безумовно, фінське кіно.

Крім того, це великі ретроспективи. От ретроспектива до великих “Століть” – це фільми режисерів, акторів, сценаристів, яким виповнилося сто років. Досить назвати Віктора Розова сценариста – “Летять журавлі”, дуже відома картина Калатозова, ми хочемо її показати. Це фільм з Вів’єн Лі “Корабель дурнів”, який був заборонений у радянські часи. Буде багато фільмів – про все і не розповім.

Мирослава Барчук: Щодо скандинавського кіно… От я читала про те, що молоді не виробили ще своєї кіномови. І ви кажете, що “коли Ларс фон Трієр лякає мене кінцем світу, трясе камерою, то мені не страшно – а цікаві особисте життя, особисті драми людини, як їх показує скандинавське кіно”.

Андрій Халпахчі: Точно, моя цитата... До речі, не буду аж так відкидати Ларса фон Трієра – ні, я дуже люблю його “Розбиваючи хвилі”, “Європа”, дуже люблю ці картини. Останніх фільмів його я дійсно не дуже сприймаю…

Але це якраз розмова і про українське кіно та про гроші – грошей якраз не дуже багато в тій же Норвегії, Данії та й скрізь. І там люблять малобюджетне кіно, де базується дуже часто на таких камерних історіях людських взаємостосунків – але на тлі різних подій, причім іноді дуже важливих подій. Це різне кіно.

Але дійсно, ви знаєте, навіть коли ми дивимося сьогодні історичне кіно чи кіно про Другу світову війну, то мені вже цікава доля людини. Цікаво побачити саме цю трагедію особистості в цих страшних обставинах.

Різні можуть бути теми. Є чудове етнографічне кіно. Ми в розмові з вами згадували і братів Тавіані, які вміли робити італійське кіно...

Мирослава Барчук: От якби братів Тавіані запросити на “Молодість” колись!

Андрій Халпахчі: Я дуже хотів це зробити цього року. Вони літні люди, але ще, я сподіваюся, будуть робити нові фільми. Ми працювали з їхнім продюсером в журі на маленькому фестивалі в Італії і розмовляли про це.

Ну, так вже воно сталося. Щось ми вже плануємо зараз на наступний рік…А поки в мене є така чудова ретроспектива Антоніоні на наступний рік італійська. Чи зможемо зробити обидві з Тавіані? Не знаю, але це було б дуже цікаво.

Мирослава Барчук: А хто цього року приїде на фестиваль?

Андрій Халпахчі: Ульріх Зайдль, якого я вже згадував. І ще фантастичний, майже забутий режисер, хоч в Європі його пам’ятають, – Лордан Зафранович. Це був найвідоміший режисер югославського кіно 1960-1970-х. Він випускник кіношколи з Праги, звідки вийшли і Кустуріца, і Макавеєв. Але він був такою предтечею Кустуріци. Сьогодні він приїде на фестиваль, дасть майстер-клас.

Я сподіваюся, що будуть ще цікаві актори, які теж всі дадуть майстер-класи. Імен ще не називаю, бо тримаю якісь секрети. Багато цікавих особистостей приїдуть на фестиваль.

Мирослава Барчук: А коли, які дати і де відбуватиметься це все?

Андрій Халпахчі: З 19-го по 27 жовтня (26-го фактично закриття, але вже є така європейська традиція, як у Берліні, що 27-го – це глядацький день: фестиваль вже нібито звершився, але в кінотеатрах ще демонструються стрічки, в тому числі переможці).

Відкриття у нас у Національному палаці “Україна” – але це тільки за запрошеннями. Може, ми з вами у якійсь наступній програмі на ТВі розіграємо для глядачів декілька запрошень…

Квитки будуть продавати у касах кінотеатрів. Центральні кінотеатри – це “Київ”, “Жовтень”, “Кінопанорама”. І от сьогодні до нас приєдналася “Київська Русь”, яку відновлюють і в якій ми завжди працювали, – там буде закриття урочисте у великому залі, а малий зал буде працювати щоденно з фільмами нашого фестивалю.

Ціни будуть такі ж самі. А ще будуть і виступи учасників, гості приїжджають, які представлятимуть свої фільми.

Мирослава Барчук: Бажаю, щоби все добре відбулося. Не знаю, чи без вас цей кінофестиваль “Молодість” існував би, бо ви змогли його не тільки зберегти, а й дали йому таке особливе обличчя.

Андрій Халпахчі: Дякую. Сподіваюся, що він буде існувати. Що кінофестиваль буде проходити, і ще своє сторіччя колись відсвяткує як великий – мабуть, уже без мене. Хоча, як казав Папа Римський, коли йому бажали дожити до ста років, “не треба обмежувати милість Божу”…

Але я сподіваюся, що у нас дуже добрий склад молоді, яка приходить до нас працювати – це теж називають вже кузнею кадрів. Сподіваюся, що буде кому продовжувати цю справу.

Фото: weekly.ua